Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 16
- Предыдущая
- 16/64
- Следующая
— Я знаю вашу компанію краще, ніж ви думаєте, — зареготав Лодзен, — і не треба розповідати мені казочки. Перекажіть вашому шефові, — нараз мовив різко, — якщо буде свавільничати, вдамося до санкцій!
Тон полковника був недвозначний, і Луцька збагнула, що припустилася помилки. Пообіцяла:
— Завтра я дізнаюся, хто вчинив це неподобство. Якщо наші люди, — вони будуть покарані. — Вона мовила не без упевненості, проте Лодзен махнув рукою, вважаючи, що інцидент у принципі вичерпано.
З магнітофонних колонок линула тиха музика, пахло спиртним і парфумами, Лодзен упівголоса розповідав про поїздку на Гаванські острови, Луцька сиділа поруч Максима, й він відчував тепло її плеча — було спокійно й сумирно, дух втихомирення панував у вітальні, й вчорашня пригода нараз видалася Рутковському важким і злим сном.
Луцька дочекалася паузи в Лодзеновій розповіді й підвелася.
— Завтра у мене важкий день, — мовила, поправивши кофтину на грудях, — мушу їхати. Нам з паном Рутковський по дорозі, можу підвезти.
Вона поставила «фольксваген» навпроти Максимовою будинку впевнено, наче вже була тут.
Рутковський запропонував дівчині зайти до нього на хвилинку, подивитися, як влаштувався. Луцька зміряла його насмішкуватим поглядом, у ліфті дивилася відчужено й навіть якось неприязно. Кинула сумочку на стіл, пройшлася кімнатою й схвалила:
— Гарне мешкання. — Поправилася: — Тільки казенне.
— Мало обжите.
— Незатишно. Приготуй каву…
Рутковський переглядав свіжі київські газети, вибирав дані про різних осіб і, посилаючись на джерело, заносив ці дані до картотеки. Деякі повідомлення складалися лише з кількох рядків, були й на багатьох сторінках; завдання полягало в тому, щоб зібрати про певну людину якомога більше фактів, аж до спростованих чуток.
Картка розповідала, коли й на яку посаду призначено ту чи іншу людину, де й з якими доповідями виступала, у які відрядження їздила, де мешкає, в яких колах мав підтримку… Коли мова йшла про письменників чи вчених, наводилися оцінки їхніх творів у пресі.
Відділ, де працював Рутковський, був підпорядкований розвідці. З картотеки, яку складали Максим з колегами, працівники розвідки відбирали тільки те, що їх цікавило. Іноді надходила вказівка: таку-то особу розробити докладніше. Тоді прізвище цієї людини вишукували в газетах з особливою увагою, спеціальні завдання одержували агенти та інформатори.
Картотекою широко користувалися працівники редакції для провокаційних передач.
Рутковський уже знав, що картотека — лише незначна частина роботи його відділу. Головне завдання полягало в збиранні розвідувальних даних.
На кожну інформацію, що надходила від агентури, завідуючий відділом Роман Кочмар або його заступники писали коротку анотацію й робили висновок про її цінність, вірогідність, ступінь таємності, а також визначали коло осіб, яких належало з нею ознайомити.
Доступ до цієї картотеки цікавив Рутковського найбільше.
Зайнятий роботою (а її завжди було багато, й заступники шефа відділу стежили, щоб ніхто не сидів без діла), Максим не помітив, як до кімнати зайшов сам пан Кочмар. Низенький, лисий, червонопикий, він тримався впевнено й був категоричним у висновках та висловлюваннях. Відзначався впертістю і, як усі вперті люди, рідко коли міняв переконання і думку про людей.
До Максима з самого початку ставився без симпатії, сухо і стримано, і можна було уявити собі здивування Рутковського, коли Кочмар зупинився біля його столу й поцікавився, як ідуть справи.
Максим подав шефові стільця, але Кочмар сів просто на кут заваленого паперами столу, взяв кілька газет, та одразу відкинув їх. Говорив не так, як завжди, сухо й офіційно, — якась доброзичливість відчувалася в його тоні.
— Ми задоволені вами, пане Максиме…
Рутковський підвівся з-за столу. Він знав, що Кочмар був унтерштурмфюрером СС і обожнює дисципліну, принаймні зовнішні прояви її. Стояв, притиснувши лікті, й дивився віддано, коли шеф закінчив, відповів коротко:
— Дуже радий, що ви гарної думки про мою скромну діяльність.
Рутковський догадувався, чому так швидко змінилося Кочмареве ставлення до нього: через Мартинця або Карплюка пан Роман дізнався про Максимову відмову підписати лист, мабуть, такого листа не існувало в природі, і Карплюкова пропозиція виявилася звичайною провокацією.
— Скромна чи не скромна, — пробурмотів Кочмар, — там розберемося. — Він притишив голос, щоб не чули інші співробітники: — Будьте ввечері вдома, я вам подзвоню. — Зліз зі столу й попростував до Карплюка.
Кочмар про щось перемовлявся з Карплюком, вони голосно реготали, а Рутковський усе ще стовбичив за столом. Думав: ось і другий крок, тепер він, певно, матиме прямий доступ до суворо секретних картотек станції.
Максим сів і вдав, що заглибився в роботу, однак працювати не міг: перекладав щось з місця на місце, гортав газети…
З голови не виходило, чому йому треба бути вдома й що означає Кочмарева обіцянка подзвонити ввечері?
Нараз здогадався. Їхній шеф, гравець і гуляка, за вечір може просадити в рулетку чи карти всі свої гроші. Просто так узяти хабаря Кочмареві незручно, і він, певно, хоче попросити в борг чи вигадає інший привід.
А Кочмар, узявши Карплюка за лікоть, щось говорить йому й веде в коридор…
Рутковський непомітно зиркнув на Карплюковий стіл. У лівій шухляді стирчить ключ, і вона ледь-ледь відсунута.
Максим, впустивши на підлогу кулькову ручку, під-футболив її ногою під сусідський стіл. Поліз, щоб дістати, а сам непомітно висунув ліву шухляду. Зазирнув: з-під паперів виднілися дроти, побачив навіть кнопку вимикача, отже, десь внизу в тумбі магнітофон, і усміхнений та ввічливий пан Стефан Карплюк фіксує на плівці всі найпікантніші розмови колег по відділу.
Звичайно, фіксує не з простої цікавості, й Кочмар мав можливість прослухати відповідь, яку Максим дав Карплюкові.
Приїхавши додому, Рутковський поголився, надів темний вечірній костюм, зав’язав скромну, в тон костюмові, краватку й почав чекати.
Ніхто не дзвонив, а в такі хвилини час як на зло тягнеться надто повільно. Максим тільки встиг подумати про метаморфози людської психіки, котра й час — єдино, що, мабуть, не підкориться розумові — примушує мало не зупинитися, як телефон теленькнув нерішуче й сором’язливо, та одразу задзвонив вимогливо, набираючи сили.
Рутковський перечекав три чи чотири зумери, хоча кортіло одразу схопити трубку, нарешті відгукнувся й почув вкрадливий голос Кочмара:
— Ви готові, пане Максиме? — Навіть оце напівінтимне звертання свідчило якщо не про цілковитий поворот у ставленні Кочмара до Рутковського, то принаймні про гарний настрій чи обіцянку якихось благ у майбутньому.
— Звичайно, шефе, — відповів Рутковський, — давно готовий і чекаю з нетерпінням.
— З нетерпінням — це добре… — Максим ніби побачив, як розпливлося в масній посмішці обличчя Кочмара. — Прошу вас викликати таксі, ми могли б узяти мою машину, та, здається, ви не водите? А я сьогодні не зможу…
Рутковського навчили водити автомобіль ще в Києві, але він поки що нікому не зізнавався в цьому.
— На жаль, тільки збираюся навчитись, — підтвердив він.
— Беріть таксі й заїжджайте по мене. — Шеф назвав адресу. — І ще… — він затнувся на мить, — візьміть з собою гроші. Може, виникне бажання пограти. Марок сімсот — вісімсот вистачить.
— «Ого, — подумав Максим, — а в тебе апетит!»
Гадав, що відбудеться п’ятьма сотнями, а доведеться брати вдвічі більше. Поклав тисячу до бумажника, ще триста сунув у спідню кишеню піджака, двісті дрібними купюрами зіжмакав у гаманці й викликав таксі.
Кочмар мешкав у великому фешенебельному будинку неподалік. Взагалі радіостанція, яка надавала своїм працівникам квартири, намагалася наймати їх в одному районі, поблизу Енглішер Гартен. Максим знав, що шеф сам займав досить простору трикімнатну квартиру. Остання дружина пішла від нього кілька місяців тому, всього він був одружений, здається, разів п’ять і полюбляв повторювати, що зміна жінок лише загартовує чоловіків. Сам він постійно вдосконалював свої знання чарівної половини роду людського, і не раз можна було спостерігати, як з кабінету шефа вискакує розчервоніла й щаслива секретарка Катря Кубійович.
- Предыдущая
- 16/64
- Следующая
