Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 49

• Предыдущая
• 49/60
• Следующая

— У масонських легендах, — підказав Олег Маркович.

— Ти пошукай, плємяш, пошукай, — попрохав небіжа Руслан. — Їм насправді треба, вони вбивцю шукають. Вони правильні пацани, наші. Знайди їм того грьобаного Абойрама. Як в гості приїдеш, дядько Руслан тобі віддячить. Ти мене знаєш.

— Та ж не проблема, — погодився той. — Але мені потрібно десь півгодини. Не всі бази даних коректно впорядковані, написання імен на різних ресурсах може різнитись. Зачекаєте?

— Безперечно. Чекаємо на лінії, — запевнив директор. — Завдання нелегке, ми розуміємо.

— Бачили, який в мене плємяш! — Руслан підняв догори палець. — Учена людина!

— Ти відпочинь, чоловіче, розслабся, — Олег Маркович дістав з кишені пласку металеву фляжку і поставив її на стіл перед колишнім комбатантом. — Я тебе зрозумів. Ти не з тих, хто випереджує. Ну нічого, не смертельно. А небіж у тебе просто геніальний.

Племіннику Руслана знадобилось аж сорок три хвилини для того, щоби розшифрувати останнє ім'я.

— Абойрам, Аваїрамн або Абоїрам, залежно від прочитання — ім'я персонажа давньої масонської легенди. Історію його смерті розповідають новопосвяченим у дев'ятому градусі. Цей персонаж — зрадник-підмайстер, який підступно вбив Майстра Хірама…

— Зрадник? — перепитав директор.

— Так. Його ім'я прокляте. Тому його заборонено вимовляти масонам нижчих градусів. У третьому і четвертому градусах його називають умовним ім'ям Юбело. За легендою, Абойрама вбивають у печері…

— Дякую, ви нам дуже допомогли, — Іван Вагранович вийшов зі скайпу. — Ось воно! — на обличчі директора засяяла широка посмішка. — Син Кучума Асманак — це Ерікан. Я відразу здогадався. У тому досьє, яке передав для нас джентльмен на мотоциклі, було написано, що зеки вважали його нащадком Кучума. Значить, Асманак — це чаклун. Його вбивають як зрадника, ім'я якого заборонено вимовляти. Ерікан — теж несправжнє ім'я. Все збігається.

— Чаклуни! Джентльмени! Весело ви живете, пани-детективи — пробубонів Руслан, який уже допив віскі з фляжки Олега Марковича, дійшов до бару й заповзявся зменшувати коньячні запаси господаря кабінету.

— Вбито в печері… — промурмотів старший технік.

— Якщо чаклун мертвий, тоді все стає на свої місця, — сказав директор і звернувся до Руслана: — І тобі дякую, Руслане. Ось триста доларів за консультацію. Заробив.

— А п'ять соток слабо дати?

— Довго пити будеш, печінка може не витримати.

— Піклуєшся за моє здоров'я?

— Не сподівайся. Якщо тобі твоє здоров'я до одного місця, то мені тим більш. Але й критичного передозу тобі не бажаю. Зайдеш за три дні. Якщо побачу, що ти у нормі, то додам іще двісті. Лади?

— Ну, якщо так, — розвів руками колишній спецназівець. — Нехай буде… І за триста спасибі тобі, Іване. Такий ти щедрий, як халіф Махді, — у посмішці Руслана вдячності було мало. — Я піду?

— Так, можеш йти. Черговому скажи, що я наказав завезти тебе до хати. До побачення, — директор зачекав, коли за Русланом зачиняться двері, і підсумував:

— Все стає на свої місця. Ерікан мертвий.

— Що стає на місця?

— Все. Смерть Агамова. Пропозиція обміну тебе на гарантії. Гнилий базар Сулими. Слова ратлонівця, які ти чув. Ми ж думали, що Поліна лялька. А вона не лялька. Вона відьма. Вона — новий лідер секти.

— А може, це не вона, а хтось біля неї? Можливо, там у них з'явився новий лідер, який керує Поліною.

— У мене чуйка, — директор і собі налив коньяку, випив, гучно видихнув. — Поліна і є тим новим лідером.

— Так вона ж пацанка.

— А ще, зауваж, справжня блондинка.

— Так, блондинка.

— І ця біла пухнаста «звізда» порнофільмів змусила — без допомоги Ерікана, прошу зауважити, змусила — свого чоловіка вкоротити собі життя. Олеже Марковичу, ця Поліна не така проста, як здається.

— Це лише припущення. Чаклун, між іншим, ще може бути живим. Паралізованим, пораненим, хворим. З одного темного вірша я б, Іване Ваграновичу, не став виводити цілу версію. Ми ж не знаємо, у якому стані Агамов написав цього вірша. Він був або в екзальтації, або у глибокій депресії. А в такому стані людина не завжди адекватна. А якщо ім'я «Маймуна» вказує не на демонічну природу Поліни, а лише на те, що вона зрадниця, тварюка? Може, це лише таке емоційне порівняння, а не характеристика її здібностей? І до чого тут цар джинів?

— Отож-бо й воно! — директор клацнув кришкою лептопа. — Я щойно теж про це подумав. Донька царя джинів! А хто у Поліни Юріївни папахєн? Ми знаємо? Ні, ми не знаємо. А треба дізнатись, Олеже Марковичу… Ану давай подзвонимо Костиганову. Цікаво, чи цей джентльмен знає про молоду вдовицю щось таке, чого не знаємо ми?

Поки шеф і старший технік обмінювалися припущеннями щодо демонічної суті Поліни Агамової, Мармура приходила до тями. Вона намагалася згадати, що саме з нею трапилось, але пам'ятала лише дикий спалах бажання і ненависті. Двох ядучих, немов отрута, почуттів, туго сплетених в одну лихоманку. Після цього спалаху вона не пам'ятала вже нічого. Ані чужої волі, яка опанувала її свідомість, ані своїх дій. Вона виринула з темного провалля вже в ліжку. Усе її тіло боліло, кожна спроба підвести голову закінчувалась приступом нудоти і запамороченням.

До кімнати відпочинку завітав Кабарда.

— Як ся маєш, красуне? — Микола Семенович присів на край дивана.

— Нудить.

— То мине. Лікар каже, що ти швидко видужаєш.

— А де Лавр Станіславович?

— Він на завданні.

— З ним усе гаразд?

— Не хвилюйся, з Лавром Станіславовичем усе в повному порядку. Скоро приїде. А ти ніяких голосів не чуєш?

— Яких голосів?

— Ну, таких, які ніби говорять у голові. Щось тобі кажуть, наказують.

— Я не шизонута, — обурилась дівчина.

— Ти не шизонута, я ж не про те, — Кабарда підіткнув краї ковдри, якою була накрита Мармура. — Не холодно тобі, ні?

— Ні. Так що то ви питали про якісь «голоси»?

— Ти не хвилюйся, тобі не можна. Розумієш, ти кілька хвилин була під зовнішнім впливом. Щось типу гіпнозу.

— А хто мене гіпнотизував? Тут нікого не було.

— Це робилось на відстані.

— Не гоніть.

— Я не гоню. Є такі технології. Єн-ел-пе називаються.

— Западло, — Мармура заплющила очі. — За таке вбивати треба.

— Ти справді нічого не пам'ятаєш?

— Hi, — дівчина підозріло подивилась на Кабарду. — А що я такого виробляла?

— Нічого страшного.

— Не брешіть. Я на людей кидалась?

— Ти вела себе як лунатик. Не розуміла, що робиш.

— Хоч не голою?

— Ні, — посміхнувся Кабарда. — В одязі. Тебе побачив наш черговий і зупинив. Потім викликали лікаря. Він дав тобі заспокійливе.

— Тепер мене покладуть у дурку?

— Ні, Наталко, не покладуть. Призначать тобі таблетки. Про всяк випадок. Для профілактики.

— Ага, таблетки для дуриків.

— Та ні. Не для дуриків. Я теж такі таблетки п'ю, щоби підтримати мозок. Робота в нас така: нерви, недосипання. Такі ліки називаються коригуючими препаратами.

— Ви батькам не казали?

— Ні. І не будемо нікому казати. Це ми називаємо «внутрішніми подіями». Про них ми нікому не розповідаєм. Та й тобі треба про це забути. Воно не повториться. Ти тут відпочинеш ще кілька днів, доки не видужаєш. Добре?

— Ви так кажете, ніби я можу відмовитись.

— Ти ж вільна людина, хоча ще не повнолітня. На все, що з тобою роблять, потрібна твоя згода. Ну й, зрозуміло, згода твоїх батьків.

— А ви батьків питали?

— Питали. А ти не проти?

— Ні, не проти, — Мармура задумалася. — Це що ж, виходить, так було, ніби я довбана рукавичка, а хтось запхав в мене руку і я робила, що він хотів?

— Ну, не зовсім так…

— За таке, дядько Миколо, треба бошки відривати, на шматки різати. Якісь деградоси залазять людині в голову, і вона стає грьобаним зомбі… — Мармура черговий раз спробувала підвестися. — Голова крутиться. От падло! Ні, ну я без плану прозрєваю. Це ж такий бєзпрєдєльний попадос, що повіситись можна. Хто це робив? Ота сволота, яка за мною бігала? Це вона?

• Предыдущая
• 49/60
• Следующая