Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 26

• Предыдущая
• 26/64
• Следующая

— Ну а тепер твоя черга! — поманив до себе Валявського Лакута. Він уперше назвав професора на «ти». Потихеньку озирнувся, щоб побачити, як зреагувало товариство, побачив тільки щиру зацікавленість і підбадьорливі посмішки.

Валявський зрозумів усе. Стояв, схрестивши руки на грудях, з відсутнім поглядом, наче був десь далеко й бачив не обличчя катів, а щось зовсім інше.

Лакута підійшов до Валявського на крок, наставив автомат.

— Що скажете на прощання, професоре? — запитав, дивлячись пильно: невже в ці останні секунди не побачить жаху, смертельної туги в очах приреченого?

Валявський звів на нього очі, спокійні очі мудрої літньої людини, й відповів розважливо, ніби виважив усі слова й був певен у їхній вагомості:

— Мені навіть плюнути на вас, пане колишній студенте, не хочеться…

Лакута здригнувся й натиснув на гашетку. Побачив, як відкинулася голова професора, інстинктивно відступив на крок, — щось бризнуло йому на обличчя, обтерся рукавом, дивуючись, звідки на ньому кров.

Максим дивився на Зіновія Лакуту.

«Постарів, — відзначив, — та, певно, не від переживань — криваві видіння не сняться йому».

Що ж, доля змилостивилася над Лакутою. Деякі з його товаришів загинули від партизанських куль, інші полягли під Бродами, коли Радянська Армія розгромила есесівську дивізію «Галичина», до складу якої ввійшло чимало колишніх нахтігалівців, треті наклали головою в бандах УПА…

А пан Зіновій Лакута стоїть посеред номера розкішного готелю «Регіна-Паласт», і ноги його тонуть у м’якому килимі.

Рутковський ледве утримався від іронічної посмішки. Був певен, що готель найнято на добу, а то й менше, на кілька годин, щоб справити враження, морально вплинути на нього, Максима Рутковського.

Така показуха взагалі в стилі бандерівців. Старий піжон Ярослав Стецько полюбляє модні смокінги, лаковані туфлі й краватки-метелики, напускає туману, зупиняючись зі своєю Мухою у фешенебельних готелях, не за свій рахунок, звичайно. І Лакута йде слідами шефа: краватка-метелик, розкішний, не по кишені номер, цікаво, навіщо весь цей маскарад?

Лакута відступив, запрошуючи Рутковського сідати.

— Щасливий познайомитися з новим поповненням української еміграції, — мовив чемно, але стримано. Махнув рукою Луцькій, і та вийшла з кабінету, причинивши за собою двері.

Лакута сів у крісло навпроти Рутковського. Помовчав трохи, відверто вивчаючи Максима.

Видно, перше враження було позитивне, бо вільніше відкинувся на спинку крісла й почав без будь-якого вступу:

— Маю деякі пропозиції для керівництва радіо «Свобода» й хотів би через шановного пана довести їх до відома полковника Джека Лодзена.

— Чому б вам не звернутися безпосередньо до керівництва? — Вже в перших словах Лакути Максим уловив якийсь підступ і вирішив поводитися якомога обережніше.

— Мені відомо, що пан добре знайомий з полковником Джеком Лодзеном…

— Полковник — цілком офіційна особа, і вхід до нього не заказаний нікому.

— І все ж я хотів би побалакати перше з шановним паном. Так би мовити, в консультативному плані.

Рутковський подумав, що, можливо, їхня розмова фіксується на плівці — сидить Стефа поруч у кабінеті й дивиться, як крутяться магнітофонні бобіни, — і відповів так, як вимагали їхня професійна етика та численні настанови по радіостанції.

— Я можу розмовляти з вами тільки як приватна особа. До того ж мушу попередити, що зміст нашої розмови стане відомий полковникові Лодзену.

— Це мене влаштовує.

— Тоді я уважно слухаю вас.

Лакута трохи помовчав, ніби збирався з думками. Почав дещо монотонно:

— Шановний пан не перший місяць працює на радіостанції і має знати, наскільки залежить успіх її діяльності від інформації, яка надходить різними каналами.

Рутковський кивнув. Взагалі вирішив більше мовчати — найкраща позиція в його становищі.

— То я пропоную радіостанції списки інформаторів нашої служби безпеки…

Максим ледь-ледь поворушився в кріслі. Розмова почала набирати цікавого характеру. Якщо в цього типа справді є якісь списки, то, певно, сам не знаючи цього, він натрапив на найзацікавленішу особу.

— Звідки вони у вас? — запитав коротко.

— Ви, певно, розумієте, що означають такі таємниці й чого вони варті!

— Я не можу сам визначити ступінь вартості вашої пропозиції. Але для доповіді полковникові Лодзену потрібно хоча б у загальних рисах знати, що саме ви пропонуєте.

Лакута закурив, глибоко затягнувся й зиркнув на Рутковського спідлоба.

— Усім відомо, — почав він розважливо, — наскільки цінними для збирання інформації є родинні стосунки. І найяскравіше підтвердження цього — хоча б випадок з нами, пане Рутковський, Якби не поїздка пана Сенишина до Києва, не безпосередній контакт із вами, сидіти б шановному панові в Києві аж до кінця днів своїх.

Рутковський подумки облаяв цього самовпевненого бовдура: знав би він, які саме причини сприяли тому, що він, Максим Рутковський, сидить тут, у розкішному номері «Регіна-Паласт», проковтнув би власного язика.

— Маєте рацію, — кивнув. — І що ж з того?

— А те, — мовив Лакута вагомо, — що, коли до соціалістичних країн їде наша людина, яка має там близьких родичів, вона може одержати цінну інформацію. Список таких людей я й пропоную панові Лодзену. Абсолютно надійних людей.

— Абсолютно надійних? — хитро примружився Рутковський. — Але ж пан Лодзен може одержати список…

Лакута зневажливо помахав сигаретою в повітрі.

— Хочете сказати, що наша розмова нікому не потрібна й розвідка недаремно платить нам гроші! І досить тільки цитьнути на пана Стецька, як він руки вгору й, будь ласка, ось усі наші списки й документи… Так?

Рутковський не відповів. Та й що міг відповісти, коли цей старий пройдисвіт точно вгадав хід його думок?

— Я бачу, ви саме так і подумали! — трохи підвищив голос Лакута. — Та є одне «але»… У пана Стецька нема ніяких списків, не мав їх до останнього часу і я. Бо, якщо б мав раніше, раніше й запропонував би їх вам. Бачите, я про все кажу відверто, та й чого мені критися? Справа в тому, що недавно помер мій батько, він був одним з помічників Лебедя. Батько не довіряв нікому, трохи навіть збожеволів на конспірації — виявляється, він зберігав деякі документи. А я, перебираючи папери, натрапив на списки.

Рутковський подумав трохи й мовив:

— Списки агентури тридцятирічної давнини… Багато хто повмирав, інші перейшли в нову віру…

— Звичайно, — погодився Лакута. — Списки інформаторів служби безпеки потребують певного уточнення і, ясна річ, утрусяться. Але уявляєте, яку вони мають цінність!

— Ваші умови?

Лакута назвав таку суму, що Рутковський од несподіванки ледь не підскочив у кріслі.

— Але ж ви самі казали, що списки потребують уточнення… — зробив спробу заперечити Рутковський.

— Я передаю вам списки, і все.

— Завтра вранці я поставлю до відома полковника Лодзена, — пообіцяв Максим і запитав: — Але чому ви не звернулися безпосередньо до нього?

— У вас ще мало досвіду, мій друже! — задоволено реготнув Лакута. — Полковник Лодзен — особа офіційна, і я якоюсь мірою також. Референт у пана Стецька, якщо хочете знати. І негоже офіційній особі йти до іншої офіційної особи з такою пропозицією, адже полковник може просто наказати: списки на стіл. І матиме рацію: гроші задарма не платять, ну помажуть мені руку, кинуть кілька сотень, а я плювати хотів на них, може, це мій останній шанс у житті, інші он як руки нагріли!.. — Збагнувши, що сказав зайве, затнувся й нервово закурив. Вів далі вже розважливо: — А так моя пропозиція має неофіційний характер. Міг я пожартувати з вами? І чи розмовляв узагалі?

«Отже, наша бесіда не записується», — зробив висновок Рутковський.

Наче вгадавши хід його думок, Лакута сказав:

— Ми розмовляємо віч-на-віч, і я хотів би запропонувати шановному панові невеличкий бізнес: п’ять процентів з угоди, якщо це вас влаштовує? Більше не дам ні цента, і не торгуйтеся, п’ять відсотків — нормальна ціна, і бізнес є бізнес… Комісійні…

• Предыдущая
• 26/64
• Следующая