Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 44

• Предыдущая
• 44/52
• Следующая

— Прагну, отче! — спалахнули очі в Сковороди.

— Важкий і тернистий це шлях, сину мій. І для досвідчених мнихів важкий він, а послушникам й поготів. Для оного потрібні ретельні приготування.

— Благословіть, святий отче!

— Не скачи так… Нині не фіскалом удостоєн.

— Вибачте, отче.

— Ти, кажуть, хвалився серед братії, що співав на соборному кліросі, й навіть до чинів придворного уставщика й канонарха доревнував.

— Істинно так, святий отче.

— Чи відаєш, сину мій, на чиє уславлення укладено було Антифони святого праведного Ігнатія Богоносця?

— Звісно, отче, — відповів Григорій. «Не треба бути канонархом чи придворним уставщиком, аби про таке знати», — подумки обурився він.

— То повідай мені.

— На уславлення предначальної несотворенної Святої Трійці.

— А степенні Антифони?

— За думкою елінського книжника Никифора Каліста, їх написав святий Феодор, нарєкаємий Студитом. Написав у пам'ять про найдревніші Антифони святого Ігнатія. Кожний Антифон має три степенні, коїх у кожному тоносі, себто гласі, є дев'ять по видінню Богоносця, котрий зрєл, яко дев'ять світлих чинів янгольських симфонійно славили Святу Трійцю. Сії недільні Антифони є частиною древлєго елінського Октоїха[95] і являють собою образ духовної лествиці доброчинія.

— А в чому сутність її?

— Лествиця Антифонів має духовне знаменування. Антифони були вирощені Студитом із золотих зерен степенних псалмів. Святий Феодорит рече, що до кипарисових дверей храму Соломонового вело двадцять п'ять мармурових сходинок. Коли священики з коліна Левієвого урочисто піднімалися ними до храму, то на кожній сходинці робили зупинку і співали, змінюючи один одного, по одному з псалмів. Святий Феодорит рече, що царі Давид і Соломон пророчо передбачили: народ гебрейський впаде у гріхи й опиниться в полоні Вавілонському, а потім із полону, під проводом десниці Божої, з радісними співами повернеться до румовища мурів Єрусалимських. Тому царі визначили співати степенні псалми на храмових сходинках. А святий Августин…

— Любиш притчі старозавітні? — обірвав потік ерудиції Авксентій.

— Бачу в них, отче святий, зерна правди для віку нашого.

— Отже, — підсумував ієромонах, — в Антифонах можемо спостерегти нескорбне сходження від образу, сіреч від знамення, дев'ятки яко тричисленної трійки, до вселенського знамення передвічної Трійці.

— Воістину, святий отче.

— От від роздумів над цим предивним сходженням й почнеш, сину мій, приготування до тих мандрів, що ведуть до фаворського світла. Заглибишся у таїнства дев'ятки, числа знаменитого і в Біблії щедро розсипаного. Адже саме у дев'ятому псалмі дається нам сподівання: «…не назавжди буде забутий бідний, не пропаде навік надія вбогих». Від дев'ятки почнеш йти, послідовно відсікаючи число за числом, до простого й найпростішого. Пізнаєш глибини Єдиного через заперечення ознак Його. Так навчав нас святий Діонісій Ареопагіт у своєму дивовижному посланні до Тимофія. Святий писав, що, заперечуючи світ, знамення і образи світу, ми сходимо від пізнання найнижчих властивостей Господа до пізнання найпервісніших. Ми відмовляємося від усього сущого заради найповнішого відання прихованого не-сущого, заради споглядання Божественного Мороку, що його сховано за лаштунками видимого світу. Того Мороку, який, за словом псалмопівця, Творець зробив покровом своїм (Пс. 17.12). Ця лествиця веде вниз, але не до пекельної темряви зла, сину мій, не до неї. Веде вона до тих темних енергій, якими почався Усесвіт. Саме за ними сховано те невечірнє світло, яке бачили обрані з апостолів на горі Фавор.

— Все робитиму за словом вашим, святий отче, — прошепотів Григорій.

— Почнеш пізнання дев'ятки з такої-от вправи: закрий великим пальцем праву ніздрину.

Сковорода виконав настанову Авксентія.

— Тепер повільно дев'ять разів вдихни і дев'ять разів видихни крізь ліву ніздрину. Намагайся усвідомити своє дихання. Треба, щоби видих тривав утричі довше за вдих. Коли вдихаєш, то порахуй до трьох, а видихаючи, порахуй до дев'яти. І твори між закінченням вдиху і початком видиху Ісусову молитву.

— Простіть нерозумному, святий отче, а як саме усвідомити дихання?

— Спочатку уяви його, як повітря входить у тебе, як виходить. Уяви, що це не ти дихаєш, а дихає Усесвіт. Що в ту мить, коли ти вдихаєш, разом із тобою вдихають планети і нерухомі зірки на кришталевому склепінні останнього неба. Що кожна тварь Божа цієї миті вдихає, від упослідженої комахи до слонів, левіафанів і китів морських. І гори вдихають, і доли, озера і окіяни. А коли ти видихаєш, то разом із тобою усе суще звільняється від повітря й від того ефіру, котрим наповнено безмежжя. І стає легким і ненаповненим, яко у першу мить творіння.

— Складно таке уявити.

— Я ж казав тобі, що шлях до Божественного Мороку важкий і тернистий. Якби було легко, всі б топтали сію дорогу. А так лише малому обраному стаду Божому відкрита вона і через велії труди пізнається… Отже далі: коли вдихнув і видихнув через ліву ніздрину, закрий її пальцем і так само зроби дев'ять дихань через праву. І таких вправ кожного дня маєш виконувати дев'ятсот дев'яносто дев'ять. І з кожним днем маєш тісніше й тісніше зливатися з Божим Усесвітом в усвідомленому диханні. Так аж до того часу, як відчуєш досконале злиття, коли ти є всім, а все є тобою і немає між тобою і всім жодної схизми-тріщини. Від тої миті вже зможеш йти шляхом заперечення, шляхом Діонісія і Палами, закреслюючи кожним довгим видихом частину світу. Зрозумів?

— Йтиму накресленим шляхом, святий отче, — запевнив Григорій. Розмова збентежила його, але він намагався показати твердість.

— І не забудь: відзавтра читатимеш братії Євангеліє! — суворо нагадав Авксентій і дав знак, що бесіда їхня вичерпана.

Ліля бігла попереду, а Вигилярний за нею. Його ноги вкрилися дрібними порізами від колючок і камінців, а серце уривчасто бухкало.

«Кончена пригода! — після чергового спотикання вирішив Павло Петрович. — Здається ніготь зірвав, та й дідько з ним…»

Вони бігли то пустельними місцями, то схилами, вкритими чи лісом, чи високими травами. Повний місяць щедро кидав на землю попелясто-срібне світло, від якого, здавалося, фосфорично мерехтіло повітря. Стежка губилася серед дерев і в різнотрав'ї. Якби не Ліля, Вигилярний нізащо не знайшов би шлях серед чебрецевих, мар'янників, ломикаменю і забудь-трави.

Найважчим виявився підйом на конусоподібну гору, біля підніжжя якої, немов чорні вівці, купчилися кривуваті дерева. На її вершині Павла Петровича зупинив різкий біль у потилиці. Перед очима спалахнуло і згасло сузір'я дрібних зірочок. Спочатку біль нагадував хвилі, що розтікалися від розпеченого стрижня, устромленого під основу черепа. За кілька секунд болеродний стрижень розсмоктався і біль запульсував у вузликах крижаної павутини, яка оповила потилицю від шиї до тім'я і вушних арок.

«Грьобані відьми! — подумки вилаявся він. — Ледь не проломили мені голови».

— Тут не можна зупинятися, — почув він голос Лілі.

— Не можу більше… Зараз впаду… — Вигилярний закинув голову, охопив її долонями; біль почав вщухати, крижана «павутина» розлізлася на окремі клапті. Краєм ока побачив, що Ліля підійшла і дивиться на нього. У світлі місяця її намащене тіло виблискувало, немов металева статуя.

— Далі буде легше, — запевнила спортсменка. — Перейдемо через долину, — вона кивнула на темний, покопирсаний невідомими копачами діл, — потім ліс, ще одне узгір'я, й там вже буде озеро. Треба рухатись, бігти. Інакше — біда.

— Темні сили? — скривився Вигилярний.

— Тобі краще не знати.

— Я й не хочу… До одного місця все те ваше знання… Зараз… — він покрутив головою, намагаючись скинути з неї залишки «павутини». — Ху-у-у! Наче відпустило.

Жінка кивнула і швидко рушила схилом. Він на мить замилувався її економною грацією, грою мускулів на спині і сідницях. Дикий простір пасував атлетичній фігурі Лілі. Сила її досконало організованої плоті наче розкрилася серед навколишніх схилів-вітрил і пласких пірамід, посріблених місячним сяйвом. Перед очима Вигилярного сталося диво. Століття зникли і з мороку забуття повстали часи незапам'ятні. Юна богиня, як і тисячі років тому, бігла до Несамовитого, розсікаючи міцними колінами трави, а чорна грива її волосся шаленіло металася між плечима. На якусь мить він пошкодував, що не навчився малювати й зможе хіба що у пам'яті закарбувати це видовище.

• Предыдущая
• 44/52
• Следующая