Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир - Страница 13

• Предыдущая
• 13/102
• Следующая

Нарешті, для дослідження проблеми залучалися і такі джерела, як мемуарна література. В більшості активні учасники розбудови спецслужб України, їх співробітники не залишили окремих споминів, де б авторська увага приділялася саме минулому спецслужб. Отже, доводиться використовувати мемуари широкого кола осіб, причетних до державотворення й військових подій у 1917-1921 рр., де можна зустріти згадки про певні аспекти проблеми, що розглядається.

Спомини з історії громадянської війни активно видавалися у Радянському Союзі протягом 20-х - початку 30-х рр. При цьому друкувалися мемуари не лише учасників тих подій з радянського боку, але й діячів "білого руху", національних урядів або рухів, функціонерів некомуністичних партій. Варто згадати збірку споминів ряду військових лідерів "білого руху", діячів Центральної Ради, Гетьманату і Директорії УНР, котра вийшла у 1930 р. під загальною назвою "Революция на Украине по мемуарам белых", хоча її автори подекуди стояли на протилежних позиціях стосовно політичної долі України [99].

У збірці містяться цікаві відомості про діяльність спецслужб радянської Росії і "білого руху", комуністичне й монархічне підпілля, незаконні збройні формування в Україні, повстансько-підпільний рух, роботу маловідомої підпільної організації періоду Центральної Ради, яка мала протинімецьку спрямованість, та про інші цікаві події, що мали відношення до формування силових структур української державності.

Чимало відомостей про діяльність радянських спецслужб та керованого ними антиукраїнського комуністичного підпілля можна зустріти в мемуарах відомих діячів радянської влади і комуністичної партії. Так, у споминах одного з організаторів більшовицької агресії проти незалежної України В.Антонова-Овсієнка [100] йдеться про організацію розвідувально-підривної роботи під час підготовки наступу на Україну наприкінці 1918 р., про діяльність комуністичного підпілля в Україні, повстансько-підпільний рух на підтримку УНР тощо.

Згодом, після посилення ідеологічного впливу сталінізму, видання мемуарів учасників антирадянських рухів згортається, до того ж більша частина авторів споминів з радянського боку була репресована, а їхні праці потрапили до спецсховищ і не перевидавалися.

Одночасно численні спомини про події національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. з'являються з-під пера їх учасників у середовищі української політичної еміграції. Їх авторами виступають колишні генерали й старшини Збройних сил України, політичні діячі, дипломати. Багато споминів друкується на сторінках періодичних видань, про які йшлося у першій частині цього розділу.

Разом з тим виходять окремі видання спогадів, серед яких особливий джерелознавчий інтерес мають мемуари активних учасників воєнних дій в Україні [101]. Звичайно, їх автори лише побіжно торкаються певних аспектів історії спецслужб: оперативного забезпечення бойових дій, діяльності ворожих спецслужб та ін. Виняток становлять лише мемуари керівника ППШ Ю.Тютюнника, де висвітлено роботу всіх структурних підрозділів (в тому числі й спеціальних) Штабу по організації повстансько-підпільної боротьби в 1921 р. У його споминах переважно темними фарбами змальовуються стосунки між членами вищого військового керівництва УНР в екзилі, їх протиборство за контроль над повстанським рухом і лідерство у військовому будівництві в умовах еміграції, моральне падіння. Необхідно, однак, враховувати, що згадані спомини писалися Ю.Тютюнником вже після його арешту у 1923 р. (внаслідок операції органів ВУНК-ДПУ УСРР Ю.Тютюнник був виведений з-за кордону і заарештований, а після використання в пропагандистських кампаніях розстріляний) і багато в чому мали характер соціального замовлення радянської влади, яка намагалася розкласти українську військово-політичну еміграцію.

У мемуарних виданнях попри всю фрагментарність висвітлення діяльності національних спецслужб зустрічаються відомості, котрі дозволяють краще зрозуміти особливості фундації спеціальних органів, кадрову політику та інші моменти їх історії. Наприклад, в архівних джерелах та деяких друкованих працях знаходимо дані про структуру, функції й особовий склад Корпусу Державної жандармерії ЗУНР, однак мало що можна зустріти, скажімо, про морально-політичний стан її службовців. Тут корисним стало звернення до споминів С.Шухевича про минуле УГА, де він згадує про наявність, поряд із сумлінним ставленням до своїх обов'язків, протиправних вчинків з боку окремих співробітників Державної жандармерії ЗУНР.

В останні роки пожвавилось видання раніше написаних споминів відомих діячів періоду громадянської війни, які належали до різних таборів політичних сил [102]. Автор критично ставився до їх свідчень при відтворенні історії українських спецслужб. Бо кожен мемуарист - син свого часу, і не виключена можливість обмежено-ностальгічного бачення ним історичної реальності та її відмежування від сьогодення. Запорукою подолання цієї вади мемуарної літератури, на думку автора, є поєднання історичного та логічного в дослідженні. Під таким же кутом зору використовувались як джерела і мемуари співробітників радянських органів держбезпеки, котрі працювали в Україні у період, що розглядається. Так, у споминах Ф.Фоміна [103] при висвітленні операцій ВУНК в Україні у 1919 р. багато суб'єктивного, коли йдеться про роботу спецслужб УНР по організації розвідувально-диверсійного підпілля на зайнятій Червоною армією території.

Крім оригінальних документів з історії вітчизняних спецслужб 1917-1921 рр., про які згадувалося вище, використовувались і збірки матеріалів, що вийшли за радянських часів і присвячені історії громадянської війни в цілому [104] та окремим її етапам [105]. Певний обсяг інформації з історії українських спецслужб знайдено в документальних виданнях про ранні етапи діяльності радянських правоохоронних органів [106].

Ця загальна характеристика джерельної бази, з якої виходить автор у своєму дослідженні, свідчить, що діяльність спецслужб у минулому - це об'єктивна історична реальність, котра, власне, і потребує серйозного наукового дослідження, особливо, коли йдеться про такий період діяльності спецслужб, що є переломним в національній історії.

Людська історія взагалі, і спецслужб зокрема, свідчать, що останні виникають під впливом дії певних соціальних чинників. Так і створення в період Центральної Ради перших самостійно функціонуючих спеціальних служб України було історично закономірним, необхідним і соціально зумовленим.

Доба Української Центральної Ради (УЦР) назавжди залишиться в історії вітчизняного державотворення як спроба відродження незалежної держави, що було споконвічною мрією українського народу. Її утворенню передували падіння царського режиму та прихід до влади в Росії ліберально-демократичного Тимчасового уряду.

У цей час в Україні набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких і стала Центральна Рада, зорганізована у березні 1917 р. поміркованими лібералами національно-патріотичної орієнтації з Товариства українських поступовців (ТУП) спільно з представниками української соціал-демократичної та соціал-революційної течій. Головою Центральної Ради обрали визнаного лідера національно-демократичного руху професора М.Грушевського.

• Предыдущая
• 13/102
• Следующая