Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій - Страница 10
- Предыдущая
- 10/47
- Следующая
Добре, що в мене все гаразд із нервами, я уявляю собі, що зі мною було б, якби я був яким-небудь неврівноваженим уйобком, зі схильністю до істерик і параної, мене би тут просто рознесло на шматки від перенапруги та відчаю, а так все гаразд, і я без нарікань сприймаю жорстокі обставини сучасного побуту, тому що можу ставитися до себе доволі відсторонено, і це допомагає мені пережити непрості хвилини в моєму житті, головне — не дивитися на себе у дзеркало, не помічати цієї нікелевої воронки і не думати про алкоголь, — думаю я і швидко схиляюсь над рукомийником.
Ще годину пересидіти тут, нікуди не виходити, ні з ким не розмовляти, ніяких «доброго ранку», «що це за станція» і тому подібних провокативних питань, і так все чудово, пасажири, якщо я їх не розбудив, сплять собі на своїх зарезервованих місцях до Зальцбурга, Мюнхена й аж далі до Парижа, їм і діла немає, що це за бентежний громадянин зачинився півгодини тому в сортирі і вперто не хоче повертатись на власне місце. Все гаразд, друзі, все гаразд, давайте, спіть у своїх відсіках, де заборонено палити, спіть і дивіться мирні сни про безхолестеринову свинину та великодні знижки на спаржу, вже хто-хто, а я вам заважати не буду — ще годину, дотягнути до Лінца, сповзти на холодний, ще до кінця не прогрітий сонцем ранковий перон, знайти оргкомітет, забрати бабки, поселитись у готелі, залізти в черевиках у двомісне стерилізоване ліжко й благополучно померти, принаймні до шостої вечора.
Багато речей у цьому житті вчишся сприймати якщо не героїчно, то в кожному разі з розумінням і без істерик. Якщо вже ти звечора починаєш пити, наповнюєш свій хворобливий організм різним там гівном, мішаєш його в своєму шлунку, то будь готовий, що на ранок твій організм скаже тобі все, що про тебе думає, з другого боку, я і не вірю, що бодай хтось, напиваючися звечора під зав’язку, гадає, що зможе прокинутись у чудовому гуморі, з гарним апетитом і робочим настроєм, все це таке імітування великих пристрастей і потрясінь, суспільству просто бракує духу трагедії, ось народ і бухає, і то в таких кількостях, що іноді я замислююся — це лише серед моїх друзів стільки алкоголіків чи алкоголіків багато взагалі... Мій старший друг і колега Берні, відомий літературний діяч, куратор кількох літературних майданчиків Відня, колишній гіпар й активіст, нині спокійний, майже лисий чувак, з яким ми разом працюємо над перекладами, виходить із вагона підземки і дивиться, в який бік йому підійматись. До нього з невидючим поглядом підходить уже добряче накачаний різними стимуляторами печальний скінгед, сумно шкребе рукою свій голомозий череп і гугнявим голосом просить дати йому бабок, аби купити щось попоїсти.
Берні як затятий борець із ненависним фашистським режимом, від якого йому неодноразово діставалось, порпається в кишенях, але нічого не знаходить і говорить скінові, що, мовляв, братику, вибач, у мене немає дрібних грошей, іншим разом підійди, скінгед розуміє це дослівно, голова в нього вже не працює, він відвертається, робить захід по перону, спитавшись ще в кількох громадян Австрійської республіки, чи можуть вони йому чимось допомогти, вони не можуть, і скін благополучно повертається до Берні, який за цей час не встиг навіть припалити цигарки, вибачте, говорить йому скін тим таки гугнявим голосом, допоможіть хоча б парою монет, Берні починає охуївати з цього молодого чоловіка, але добре нутро в ньому знову бере гору, і він плескає чувака по шкірянці, гей, говорить йому, хлопче, ну ти й набрався, я тобі дав би, але не маю дрібних, ось — хочеш цигарку? скін забирає поживу і човгає далі по перону, доходить до протилежного краю і, розвернувшись, знову хижо планує на невдаху Берні, який усе ще не встиг зійти з місця, скін утретє починає тертися навколо нього і канючити собі якогось дріб’язку, Берні, якому вже кілька хвилин не дають нормально покурити, врешті не витримує, все його вроджене й роками плекане людинолюбство руйнується і розвалюється на очах, знаєш що? — говорить він скінові, може, ти і непоганий хлопець, але йди в жопу — я не маю дрібних! не маю я їх, розумієш?! не маю! Берні заводиться, викидає припалену цигарку, б’є носаком пластикове крісло під стінкою і, голосно лаючись, вискакує нагору, де я чекаю на нього вже десять хвилин.
Зійшовши ввечері важкого суботнього дня з палуби на берег, перейнявшись ідеєю, скажімо, набратись і не оминати жодного більш-менш гідного закладу, ти раптом виявляєш, що можливостей не так уже й багато — або запхатись у який-небудь паб і слухати ірландське народне караоке, або запхатись у який-небудь бар, де бувають росіяни, і слухати — прости господи — емігрантський шансон чи — чого гірше — коматозну калінку-малінку, або, врешті, знайти що-небудь місцеве і просто обригатися від самого духу старої-доброї Дунайської імперії, який все ніяк не вивітриться з її кав’ярень і тютюнових крамничок. Отже, треба добре подумати, перш ніж на щось зважитись у цьому місті, де вже котре десятиліття остаточну перемогу святкують японські брокери і перські емігранти, радості тут мало і її ретельно дозує якийсь апостол, відповідальний за культмасовий сектор в об’єднаній Європі. Я потім неодноразово намагався пригадати собі — чим саме ми займалися в той час, де були, з ким бачились і що нас захоплювало в ті кілька місяців активного спілкування. Пригадувалося мені важко, всі враження зводилися до кількох сортів місцевого пива, до двох-трьох цілодобових ганделиків зі спиртним, до фізій кількох чуваків, які продавали нам гашиш, словом, не так уже й багато, Берні, наскільки я розумію, живе так останні років тридцять, але йому це, мабуть, не подобається, інакше він таких дурниць не робив би, люди, задоволені власним життям, навряд чи так вийобуються, вони не б’ють, напившись, вітрини на вулицях, не заводяться з поліцаями після вечорів поезії, не сплять на лавках у парку, засидівшися в кав’ярні з якими-небудь пришелепкуватими книговидавцями, а саме це і характеризує мого старшого друга і колеґу, саме так він і відтягується зазвичай, починаючи свої химерні загули, як правило, в п’ятницю-суботу і завершуючи їх, коли бог пошле.
На вулиці кінець травня, чудесна погода, дощу немає, і в студентському містечку, де живуть мої хороші знайомі, студенти-богослови, відбувається велика тусня, таке просто дуже величезне щорічне збіговище, яке починається вночі з суботи на неділю, ну і вже не закінчується, схоже, ніколи, себто, звісно, закінчується, але принаймні кілька днів поспіль на цьому місці у повітрі стоїть густий сивушний дух, дух блювоти і легалайзу, що його несвідома місцева молодь помилково сприймає за дух непокори. Організатори вечірки, представники студентських профспілок і кількох молодіжних ліворадикальних партій, цілий день напередодні звозять бочки з пивом, монтують військовопольові екологічні сортири, розвішують на навколишніх деревах різнокольорові прапорці та гірлянди, вже години до десятої-одинадцятої вечора бочки порожні, забиті недопалками сортири протікають, прапорці скалічено звисають з гілок, мов китайська локшина, звісно, що ми з Берні потрапляємо сюди саме в такий час, це вже після калінкималінки й ірландських партизанських пісень, у нього тут хороші знайомі, в мене тут хороші знайомі, одним словом, нам тут раді, можна навіть сказати, що в цій країні це, мабуть, єдине місце, де нам раді, тож уперед, уперед і не зупинятися, нас і так позбавили найнеобхіднішого, що нам залишили? — такі-сякі громадянські права, купу виродків, котрі хочуть нами опікуватися, масу ублюдків у пресі й на телебаченні, продажні вибори, смердючі політичні рухи, якщо ти не цікавишся шоу-бізнесом і макроекономікою, тебе просто вважають за симулянта і дезертира, який становить пряму і безпосередню загрозу суспільству, так що найкращий і найдешевший спосіб вирішити всі твої проблеми — це запхати тебе в яку-небудь контору або дати тобі в кредит який-небудь на фіг тобі не потрібний будинок із великою клумбою, за який ти будеш півжиття повертати кредити, щоби в голову не лізла різна хуйня, богослови добре розуміють такі штуки, мабуть тому так гірко й заливаються демпінговим пивом і місцевого розливу текілою, усвідомлюють, що насправді вибирати їм майже немає з чого — або лишатися все своє доросле життя богословом, або піти хибним шляхом таких ось чуваків, як Берні, та до кінця днів своїх тягатися від супермаркету до супермаркету в пошуках дешевого бухла й богословської правди. Якщо я не загрузну в цій щільній і липкій богословській масі, що купчиться довкола вцілілих бочок із пивом, і якщо мене не втопчуть в гівно і траву брудні богословські кросівки, я виберуся таки на сухе і подивлюся на все це збоку, зможу заспокоїтись і щось випити, а там і Берні знайдеться — так я собі говорив у ту ніч, виповзаючи на маленький горбочок обабіч богословської вакханалії, врешті-решт і справді дістаюся горбочка і знаходжу там приятеля Яніса, знайомого литовця, який пише роботу про містиків та збирається захищатись, і Яніс веде мене за собою до сусіднього корпусу в студентський клуб, де готується виступати місцевий гурт «Серп і молот», такі австрійські панки, які обдивилися в дитинстві голлівудських блокбастерів про КГБ і Горбачова і схибилися на цій темі, тому всю їхню, сказати б, творчість присвячено пам’яті колишньої імперії зла, для них це, так би мовити, романтика, як у совку існують, приміром, ковбойські кантрі-групи, так і вони співають руський рок із віденським акцентом, носять якісь власноруч зшиті боброві шапки і придбані у військових магазинах кирзові чоботи, романтика, мать його за ногу, забули чуваки маршала Жукова, він би їм показав руський рок і прощання слов’янки, підготування до виступу полягає в щедрій роздачі водяри на вході всім охочим, охочих дедалі більшає, ми потрапили дуже вчасно, музиканти врешті вибираються на сцену, спроквола беруть до рук інструменти, їхній вокаліст (хехе, вокаліст) вмикає мікрофон і, зробивши злісну міну, вигукує: «Горбачов! Смірнов! Хуй!», тут його словниковий запас благополучно вичерпується і починається музика. Водки більше не наливають. ...могло бути потому. Потому могли бути дві години найогидніших звуків, вкінець спотворених електричною апаратурою, всілякими там динаміками й примочками, як це буває, потому могли початися справжні стосунки, коли безкоштовні напої закінчуються, а спинитися вже ніхто не може, а головне — не хоче, ось у цьому місці й у цей момент хитрий підступний змій-диявол і вповзає попід барну стійку за шинквас між пузатих тьмяних пляшок зі скотчем та водярою і звідти хитро підморгує всім присутнім, ніби нашіптує: давайте, чуваки, відтягніться, хулі там, богослови, не зупиняйтеся, в жодному разі не зупиняйтеся, інакше це для вас дуже погано закінчиться, чуєте, як лажають ці придурки в кирзових чоботах? ці довбані австрійські панки, які вважають, що схопили свого довбаного господа бога за бороду, чуєте, як хриплять їхні колонки? якщо ви зараз зупинитеся, це хрипіння буде тривати вічно, воно залишиться у ваших головах і з вас уже не вийде ніяких богословів, із вас навіть економістів не вийде, будете плазувати, як слимаки, від супермаркету до супермаркету, купуючи тепле пиво в бляшанках — шепоче підступним голосом цей чортів демон, і всі його слухають, і набираються, і все це триває аж доти, доки той самий вокаліст (хе-хе) не витримує і, перечіпившись через якісь дроти, летить просто в залу під ноги богословам і макроекономістам, і це сприймається як заклик до братання на цьому германському фронті побутового алкоголізму, я підходжу до музикантів, і ми швидко знайомимося, й говоримо про погоду, шоу-бізнес і студентську солідарність, і я обіцяю зробити їм концерт у себе на батьківщині, говорю, що їм там буде цікаво, там вулицями дотепер ходять справжні живі гебешники, їх навіть можна помацати, якщо раптом виникне таке бажання, дехто — переконую я їх — цим постійно і займається, музиканти рвуть на собі бутафорні армяки, хороші хлопці, ми обмінюємось адресами, візитівками та номерами кредиток і, штовхаючися, виходимо з клубу, тягнучи на собі їхню апаратуру. Гітарист, імені якого я запам’ятати не можу, там забагато шиплячих, веде мене далі за собою, зараз, говорить, ми поїдемо додому до мого брата, у нього сьогодні свято, і ми маємо його привітати, і ти поїдеш з нами — у нас є одне вільне місце, і це звучить так, ніби він пропонує мені останню — випадково збережену — вакансію на відпущення гріхів у папи римського, тож відмовлятися просто безглуздо, і ми всі пробираємося крізь кількатисячну юрбу веселого народу з колонками, гітарами та вокалістом на плечах, такий натруджений марш-кидок крізь натовп богословів і макроекономістів, десь збоку починається ряд підтоплених екологічних сортирів, із крайнього чути блювотні звуки, когось рве, і лише за ледь уловимими і ледь відчутними вібраціями я впізнаю голос Берні — свого друга і вчителя, для якого ця тридцятирічна війна все ніяк не завершиться... В чому перевага ось таких спонтанних імпровізованих знайомств над тривалими добропорядними стосунками між друзями? Перевага їх полягає в їхній щирості, відвертості й ненав’язливості. Ти можеш натрусити своєму новому знайомому що завгодно — про своє дитинство, про друзівпаралітиків, про сусідів-упирів, він тобі відповідатиме тією самою монетою, ви обіцятимете одне одному золоті гори подальшого спілкування, вічної дружби та взаємовигідного творчого партнерства, ставитимете одне одному алкоголь і ділитимитеся останньою хапкою доброго приальпійського драпу, ходитимете по незнайомих адресах, запізнаєтеся з якимись відморозками, які комусь із вас доводяться, як виявиться потім, давніми знайомими, а то й родичами, співатимете хором улюблені змалку німецько-фашистські похідні пісні, кричатимете з балконів різні брутальності, почнете чіплятися до трансвеститів біля стоянки таксі й наб’єте, врешті-решт, одному з них пику, знайдете о третій ночі дешевий бар і спробуєте купити в барменші кокаїн, а коли вас звідти викинуть, ви навіть не зрозумієте за що, переїжджаючи в переповненому невідомим народом фольксвагені з однієї вечірки на іншу, ви благополучно заблукаєте в районі, який насправді вам добре відомий і станете печально кружляти довкола того самого кварталу, дивуючися й обурюючися, наскільки одноманітна в цьому місті архітектура і які подібні будинки, аж нічого не можна знайти, і вже десь по четвертій когось із вас перемкне, що час таки й спинитись, і ви знайдете автомат із колою, візьмете кілька пляшок цієї холодної рідини та почнете жадібно її хлебтати, пригадуючи під теплим зоряним небом свої імена. Перевага полягає в тому, що потім не доведеться виправдовувати одне перед одним власні приступи агресії чи шизофренії, не треба буде пояснювати своєї схильності до транквілізаторів і повторювати вчорашні обіцянки, яких до того ж ніхто з вас не пам’ятатиме. Чимдалі я все частіше думаю, що такими і мають бути ідеальні стосунки і що, розходячися зранку по домівках з наповненими щастям головами, ліпше за все просто пристрелювати нових друзів, бо найбільша цінність людського спілкування полягає саме в спонтанності та неповторності екзистенції. О п’ятій ранку щось нагадало мені про мої обов’язки перед суспільством і сумлінням, власне, радше перед сумлінням, але перед суспільством також. Починалася неділя, і саме цієї неділі до обіду мені належало дістатись Лінца, де саме сьогодні відкривався великий музичний фестиваль і де, окрім усього іншого, мали відбутися поетичні читання, на які, окрім усіх інших, було запрошено й мене. Дивно, як я це згадав, але я не забув і попросив своїх нових друзів завезти мене додому, оскільки до потяга лишалося години дві, а мені ще треба було зібратися, друзі мої довго не вірили, що я справді кудись мушу їхати, потім, зрозумівши, що загалом ідеться про великий музичний фестиваль, вирішили їхати туди разом зі мною, але мені якимось чином вдалося їх відмовити, і вони погодилися просто відвезти мене додому, допомогти зібратись, а потому закинути на вокзал і посадити на потяг. Я довго стояв посеред своєї кімнати і ніяк не міг вирішити, що саме потрібно прихопити з собою. Що беруть зазвичай із собою на великий музичний фестиваль? — Слухай, — говорить мій новий-друг-гітарист, — а що ти там будеш робити? — Не знаю, — кажу, — мабуть вірші читатиму
- Предыдущая
- 10/47
- Следующая
