Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 47

• Предыдущая
• 47/60
• Следующая

— Я розмовляв з людиною, яка назвалась Агамовим, якій я дзвонив до офісу, коли передавав код доступу, і яка потім дзвонила з офісу Агамова мені, — директор вставив до лептопа флешку. — Є записи розмов. Ану, Олеже Марковичу, послухайте.

З динаміка вирвався хрипкий голос.

— Він?

— Та начебто він… — Олег Маркович дослухав записи до кінця. — Голос схожий. Але манера розмови… Ніколи не чув, щоби він так бикував. Зовсім не його це манера… Зрештою, голос можна зімітувати. Навіть технічно це нескладно. Є спеціальні аналогові фільтри, які змінюють голос. Та що я вам буду розповідати, ви й самі все це знаєте.

— Тоді можемо припустити, що мені дзвонив не Агамов, а імітатор, — чи то запитав, чи то ствердив директор. — Значить, він покінчив із собою раніше. Або його змусили це зробити.

— Думаєте, що вірша він написав для тих, хто зрозуміє і за нього помститься? Це його малява така? Послання?

— Можливо. Навіть більш ніж можливо. Наше завдання зараз — зрозуміти послання Агамова. А для цього потрібно фахового сходознавця.

— Зараз уже ніч, — зауважив старший технік. — Я, Іване Ваграновичу, людей уночі піднімати не буду. Давайте так: я зранку подзвоню до Академії наук, з'ясую, хто у них там працює по Сходу. Є відділення арабістики, там повинні бути спеціалісти. Але це все не раніше дев'ятої ранку.

— А в мене, до речі, теж є один сходознавець, — раптом сказав директор. — Він, щоправда, не в Академії працює, але Схід знає. Він Схід шкурою своєю вивчив. Ми з ним колись разом починали служити, але… У полон потрапив, іслам прийняв, одружився на хоразійці, шість років жив у Пакистані, потім у Середній Азії… Він Коран знає, як Леон Кримінальний кодекс. Напам'ять. І головне: щоби його підняти, не треба чекати ранку. Він від зайвої копійки не відмовиться. От зараз я йому і зателефоную.

З броньованої кімнати Пітер виніс більше запитань, аніж відповідей. В оповіданні про Artes Magnae його автор помістив у центрі Машини порожнечу. Реальна Машина мала вісь. Кола були зроблені не з дорогоцінних матеріалів, а з дерева і пергаменту. А ще поряд із символом «алеф» на «діамантовому» кільці Машини він зауважив знаки, відомі йому з ритуалу тридцятого градуса, — подвійну «Н» — знак святої гори Хередом і стилізований язичок полум'я в ромбику — пароль п'ятого ступеня посвячувальної Драбини Патріарха Еноха. Ці знаки, на його думку, вказували, що, окрім осьового циліндру із лотосом, Машина повинна була мати п'ять обертових кіл, як зазначено було в оповіданні. Насправді ж вона мала лише чотири.

«А де ж іще одне, власне „дерев'яне“, кільце?» — питав себе Костиганов, який зі свого містичного досвіду виніс фундаментальне переконання: у світі символів немає нічого ані випадкового, ані другорядного. Він не насмілився запитати про кількість кіл в інших хранителів. Навіть у середовищі маленьких орденських братств могла існувати ієрархія дозволених знань і допусків. Коли хранителі розійшлися до своїх кабінетів і справ, Пітер зійшов до храмової бібліотеки і довго роздивлявся алхімічні таблиці Фламеля, Валентина і Агріпи. Там він знайшов подібні до побачених на колах комбінації символів. Але в кожному із джерел містилися відмінні від інших трактування цих комбінацій. Нарешті він стомився роздивлятися символіку барочних гравюр і рушив до обсерваторії.

Але не встиг Пітер увійти до скляної піраміди, як ожив мобільник. Дзвонив Командор.

«Щось забув?» — здивувався Костиганов, дав знак Грінченку зачекати, зійшов на другий поверх і активував з'єднання:

— Слухаю вас, Суверене.

— У нас гості, Пітере.

— Хто?

— На лісовому кордоні охорона зупинила джипи. В одному з них Поліна Агамова. Хоче про щось з нами поговорити.

— Поговорити? З ким саме?

— 3 Великим Майстром і зі мною. Але ми вирішили, що тобі теж треба її послухати.

— А не завелика честь для відставної фотомоделі?

— Вона найімовірніша спадкоємиця олігарха. І вона сама до нас приїхала, а це вже про щось свідчить. Але… — Командор зробив багатозначну паузу. — Якщо ти, брате, вважаєш таку зустріч нижчою за твою гідність…

— Де ви тепер? — не став відмовлятися Костиганов. Сама Поліна мало його цікавила. Але, подумав він, удова олігарха може щось розповісти про чаклуна. Жінки не вміють тримати язика за зубами.

— От і добре, — схвалив його рішення Командор. — Ми чекаємо тебе на стоянці.

— Уже йду. — Пітер ще раз піднявся до обсерваторії і вибачився перед Лавром: — Відпочинь ще годинку. Начальство викликає. Алярм.

— Як я тебе розумію, — ввічливо посміхнувся старший оперативник.

У нічній темряві лісове роздоріжжя виглядало таємничо і навіть зловісно. Біля альтанки, немов лаковані броньовики, громадились величезні американські джипи. Хто знаходився в них, роздивитися було неможливо. Охоронці Храму розташувалися ближче до дерев. Костиганов про себе відзначив, що вони тримають зброю напоготові.

Поліна Агамова, одягнена у блискуче темно-сіре комбі, чекала на господарів Храму в альтанці. Вона курила «слімку», встромлену до бурштинового мундштука. Біля Поліни примостилась дівчина модельної зовнішності, довгі ноги якої щільно обтягували смугасті чорно-білі шкіряні штани. Чорна майка і куца, сліпучо-біла курточка доповнювали її контрастний прикид. На перший погляд, дівчина виглядала одного віку з юною вдовою. Але, підійшовши ближче, Пітер зрозумів, що брюнетка років на п'ять старша за Поліну. Золотисте волосся Агамової вигідно відтіняло засмагу на обличчі, точену лінію підборіддя та ювенільну свіжість чуттєвих губ колишньої фотомоделі. Навпаки, зачіска воронячого кольору підкреслювала стомлену матову блідість шкіри її супутниці. Дві дівчини доповнювали одна одну, як ніч доповнює день. Поліна у цій парі була «днем». Яскравим, сонячним, безтурботним. Менш за все вона була схожа на невтішну вдову, яка щойно втратила чоловіка. Але на комірі комбінезона Пітер побачив вузьку стрічку з чорного крепу.

— Які ви всі загадкові! — розсміялася спадкоємиця агамовських мільйонів, коли вільні муляри увійшли до альтанки. — А ви справді мормони?

— Масони, — виправила її супутниця. Її настрій, здавалось, контрастував з Поліниним так само, як і зовнішність.

— Максим, — відрекомендувався Великий Майстер. Пітер і Командор у свою чергу назвали себе.

— Поліна, — білявка простягнула обвішану перснями руку для цілунків і потискань. — А це, — вона посміхнулась у бік брюнетки, — моя подруга Олеся. Вона в мене радниця. Про масонів усі книжки прочитала.

— Начитана, значить, дівчина. — Командор стримано вклонився в бік Олесі. — А яка красуня!

— Вам чорненькі подобаються? — спалахнули величезні зелені очі Агамової. — Так це ж дуже доречно! Олеся страшенно западає на солідних чоловіків. Маєте шанс.

— Жодного шансу, — просичала радниця.

— Лесю!

— Вибачте, Поліно Юріївно.

— Ви, я так розумію, хотіли з нами поспілкуватись? — повернув до головного русла Великий Майстер.

— Так, Максе, є одна тема. — Поліна відкинула золотисте пасмо, яке впало їй на око і згрупувала м'язи рухливого обличчя в сумну гримасу. — Мій чоловік… Мій покійний чоловік Володимир, так би мовити, зачепив вашу організацію… Я б хотіла, щоб усі ці конфлікти залишились у минулому. Я приїхала з миром.

— Але, чарівні леді, давайте-но перед розмовою приділимо трошки уваги безпеці, — Костиганов дістав з кишені сканер і наблизився до жінок. — Я лише перевірю наявність «жучків».

— Нам вас теж треба перевірити? — поцікавилась Олеся.

— Якщо вважаєте за потрібне, — чемно посміхнувся чорнявці Пітер. — Лише нагадаю, що не ми ваші, а ви наші гості. І, до речі, накажіть вашим людям від'їхати метрів на тридцять.

— Ви вважаєте, що з тридцяти метрів нас буде неможливо прослухати? — Олеся підвелася, підставляючи сканерові розвинуті груди.

— Я увімкнув «глушилку».

— Та ж ви просто агент нуль-нуль-сім! — гламурна посмішка осяяла обличчя Поліни, коли сканер наблизився до її тіла. — А ця штука, — вона показала очима на сканер, — не радіоактивна?

• Предыдущая
• 47/60
• Следующая