Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир - Страница 57

• Предыдущая
• 57/102
• Следующая

Керівний документ військового аташату України наголошував на необхідності не обмежуватися лише збором відомостей про стан іноземних збройних сил. Військові агенти зобов'язувалися надсилати до Генштабу УНР усі найважливіші законодавчі акти, військові та залізничні бюджети країни перебування, картографічні видання іноземних держав, супроводжуючи ці матеріали власними аналітичними викладками і поясненнями. Інструкція орієнтувала на перетворення військового аташату і на механізм постачання українським збройним силам передової науково-технічної інформації. Військові дипломатичні представники мали надсилати до Генштабу інформацію про нові військово-технічні винаходи або вдосконалення бойової техніки, по можливості складати їх детальний опис, здобувати технічну документацію. Як важливе джерело отримання стратегічної інформації розглядалася обробка матеріалів закордонної преси. Військові аташе повинні були передплачувати газети і журнали країни перебування, регулярно вивчати їх на предмет збору відомостей військового характеру.

Велика увага приділялась в Інструкції організації двостороннього оперативного зв'язку між військовим аташатом і Центром. Донесення не таємного характеру дозволялося надсилати поштою або шифрованою телеграмою, таємні документи - дипломатичними кур'єрами. Для ведення секретних телеграфних переговорів або таємного листування військовий аташат користувався спеціальними шифрами, які одержував від Закордонного відділу Генштабу.

Аналіз архівних матеріалів свідчить, що шифрувальні підрозділи українських спецслужб були вкомплектовані досить кваліфікованими спеціалістами. Вони користувалися поширеними на той час шифрами пропорційної заміни, особливо цінними в умовах перманентного воєнного становища УНР, оскільки не потребували тривалої спеціальної підготовки шифрувальників і дозволяли оперативно зашифровувати й розшифровувати документи. Проте ці переваги певною мірою нівелювалися порівняно меншою стійкістю таких шифрів. Фахівці визначають, що напередодні й під час Першої світової війни найпотужніші дешифрувальні служби мали Росія, Німеччина та Англія, криптоаналітики яких набули значного досвіду "зламування" подібних шифрів [454]. А отже, враховуючи й те, що шифрувальна служба молодої української державності перебувала лише на початковому етапі свого становлення, вельми великою вбачається імовірність, що спецслужби зазначених вище та інших країн могли таким шляхом здобувати таємну інформацію УНР.

Військово-дипломатичні установи мали діяти в тісному контакті один з одним, підтримувати постійний зв'язок з військовими представниками у суміжних державах, надсилати сусідам інформацію, яка могла б стати їм у пригоді.

Інструкція висувала спеціальні вимоги до кандидатів на посади військових аташе. Вони мали бути професійними військовими з відповідним освітнім цензом, орієнтуватися в справах тих іноземних країн, куди планувалося їх призначити. Нормативний документ військового аташату України закликав його співробітників до енергійної, ініціативної роботи, виходячи з місцевих умов країни перебування. Постать військового дипломата, його повсякденна праця й поведінка, за словами начальника Закордонного відділу Генштабу, мали сприяти "зміцненню престижу нашого війська в очах західних наших сусідів".

Природно, що на практиці організація плідної роботи аташату зіткнулася з великими труднощами, які були зумовлені особливостями внутрішньополітичного й міжнародного становища України. Можна виділити кілька головних факторів, що негативно вплинули на діяльність військової дипломатії республіки.

По-перше, це низький рівень державної дисципліни в самій УНР, наявність суперечностей серед вищого командного складу Збройних сил, прагнення керівництва республіки до надмірного політичного контролю за поточною діяльністю військових інституцій. За підтвердженням цієї думки варто звернутися до доповіді начальника Закордонного відділу Генштабу на адресу начальника I-го Генерал-квартирмейстерства Генштабу, в якій підбито підсумки роботи військового аташату України за 1919 р. - першу половину 1920 р. На практиці, йшлося в цьому документі, не було запроваджено чіткого порядку підлеглості військових аташе. Хоча формально вони підпорядковувалися Генштабу, траплялися випадки, коли аташе надсилали інформацію безпосередньо до Головного Отамана і військового міністра, обминаючи Генштаб, котрий змушений був користуватися відомостями не з "перших рук", а через інші верховні інстанції. Зрозуміло, що це негативно позначалося на своєчасному постачанні збройним силам необхідної інформації з-за кордону. Користуючись нерегулярною роботою вищих державних органів, відповідальні працівники військової дипломатії (наприклад, ревізор військових місій отаман Жуковський) діяли за кордоном самочинно, ігноруючи нормативні документи.

По-друге, безпосередньо у військовому відомстві існувала щонайменше потрійна система підпорядкування військових дипломатів - Генштабу, Закордонному відділу, Розвідочній управі. На думку начальника Закордонного відділу, цей підрозділ і підлеглі йому військові аташе мали б підпорядковуватися безпосередньо начальнику 1-го Генерал-квартирмейстерства [455].

Третьою причиною незадовільного стану роботи військової дипломатії була погано налагоджена система зв'язку між дипломатичними представництвами й слабкий державний контроль за їх роботою. "Внаслідок тяжких умов комунікації з чужоземними державами, - говорилося у доповідній записці Міністерства закордонних справ УНР (липень 1919 р.), - український уряд не має змоги постійно зноситися з своїми закордонними представництвами... не може часто їх інформувати навіть про найважливіші події в Україні та посилати їм відповідні інструкції". В аналогічних умовах працювали і військові аташе. Як зауважив начальник Закордонного відділу, деякі з військових агентів обмежували свої контакти з Генштабом переважно "вимогами на платню".

Недостатній державний контроль за роботою військової дипломатії стимулював виникнення різноманітних службових порушень серед її співробітників. Низькою була дисципліна, зафіксовані й фінансові зловживання за рахунок військового фонду України [456].

Відомо, що військові аташе постійно відчували нестачу коштів не тільки на оперативну роботу, а й на оплату власної праці. Так, військові дипломати УНР у Парижі не одержували платню протягом 4 місяців, у Берліні - 10 місяців, у Відні - "ніхто не знав скільки". Доходило до того, що військовий аташе України в Грузії змушений був працювати таксистом, аби якось прожити.

Нарешті, на ефективності роботи військового аташату негативно позначався брак кваліфікованих військових кадрів взагалі, і, зокрема, здатних до роботи за кордоном. Тому не дивно, що до його складу потрапляли особи, вся військова підготовка яких обмежувалася унтер-офіцерською школою. "Таке становище з кадрами, - зазначав автор цитованого документа, - призводив до того, що інформація деяких військових агентів з-за кордону мала характер "звичайної белетристики, рефератів преси". Як першочерговий захід по вдосконаленню військово-дипломатичної праці начальник Закордонного відділу пропонував введення спеціальної підготовки для офіцерів аташату, під час якої вони вивчали б військову політику іноземних держав, їх економіку, міжнародне право, дипломатичний протокол та етикет, що дозволило б "перевести справу нашого закордонного представництва з русла хуторянського до західно-європейського зразку" [457].

Крім військових аташе, при представництвах запроваджувалися військово-дипломатичні відділи або секції, котрі діяли на провідних напрямках зовнішньої політики республіки. Ці військово-дипломатичні підрозділи багато зробили для збору конфіденційної інформації та підтримки делегацій республіки на міжнародних переговорах. Так, військовий відділ представництва УНР в Румунії, на чолі якого стояв досвідчений фахівець-артилерист колишньої царської армії генерал-поручник С.Дельвіг, доклав багато зусиль для з'ясування військово-політичної ситуації на Балканах і стану збройних сил балканських держав - південних сусідів України. Як писав С.Дельвіг 18 січня 1921 р., керований ним підрозділ не мав змоги отримати необхідну інформацію через Генштаб Румунії, тому зосередив свою діяльність на зборі відомостей через власні оперативні можливості та вивчення матеріалів закордонної преси. Звіт керівника українських військових дипломатів, про який вже йшлося, дає уявлення про головні напрямки професійного інтересу та конкретні досягнення у справі постачання українському уряду стратегічно важливої інформації.

• Предыдущая
• 57/102
• Следующая