Депеш мод - Жадан Сергій - Страница 15

• Предыдущая
• 15/38
• Следующая

Знову ж таки, до чого я все це говорю? Директор погодився взяти його на роботу, вони щось там виправили в його документах, оскільки Чапай школу ще не закінчив і робити цього не збирався, директор просто забрав його в цех і все. Дозволив йому жити в одній із майстерень, власне в каптьорці, на промаслених робах, і сказав ні про що не турбуватись. Директор у них, типу, теж був з династії, якщо можна собі уявити династію червоних директорів, хоча — чому б і ні. Завод на той час почав здавати позиції на ринку виробництва шахтарських аксесуарів, чи як це назвати, ну, себто там і ринку як такого не було, вони вважались єдиним профільним підприємством у республіці, завод розвалювався, як і все в країні, що можна було вкрасти — директор вкрав, що не можна було — зіпсував, коротше діяв за старими інструкціями з цивільної оборони і передбачаючи наступ підступного, хоч і невидимого, ворога, станки, водогін і радіорубку про всяк випадок підірвав, не в прямому сенсі, звісно, щось там і далі працювало, кілька майстерень плюс автопарк якось і далі крутились, проте загальний ентузіазм зник, і робітники розповзлись по приватному сектору. А Чапай з директором залишились. Згодом директор попустився і вирішив реанімувати бодай частково своє ексклюзивне дітище, очевидно, привиди померлих червоних директорів прилітали до нього ночами і розмахували перед очима шахтарськими лампами, не даючи старому спати, тож він знову почав робити бізнес, знайшов якихось інвесторів, щось вони там таки запустили на ринок по новій, і хоч більшість заводської території й далі лежала в гівні та руїні, загальне враження було таке, що завод працює. І власне, я все це говорю до того, що Чапай і далі жив у своїй майстерні, відбив собі дві кімнатки, працював автослюсарем, шабашив наліво й направо, директор його навіть любив, ну, в сенсі як спеціаліста. Ще Чапай, оскільки часу в нього було більш ніж достатньо, водився з панками на районі і мав справжній самогонний апарат, котрий він змонтував за схемами з уламків якоїсь оборонки, зібраної ним по цехах і майстернях, навіть знак якості до нього прикрутив, вся ця диявольська машина сяяла нікелем, міддю і засекреченим авіаційним дюралюмінієм, директор не мав нічого проти, хай, говорив він, хай займається, якщо воно душа лежить до техніки, він, здається, не зовсім розумів, що саме там переганяє по колбах Чапай, але блиск нікелевих змійовиків його заспокоював, тим більше, що за електрику Чапай платив сам, тут головне вміти рахувати трудову копійку, там профспілки, самоокупність, державні дотації, ніколи цієї хуйні не розумів. І ось, чому я про це говорю — десь через панків, котрі купували в Чапая свої наркомівські сто грамів, з ним познайомився Саша Карбюратор, Саша не був панком, більше того — він панків не любив, він любив техніку, ну, я говорив уже, здається, про це, і там якось дивно вийшло — хто кого з ким познайомив, у кого там була двоюрідна сестра, хто з ким переспав і кому потім за це зламали два ребра, але так вийшло, що вони познайомились — Саша і Чапай, і Саша інколи заходив до Чапая в майстерню, дивився на блискучі й запітнілі від перегонки труби змійовика, розбирав разом із Чапаєм схеми станків, пив із літрової кружки ще не настояну брагу, ну, одне слово — це було його, в сенсі не брага, а ось все це — станки, змійовики, важка і машинна промисловість, Карбюратору цього не вистачало, а в Чапая цього гівна був цілий завод плюс околиці. Тому, якщо нашого Карбюратора і можна десь зараз знайти, то хіба що там — в заводських майстернях, ось що я думаю і викладаю все це своїм друзям, так, справді, не так вже й багато місць, де нашого брата можуть пустити, ось Карбюратор одне таке місце точно мав, і ми повільно збираємось і вже виходимо і раптом вже на виході натрапляємо на Какао, Какао стоїть перед під'їздом, весь якийсь обм'яклий і запухлий, бачить нас, о, — говорить, — привіт, ви куди? ми — говорить Вася, — по справах, тож вали спати. Можна я з вами? — питається Какао, витираючи піт рукавом піджака, мудак товстий, давай-давай, — каже різко Вася, — спати, я не хочу спати, — проситься й далі Какао, — візьміть мене з

собою, пішов на хуй, — нервує Вася, — тебе нам тільки не вистачає. Ну, а куди ви хоч? — жалісно питає Какао, Какао, — говорить йому Вася, — у нас справи, бачиш? ми Карбюратора шукаємо, Карбюратора? справді? так послухайте, — кричить Какао, все, — відрізає Вася, — спати, ну друзі, — розгублено говорить Какао, я ж можу вам…, вали давай, на добраніч, і ми йдемо, а він лишається, придурок товстий.

12.00

Зелень, яка налипає, вологий папір, червоні будинки, ми якось так не зовсім вдало виїхали, пропхались майже через півміста, заїхали на площу, так ніби хочемо знайти нашого друга десь на вулиці, врешті нас виштовхують із тролейбусу контролери, і ми йдемо далі пішки, переходимо площу, йдемо, розглядаємо афіші, розглядаємо рекламу, більше й розглядати немає чого, Собака тягне наплечник із бухлом, біля булочної товчеться хіпота кінчена, зповзлися, як щури на свіже повітря, стоять, п'ють собі щось, з ними поруч якісь відомі обличчя, стоїть Саша Чернецький, ще хтось в шкірянці з орденами і медалями, Сашу ми знаємо, ми навіть ходили із Собакою пару тижнів тому на його концерт в дк біля стадіону, нас там заламала охорона — хтось поруч із нами кинув у зал петарду, вони подумали що це ми, ледве відмазались, навколо Саші стоїть хіпота кінчена, гарний ранок гарного дня.

— Неформалів потрібно розстрілювати, — каже Вася.

— Троцький сказав? — питаюсь.

— При чому тут Троцький. Дивись — стоять, суки.

— Ну й що?

— Не люблю, — каже Вася і далі йде мовчки.

За півгодини ми переходимо через міст, знаходимо заводський паркан і через діру в ньому пролазимо на подвір'я.

12.30

В Чапая ми були кілька разів, він спеціально для друзів помітив свою майстерню, бо їх там кілька стоїть майже подібних — напіврозвалених ще з часів першої російської революції 1905 року сірих будівель. На Чапаєвій зеленою фарбою написано «соціалізм» і домальовано дещо рахітичну зірку, схожу на медузу, ну, мається на увазі кольором, Чапай, у принципі, типу Васі, теж знається на діалектиці, вони поважають один одного, це ми із Собакою тут чужі — я не люблю Маркса просто так, ну, а Собака має до старого свої претензії, тут усе зрозуміло.

Чапай нас одразу впізнає, привіт, — каже, — заходьте, пропускає нас в каптьорку, висовує голову назовні, сторожко озирається навсібіч і зачиняє за собою двері. Ми проходимо всередину. Чапай, як і водиться серед пролетарів, на побут кладе, кімната в нього майже порожня, посередині стоїть згадуваний вже мною апарат і тривожно гуде, під апаратом валяється пару колб, я, нарешті, згадую, які вони на вигляд, на підвіконні лежать книги, я беру одну — п'ятнадцятий том чогось, чого саме я розібрати не можу, але явно щось партійне, зі штемпелем заводскої бібліотеки, серйозний пацан цей Чапай, він старший за нас на пару років, йому вже за двадцять, до того ж трудовий стаж — це вам не просто так, він проходить за нами в кімнату, сідайте, — каже, в кімнаті кілька табуретів, як справи, — питається? нормально, — каже Вася, — ось Карбюратора шукаємо, давно його бачив? давно, — каже Чапай, сідає на табурет, закидає ногу на ногу і закурює біломор.

Чапай худий і зосереджений, на нас він уваги майже не звертає, сидить собі, нога на ногу, читає якусь партійну пропаганду, на ньому стара майка, кеди і спортивні штани, до того ж, він носить окуляри, серед наших знайомих не так і багато людей, які носять окуляри, хоча, може, це він для понту, не знаю.

— А де він може бути, не знаєш? — питаюсь я.

— Не знаю.

— Він тобі нічого не казав?

— Не казав.

— Хуйово, — кажу я. — В нього батько загинув.

— Вітчим, — поправляє мене Собака.

Чапай мовчить.

— А він у тебе речей своїх не забував? — питаюсь я далі.

— Не забував.

Так можна говорити без кінця, він мантрами якимись говорить, начитався Енгельса і не сприймає нормальної інформації, ці нові комуністи, у них свій поморочений дзен, так ось просто і не в'їдеш, а в'їдеш — не виїдеш, будеш пробуксовувати в глибокій розйобаній колії марксизму-ленінізму, не розуміючи, що до чого.

• Предыдущая
• 15/38
• Следующая