Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - Жадан Сергій - Страница 17
- Предыдущая
- 17/47
- Следующая
— Мікі Маус? — Так, Мікі Маус. Голіма порнографія
— Ні. Тільки не Мікі Маус. Джордж дабл ю Буш — так, я згодна, але не Мікі Маус
— Не сперечайся
— І ти що — дивишся ці фільми? — Які фільми? — Ну, порнографічні фільми
— Що ти маєш на увазі? — Ну, справжня порнографія, фільми — розумієш? — А. Ні, не дивлюсь. Де б я їх дивився? Я не маю телевізора. У мене був вибір — купити або телевізор, або зимовий плащ
— І що? — Нічого. Я подумав — нащо мені телевізор
— Ну, правильно, мабуть
— Я теж так думаю
— А плащ? — Плащ? Ну, я знову ж таки подумав — нащо мені плащ
— Справді — нащо тобі плащ влітку
— Ось бачиш
— Значить фільмів ти не дивишся? — Не дивлюся
— Дивно... Ну, мені час на посадку. Напишеш потім як-небудь про свою любов до порнографії
— Обов’язково. Щасливо долетіти
— Купи собі телевізор
— Добре. В іншому житті...
...Коли мені було років одинадцять-дванадцять, я товаришував із Бобом, своїм однокласником. Боб був із неблагополучної родини, його тато сидів десь на Півночі, а мама працювала в пристанційному буфеті, вже не знаю, що в цьому неблагополучного, Боб був на всю голову відбитий чувак, навіть в ті соціально унормовані часи його хотіли вигнати зі школи, але куди ти його виженеш, якщо навколо радянська влада. В такому віці завжди подобається різна туфта, гормони грають, висипають прищі, хочеться поставити цілий світ раком, взагалі — починалися добрі роки, кінець блаженних вісімдесятих, час, заповнений сонцем, травою і кооперативним рухом, тотальний відтяг, ми ніби потрапили на великий з’їзд мародерів, які, назавжди покидаючи окуповану ними країну, в нашому конкретному випадку — Велику Радянську Імперію, хотіли взяти якомога більше на пам’ять про небіжчицю: якісь невеличкі сувеніри, фото і підсвічники, що стояли на каміні у вітальні, щось із шаф з одягом, якийсь непотріб, зовсім незначні й нікому вже непотрібні речі — посуд, прикраси, золото, діаманти, кольорові метали, вугілля, нафту, земельні ресурси; радісні усміхнені обличчя моїх сучасників, за часів мого дитинства вони були саме такими — радісними й усміхненими, і навіть спекулянти, зв’язані скотчем й облиті бензином, згорали у своїх кооперативних будках із посмішками і почуттям безмірного тривалого польоту крізь усі помаранчеві небеса, що розгорталися над нашою батьківщиною.
З Бобом ми навчалися в одному класі, але до якогось часу майже не спілкувались, я більше тягався за старшими друзями, справжніми придурками, вони десь діставали піратські копії німецьких порнофільмів і просили мене як відмінника їх перекладати, бо вони там не все розуміли, придурки, одним словом.
Касети були паршиві, переписані вчетверте-вп’яте, відеомагнітофон був теж паршивий, радянський, старші друзі виявляли довіру до моїх знань німецької, дещо безпідставну, слід сказати, але я старався, друзі все ж таки. Перекладав я он-лайн, ясна річ, щоправда там і перекладати особливо не було чого, текстовий корпус головно складали лаконічні рубані фрази на зразок: Як ти хочеш, щоби я це зробив?, я все ускладнював, перекладаючи: Він питає її, як вона хоче, щоби він це з нею зробив, друзі із зрозумінням кивали головами, мовляв, нормально, малий, нормально, так і має бути. Не дивно, що з того часу німецька мова асоціюється в мене з оральним сексом. Найбільшою нагородою за перекладацький труд була, звісно, сама можливість побачити справжнє жорстке німецьке порно, це тоді, як всі твої однолітки про секс знали хіба що з анекдотів, а презерватива не бачили навіть у рекламі, бо тоді й реклами такої не було. І ось десь у цей час ми зійшлися з Бобом, і він, і я займалися фотографією, у кожного з нас вдома була ціла гора різної смердючої хімії, різні там проявлювачі, закріплювачі, всілякі скельця й лещата, по-справжньому користуватися цим ми не вміли — ні він, ні я, але і йому, і мені це подобалось. Не знаю, щось у цьому було, це вам не срані кодаки, не дешевий одноразовий замінник, бо коли ти длубаєшся кілька годин в їдких сплавах і сумішах, коли просто під твоїми пальцями проступають обличчя друзів і приятелів, ти й сам починаєш розуміти, що життя — воно дещо складніше за китайську легку промисловість, і що всі ці штатівські найобки на зразок бройлерного типу білозубих серфінгістів або пришелепкуватих скаутів, котрі так ніколи і не дізнаються, що таке комсомол і карієс, — весь цей рекламний безконтроль просто відпочиває поруч із запаморочливим збудним запахом старого радянського фотопаперу. Що там казати: у нас було чудове дитинство й нехила країна, вже що-що, а це не заміниш нічим, і ось одного разу, курячи в шкільному сортирі, ми розговорились із Бобом на предмет різних там баночок та скляночок, і він, боязко озираючися, повідомив, що можна дістати прикольні плівки з готовими вже неґативами і самим їх штампувати.
А що за негативи? — питаюсь я, жінки, говорить він, голі жінки, ух ти, кажу я, а де ти їх візьмеш? є в мене, каже Боб, друг Фокс, він кіномеханік, в нього, каже, багато таких плівок, хіба він нам дасть? — сумніваюсь я, так — ні, каже Боб, а за літру — дасть. Життя в такий спосіб і здійснюється, якщо ти, звісно, сам цього хочеш — усього лише кілька років перед тим, ще зовсім дітьми, ми вибігали на літні траси й голосували запиленим вантажівкам, що ціле літо ганяли навколишніми сільгоспугіддями, постійно щось перевозячи з місця на місце. Юні засмаглі шабашники — кумири нашого дитинства, які спокушали у кабінах старшокласниць і продавчинь морозива, а вечорами ганяли у футбол і зливали на автобусних зупинках бензин за водяру і тютюн, — зранку вони були ще в нормальному стані, тому інколи підбирали нас, дітей великої країни і героїчного народу, та дозволяли проїхати з ними кілька рейсів, ми сиділи в гарячих громіздких кабінах, затамувавши подих, аби, не дай боже, не заважати цим пілотам збирати народний урожай і не вилетіти біля найближчої пивної будки. Коли вони вистрибували з кабін, щоби відмітити в конторі черговий рейс, ми опускали зелені сонцезахисні щитки, густо заклеєні із середини чорнобілим хард-порно, ось він — момент істини, чи треба говорити, що всі ми мріяли стати шабашниками, мати такі самі потужні боліди, заклеювати їх порнографією, трахати продавчинь морозива, а головне — грати так, як вони, у футбол.
Ну, і тепер нам випадає нагода вже самим наштампувати скільки треба такого добра, і ми з цієї нагоди користаємо, купуємо з рук літр водяри, там, де ми народились і виросли, це ніколи не становило проблеми, передаємо нашому кіномеханікові, він цей літр починає пити ще при нас, довго розводиться про баб взагалі й про голих зокрема, розпитує щось про школу, даун якийсь, врешті дає нам, що ми просили і валить на вечірній сеанс, а ми вже за кілька годин стаємо щасливими власниками вогкої розтріпаної колоди мутних і бруднуватих (в сенсі якості зображення) відбитків, які за кілька днів успішно спродаємо однокласникам за символічні, але живі гроші. Потому ми ще не раз додруковували зі своїх плівок, проте всі наші знайомі ці картки вже мали, продавати їх ще комусь було стрьомно, ми ще деякий час їх роздаровували, а потім почалися літні канікули. Нам випало виростати в буремний і неповторний час, я завжди згадую ті роки з любов’ю і ніжністю — на наші стрижені голови й худі тіла в темних шкільних одностроях просто сипалися з небес откровення й принади, я все це добре пам’ятаю, ранній петінг, слаборозведений спирт, крадений дубас, заточені викрутки, заригані підручники — ми кльово входили в життя, інша річ, на яку хуйню це все потім перевелося. За все потрібно платити, ось ми, певно, й платимо тепер за ту безумну епоху занудним і безбарвним ступором нашого чмошного безчасся. Неправда, що часи не змінюються, ще як змінюються, ми у свої чотирнадцять-п’ятнадцять бачили янголів на верхівках ворошиловградських териконів, коли поверталися з виїзних матчів нашої улюбленої команди до свого рідного міста, ми відчували, як твердо холонуть діаманти під сосками тридцятирічних жінок, які по п’яні дозволяли себе торкатися, хоч зазвичай нічим добрим це й не закінчувалося, ну, окрім, звичайно, онанізму, ми днями трималися на ногах, переходячи від гуртожитку до гуртожитку, від підвалу до підвалу, від зупинки до зупинки, вдихаючи теплий порох на придорожній зелені і гіркуватий запах цукрової вати на автостанції. Я згоден за це платити, хоч і не маю чим. Неблагополучні Бобові гени брали в ньому гору, він був моїм найкращим другом, демонстративно клав на школу і постійно знаходив якесь гівно, в яке відразу ж і влізав.
- Предыдущая
- 17/47
- Следующая
