Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 39

• Предыдущая
• 39/52
• Следующая

— Мені не холодно, — заперечила спортсменка, відкинулась на ковдру і потягнулася усім тілом так, щоби молодший побачив і спокусливий вигин її спини, і виразний малюнок м'язів на животі. У присмерках її тіло набуло котячої грації, немов вечірні тіні домалювали те, що поскупилися підкреслити тіні денні.

— А я без вогню роздягатися не буду, — Ліда надула губи. — Хочу вогню!

— Вже йду, — легко погодився Павло Петрович, підвівся і штовхнув старшого, — Не спи, братело!

Олександр Петрович прокинувся і побачив Лілю, на якій з одягу залишилися тільки напівпрозорі трусики.

— Я щось пропустив? — запитав він і раптом, не чекаючи на відповідь, констатував:

— Лілечко, кицьо, в тебе божественні форми тіла. Як казав один знайомий художник: діанічна фігура.

— Я знаю.

— Якщо я правильно здогадався, ти займаєшся плаванням.

— І плаванням також.

— А ти куди зібрався? — «карпатський есквайр» переключив увагу на брата.

— Сушняку пошукаю, багаття запалимо.

— Не боїшся залишити цих красунь із таким знаним мачо, як я?

Обидві дівчини перезирнулися і зайшлися сміхом. Ліля нахилилася до вушка подруги і щось прошепотіла. Та кивнула.

— Я тобі допоможу, — запропонувала молодшому Ліда. — Коли ми сюди йшли, то бачили за горою, — вона показала на південний схід, — цілу купу сухого гілляччя. Нам, я думаю, того до ранку стане… Між іншим, перед паливною експедицією треба заправити баки. Павлусику, не спи, дорогенький, наливай!

Павло Петрович розлив текіли. Старший знов показав знаком, що не міняє градуса. Ліда випила, підтягнула джинси й першою рушила у тому напрямі, де, за її словами, було багато палива. Її ноги легко бігли крутою стежкою. Молодший струсонув обважнілою головою і рушив за нею.

Удвох вони швидко проминули узгір'я. Як тільки скельний гребінь сховав їх від очей Олександра Петровича і Лілі, Вигилярний-молодший пригорнув Ліду до себе. Та відповіла йому довгим пристрасним поцілунком. Павло Петрович відчув, як рука дівчини ковзнула вздовж гульфика, намацуючи його чоловічу міць. Він спрямував її руку так, щоби вона раптом не намацала електрошокер. Потім почав стягувати з неї футболку, але Ліда спритно вислизнула з його обіймів.

— Зачекай… Давай не тут, — запропонувала вона. — Розпалимо ватру і тоді вже, котику, дамо собі жізні.

— Мені тепер важко буде збирати той хмиз, — він спробував знов притягнути волооку сексі до себе.

— Чим довше очікування, котику, тим глибшою буде насолода, — та знову виявилася спритнішою за сина капітана далекого плавання. — Все тримається на рівновазі.

— Ти майже філософ.

— Чому «майже»?

— Не можна бути філософом з такими сідничками.

— Невже гарні сідниці заважають думати? — розсміялася Ліда.

— З таким тілом, як у тебе, функція думання стає зайвою.

— Ти статевий шовініст.

— А ти занадто освічена, як для офіціантки.

— Хочеш мене образити? — наморщила носик волоока дівчина.

— Йдемо гілки збирати, — Павло Петрович глибоко вдихнув смачне гірське повітря і рушив у долину. — І де ж ви тут сушняк бачили?

Коли, навантажені сухою деревиною, вони повернулися до Відьминого лазу, там вже не було ані «карпатського есквайра», ані власниці «діанічної фігури». На мовчазне запитання Павла Петровича Ліда відповіла також без слів. Вона знайшла серед каміння трусики подруги і зі сміхом кинула ними в молодшого. Той помітив, що поряд із тим місцем, куди спортсменка поклала останній з елементів свого екіпірування, лежали братові куртка і сорочка. Про всяк випадок Вигилярний перевірив наплічник, у якому брати сховали ідола. Все було на місці.

— Давай, складай багаття, — наказала Ліда. Вона зняла футболку і заповзялася виклично погладжувати свої розкішні груди. — Бачиш, котику, які вони прикольні… Чим скоріше розпалиш, тим швидше потрапиш до земного раю.

Павло Петрович нахилився, щоби скласти ромб із найтовщих гілок; саме тієї миті щось вдарило його у потилицю. Йому здалося, що його очі спалахують, відриваються від голови і вилітають геть кудись. Він відчув, як м'якшають, підгинаються ноги і згасає-згасає-згасає навколишнє буття.

Акробат Карло Дальферо, якого агенти поліції двох королівств та однієї імперії більше знали, як розбійника і повстанця Гаетано Ландріані, другу добу чекав у засідці на Фельтринській дорозі. У засадній справі старий вагант був знаним майстром. Він обладнав серед каменів зручне і непомітне, ретельно застелене овечими шкурами гніздечко і дав цінні поради іншим, менш досвідченим, членам масонського загону, що зібрався для звільнення Констанци Тома.

Час від часу з півдня під'їжджали кінні кур'єри Сміта, котрі повідомляли Дальферо про те, як просувається справа екстрадиції арештованої сестри до Австрії. З їхніх слів виходило, що Рада десяти з години на годину прийме остаточне рішення про доправлення до кордону і передання там Констанци таємній поліції імперії. У дворі Палацу прокурацій вже чекала оббита залізом тюремна карета, котрою Констанцу мали довезти до володінь Габсбургів. Біля карети цілодобово чергували озброєні брати. Сміт боявся, що вороги спробують зсередини обризкати карету отрутою. Державні охоронці були всі як один підкуплені. Вони обіцяли чинити лише номінальний спротив. Північніше від засідки, в горах, на Констанцу чекали вірні слуги родин Тома і Анатоллі та її сестра Клементина, з документами якої втікачка мала перетнути швейцарський кордон. Самій Клементині випало відволікати від маршруту сестри можливих переслідувачів. Їй належало вирушити до вільних кантонів іншою дорогою. На поштових станціях Клементина мала привертати до своєї персони увагу службовців і називати себе Констанцею Тома.

Нарешті прискакав змилений і радісний посланець англійського консула, який повідомив, що арештована сестра вже у залізній кареті, їде саме Фельтринською дорогою під охороною саме тих сбірів, яких підкупив Сміт. Дальферо і бійці його загону приготували рушниці, перевірили порох і натягнули на обличчя маски. Напруження досягло максимуму. Особливо хвилювався молодий англієць, який добровільно зголосився взяти участь у звільненні Епоніни, яка за кілька останніх тижнів стала знаменитістю у таємному світі лож і революційних клубів. Цей юнак за віком був лише кандидатом у вільні муляри і Дальферо погодився на його участь у нападі на карету після довгих вагань.

— Стріляємо у повітря! В людей не стріляємо! — нагадав бійцям акробат. — Усі сбіри і поліційні агенти підкуплені. Ми маємо добре натовкти тим тхорам пики, щоби потім вони достойно виглядали перед своїми начальниками.

— Достойно? — перепитав хтось.

— У собачому розумінні цього слова, — додав Дальферо.

Всі засміялися.

— А якщо карета поїде іншою дорогою? — поцікавився один із бійців.

— На інших дорогах її також чекатимуть наші друзі, все передбачено, — запевнив Дальферо. — Там менше людей, ніж в нас, але й вони, у разі чого, дадуть собі раду. А тепер — всі на свої місця! Замаскуватися, чекати.

Хвилини потяглися нестерпним караваном. Нарешті акробат звів догори палець на знак уваги. За рогом придорожної скелі зацокотіли копита. Спочатку з'явилася запряжена цугом шестірка коней, вона витягнула на дорогу громіздку гуркотливу карету, а за нею виїхали кінні охоронці у темних плащах і пласких капелюхах без кокард.

Молодий англієць, блідий як крейда, раптом почав цілитися у кіннотників.

186

— Ідіот! — Дальферо штовхнув його в бік, а той машинально натиснув на курок. Кремінь впав, вибив іскри, спалахнув димний порох і пролунав постріл.

Решта масонів, як і було договорено, вистрелили у повітря. Охоронці слухняно зупинилися і хутко позіскакували з коней. Карета проїхала ще зо тридцять кроків. Її загальмували, підклавши під колеса колоди, стягнули з козлів кучера і поліційного агента. Вони також не чинили спротиву.

• Предыдущая
• 39/52
• Следующая