Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 36

• Предыдущая
• 36/59
• Следующая

— Встигнемо, брате, встигнемо, — запевнив Майстер. І в голосі його було стільки віри у власну непереможність, що Архіваріус схилив сиву голову перед великим воїном.

А може, його голова нахилилася сама — від нестерпної втоми.

[Огур-курган на березі ріки Вовчої, ніч 30 червня 1673 року]

Двійя спокусила Реву на стоянці під Огур-курганом. Перед тим вона щось прошепотіла над сплячими Ранвіром і Харком. Рева зрозумів: ті будуть спати, навіть якщо уся турецька армада просурмить над ними тривогу. Про себе він подумав, що гріх перелюбства цього разу не буде аж надто страшним, адже відьмам, як відомо, опиратися можуть лише тверді монахи-схимники, що відмолюють по печерах і скитах гріхи роду людського.

Коли тіло козака і тіло малої планетниці нарешті розчепилися, на сході почала займатися грань світанку. Боже Око грозило піднятися на небокрай і помітити грішні хвости нічних справ.

— Нащо мне в гріх увела? — запитав Рева.

— Він вже близько, я його відчуваю.

— Чорний?

— Так.

— Ти що, боялася померти незайманою?

— Я дала вам часточку Сили.

— А що я з нею робитиму?

— Це вона робитиме з вами.

— Що робитиме?

— Самі побачите.

— Не подобається мені все це, — раптом сказав Рева і відразу пошкодував, що сказав. Тепер доведеться пояснювати. А можна ж було просто поспати. Сон гріхи миє.

— Що вам не подобається?

— Нащо запитуєш? Ти ж вмієш пізнавати думки, лишко. От і пізнай.

— Ви стомилися?

— З чого б це?

— Тоді поясніть. Словами поясніть.

— Бачиш, лишко, у нас мудрі люди кажуть: «Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить».

— У нас теж таке кажуть. І що з того?

— Ваші відьми, я думаю, дарма так узяли гору над вашими чоловіками. Ой, дарма! То ж чоловік має все вирішувати, бо він є першосотвореним за образом і подобою Божою. А ваші хитрі відьми неправедно забрали владу собі, пішли проти Божої правди, через Біблію людям голошеної. От, скажімо, ти — така мала піндзюрка, а вже починаєш тут усіма керманити: «дала вам Силу», «самі побачите»…

— Так повелося з прадавніх часів, давніших за вашу Біблію. Бо Сила Землі передається не синам, але донькам. І тільки жінка може нести печатку за все. Чоловік того не може.

— Що за «печатка» така?

— Сила дає, Сила й відбирає. Коли Сила помагає зробити потрібне, вона не щезає, а лише меншає і ніби псується. Якщо її не повернути назад у землю, вона усім навколо почне шкодити. Жрець повертає Силу, проливаючи на землю свою кров або своє сім'я, а від жриці земля сама відбирає використане. Треба лише лягти на землю голою і закликати Велику Богиню. Жриця запечатує зло за все. Без неї рід жити не може, без неї рід роздиратиме незапечатане всезло.

— Темні ваші справи, богопротивні, — підсумував ці пояснення Рева. — Але ще одне хочу тебе запитати.

— Питайте.

— Один старий козак казав мені, що незайманки гостріше відчувають наближення смертельної небезпеки. Казав, що батько теперішнього султана турського мав незайманок-охоронок, що не відходили від нього ані вдень, ані вночі й рятували його при наближенні убивників. Якщо так, то нащо ти оце поробила? Так би могла попередити мене про Чорного, коли б той до нас підкрадався.

— Так, незайманки відчувають «вітер смерті», — погодилася Двійя. — Але вони не можуть відкривати брами до інших світів. Тепер, якщо Чорний таки нас дожене, я спробую відкрити браму до Світу Нави. Тоді ти побачиш не личину, за якою Чорний ховає своє справжнє обличчя, а те, ким він є насправді.

— Але він від того не стане слабшим. Нащо тоді мені бачити його справжнє обличчя?

— Ти знатимеш, де його вразливі місця. Зможеш його вбити або так поранити, щоби він од нас відступився.

— А в нього є вразливі місця?

— Мають бути. Він не демон і не перевертень. Його народила у плоті звичайна жінка.

— У плоті, кажеш… — Рева на хвилину замислився. — А скажи мені, лишко, ким він є, той Чорний? Ти ж відаєш правду, я знаю. Чому ж не скажеш мені правди про нього?

Двійя відповіла не відразу. Рева відчув, що у розумі дівчини бажання розповісти змагається із якоюсь забороною чи присягою. Після довгих вагань планетниця притиснула свої губи до Ревиного вуха і швидко зашепотіла:

— Це велика таємниця Старших. Страшна таємниця. Такі, як Чорний, народжуються людьми, але потім, коли стають дорослими і сильними, Старші виймають із таких природні душі й закликають до порожньої плоті безтілесних істот зі Світу Нави. Якщо до тіла приходить істота дика і безглузда, то її негайно вбивають разом із тілом. Але іноді — дуже-дуже рідко — в тіло приходить справжній Дракон, і тоді оте тіло із часом стає дужчим і спритнішим за плоть стрибожих дітей. Дракон не знає втоми і милосердя, любить зброю, любить війну. Дракона важко вбити шаблею і кулею, він не відчуває болю, не знає страху. Тільки отая плоть, в котрій замешкав Дракон, старіє. Вона гарячіша за наші тіла, і в ній швидше вигорає життєва снага. Людське тіло з Драконом усередині живе лише десять-п'ятнадцять літ. За десять літ воно старіє, як за все життя. Тому Чорний такий старий дідо.

— А якщо ти знімеш з нього машкару, то я побачу того Дракона?

— Побачиш.

 — А як воно виглядатиме?

— Мені не відомо.

Рева довго мовчав, а потім пошепки запитав:

— А Сірко, виходить, також Дракон?

— Не скажу.

— Чому?

— Бо не скажу.

— Але він живе вже довго, — пригадав Рева. — Значить, не Дракон… Давай трохи відпочинемо, лишко, нам сьогодні ще цілий день їхати…

[Біля кургану Заяча Голова, Причорноморський степ, ранок З липня 1673 року]

— Це могила Верховної Жриці, — сказала Реві Двійя, показуючи на Заячу Голову. Бачите онде?

— Що я там маю бачити?

— Стовп над могилою.

Рева придивився до верхів'я кургану. На тлі глибокого ранкового неба ледь мерехтіла височезна світлова колона. Її коропоподібна капітель підносилася до самої височіні.

— Скількі бачив у степах курганів, а таке зрю вперше, — визнав козак і гукнув до джури: — Гей, Харку, бачиш стовп над отою гіркою?

— Який стовп?

— Ніби світло таке стирчить.

— Не бачу, — здвигнув плечима джура, підганяючи стомленого огира. — А що, там щось таке є? Може, то якась юга[92]?

— Він не може бачити, — тихо, щоби не почув Харко, пояснила Двійя. — Ви бачите, бо я дала вам часточку Сили. Сила дає бачення. Чим більше Сили, тим більше можна побачити. Ви бачите лише стовп, а я бачу більше. Там похована Тара-Вольга, правнучка Праматері Претани у тридцять восьмому коліні.

— Ти усіх отих онучок напам'ять знаєш?

— Вони мої Навічні Матері.

— Хто? — перепитав Харко, котрий почув лише останні звуки розмови.

— Відьми, — сказав Рева, роблячі страшні очі.

— Так то відьмина могила?

— Я маю віддати землі те, що їй належить, — повідомила Двійя. Джурине запитання залишилося без відповіді.

— Що віддати? — Рева напружився, передчуваючи чергову неблагодатну вправу.

Мала планетниця вийняла зі свого сака велику ляльку, зшиту з червоної тафти і шматочків оксамиту. Ранвір, який їхав за спиною Харка, здивовано подивився на сестру.

— Тю, — присвиснув Харко. — Та це ж пупа[93]!

— Наші Старші заповіли мені поховати її тут замість мами.

— Поховати пупу замість людини? — Рева не втримався і сплюнув.

— Наші Старші так заповіли, — Двійя подивилася на Реву своїм особливим поглядом, від якого козака пересмикнуло.

— Нехай вона робить що хоче, — втрутився джура.

— Я тута начільний! — раптом визвірився на Харка Рева. — Мені вирішувати, хто, що і як робитиме!

— Тута живі на чолі не стоять, — спокійно промовила Двійя, роблячи наголос на слові «тута». Вона й далі дивилася в обличчя Реви.

• Предыдущая
• 36/59
• Следующая