Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир - Страница 61

• Предыдущая
• 61/102
• Следующая

"Положення про контррозвідку в Дієвій армії УНР", яке з'явилося у серпні 1919 р., визначало й головні функції армійської спецслужби. До них відносилися: збір інформації щодо розвідувальної діяльності ворога, "звертаючи увагу... на що саме найголовніше направлена розвідочна його діяльність, якими засобами користується ворог для своєї розвідки"; отримання інформації про конкретні розвідувально-підривні акції ворожої агентури на ТВД і в тилу Дієвої армії; активна протидія розвідувальній та контррозвідувальній діяльності противника в районах дислокації частин Армії УНР, затримання ворожої агентури й цілеспрямована її дезінформація та спрямування на фальшивий шлях; засилка власних агентів у запілля противника для збору інформації про роботу його розвідувальних органів. З цією метою документ рекомендував запроваджувати постійні агентурні мережі "в тилу ворога і особливо в місцях його керування своїми військовими силами", а також "підкуп осіб, працюючих у ворога, з метою одержання відомостей для з'ясування системи шпигунства у ворога і розкриття його розвідочних органів"; використання технічних засобів збору інформації (перехоплення телефонно-телеграфних розмов), а також застосування елементів "психологічної війни": "розповсюдження серед ворожих сил провокаційних чуток"; припинення диверсійно-терористичної діяльності, відвернення замахів на життя керівників збройних сил, а також зловмисної агітації з метою компрометації воєначальників УНР.

Окремим завданням військової контррозвідки було викриття посадових осіб, котрі "використовують своє службове становище в інтересах ворога": передають в його руки таємні документи Збройних сил УНР; повідомляють про кількісний склад, дислокацію, бойову підготовку військ; ведуть підривну діяльність по саботажу наказів командування; підривають дисципліну й закликають особовий склад до переходу на бік ворога. Гіркий досвід "отаманщини" доповнив реєстр обов'язків військових контррозвідників завданням протидії "персональним авантюрам або заходам до насильного усунення тої чи іншої особи з займаємої посади", відвернення "самовільної організації бойових отрядів з метою скористування фізичною силою для різних зловживань". Нарешті, до компетенції цієї служби було віднесено боротьбу спільно з іншими правоохоронними органами з кримінальними злочинами й відверто аморальними проявами з боку військовослужбовців (грабіжництвом, хабарництвом, "безмежним пияцтвом" та ін.).

Отже, документ, що розглядається, досить повно охоплював широке коло завдань військової контррозвідки, виходячи з конкретного воєнно-політичного становища УНР. При цьому передбачалося не лише проведення оперативних і карально-профілактичних заходів проти ворожої агентури, а й організація активних контракцій проти його спеціальних служб, робота по припиненню протиправних дій серед особового складу збройних сил, створення незаконних збройних формувань.

"Положення" встановлювало порядок управління поточною діяльністю контррозвідувальних установ різних рівнів. Відповідна інформація, зібрана контррозвідкою штабів груп і окремих дивізій, повинна була терміново передаватися до штабу Дієвої армії через офіцера розвідувального відділу, котрий відповідав за контррозвідку. У свою чергу начальник розвідувального органу Штабу Армії у визначений час робив доповідь з питань своєї компетенції начальнику Штабу, отримував від нього необхідні директиви та передавав їх нижчим контррозвідувальним установам.

Для виконання своїх службових обов'язків контррозвідувальним підрозділам надавалося право користуватися як штатними, так і позаштатними таємними агентами, працювати серед цивільного населення в тилу. Для отримання оперативної інформації вони здійснювали в разі потреби і зовнішній нагляд (спостереження) за відповідними особами, контролювали їх телефонні розмови, перехоплювали радіо- й телеграфні переговори розвідорганів противника, проводили допити полонених та перебіжчиків, вивчали здобуті у ворога документи.

Контррозвідувальним відділам надавалося право проводити арешти певних категорій осіб: засланих ворогом в діючі армійські частини з метою підкупу командування чи вояків або для проведення агітації; засланих для організації терористичних акцій проти вищого командування української армії; представників Дієвої армії або військових установ, які використовують своє службове становище в інтересах ворога (передача противнику таємних матеріалів, повідомлення ворога про плани армії, саботаж або несвоєчасне виконання розпоряджень командування, агітація на користь ворога, зловживання, що підривають дисципліну тощо); тих, хто хоч навмисно й не працює на ворога, але перешкоджає бойовим діям армії, руйнує чи розкладає її (авантюризм, самовільна організація бойових загонів для різних зловживань, грабіжництво, казнокрадство, шантаж, "безмежне пияцтво і гра в карти" тощо).

При цьому передбачалося суворе дотримання ряду умов, а саме: право проведення обшуків, виїмок, попередніх арештів, а також допитів осіб, запідозрених у перелічених злочинах, мають начальники контррозвідувальних відділів (лише в окремих випадках допити дозволялося проводити деяким іншим посадовим особам). Підстави для проведення цих дій повинні викладатися в окремій постанові. Для допомоги при проведенні арештів, обшуків, виїмок слід запрошувати представників міліції або інших правоохоронних органів. Копії постанови про арешт начальник контррозвідувального відділу повинен надсилати начальнику місця ув'язнення, прокуророві місцевого окружного суду й командуванню Дієвої армії. Під час проведення розслідування заарештовані можуть за розпорядженням начальника відділу триматися під вартою не більше двох тижнів. У разі потреби цей термін міг бути продовжений начальником штабу відповідної групи чи комендантом тилу до одного місяця, а за згодою прокурора окружного суду чи з дозволу начальника Штабу Дієвої армії - до трьох місяців. Усна чи письмова вимога про затримання зазначених вище осіб може бути висунута старшиною або штатним агентом контррозвідки, котрий має відповідне посвідчення, в особливо невідкладних випадках: коли особа захоплена безпосередньо при події шпигунства чи іншої явної допомоги ворогові або відразу після скоєння цих злочинів; коли свідки вкажуть на таку особу; коли речі, що є доказом перелічених вище злочинів, належать підозрюваному або знайдені при ньому; коли запідозрений не має постійного місця проживання; коли підозрюваний намагається втекти або затриманий під час чи після втечі; коли є обгрунтовані підстави вважати, що підозрюваний може сховатися або переховати чи знищити докази злочину.

З вимогою про затримання належить звертатися до міліції або відповідних їй органів. У разі їх відсутності затримання може бути виконано зазначеними співробітниками контррозвідки. Особа, затримана без відома начальника контррозвідувального відділу, повинна бути приведена до нього протягом 24 годин (у необхідних випадках цей термін продовжується на стільки, скільки цього вимагають місцеві умови). Начальник відділу не пізніше 24 годин після доставки до нього заарештованого мусить допитати його і написати постанову про звільнення підозрюваного з-під варти чи про затримання його надалі [480].

Коли при розслідуванні справ виявлено склад того чи іншого із перелічених вище злочинів, начальник контррозвідувального відділу зобов'язаний повідомити про це відповідний суд, але до прибуття його представника не припиняти роботу у справі. Якщо ж ознак таких злочинів не виявлено, закінчена справа надсилалася прокуророві місцевого окружного суду. Втім одночасно військовому командуванню не заборонялося вживати щодо підозрюваного заходів, передбачених "Правилами про місцевості, оголошені на військовому стані".

Рішення й дії начальника контррозвідувального відділу щодо провадження ним розслідування могли бути оскаржені відповідному начальнику групи або комендантові тилу, про що особа, яка заарештована чи у котрої проведено обшук, інформувалася одразу після проведення цих дій.

• Предыдущая
• 61/102
• Следующая