Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 57

• Предыдущая
• 57/64
• Следующая

— Звичайно, — озвався він, — я даю вам слово честі.

— То йдіть…

Німець переступив з ноги на ногу.

— Я хотів сказати… Тільки зараз згадав… Знаєте, перелякався, і зовсім з голови вилетіло. Оті есесівці, що мене зустріли… з їхньої розмови я зрозумів, що вас виказав місцевий поліцай…

У Сугубчика витягнулось обличчя: треба швидше попередити Дороша.

— Спасибі!

Він повернувся й побіг, не чекаючи, поки німець піде.

Солдат щось гукнув йому вслід, але Сугубчик уже не чув — обігнув курінь і зник у кущах.

Розвідники помітили, точніше почули його здалеку: зупинились, очікуючи.

Задихаючись, Сугубчик сказав про щойно почуте від німця.

— Ти відпустив його!.. — раптом вигукнув Дубинський. — Ви тільки гляньте, цей паршивий фріц набрехав йому казна-що, а він вуха розвісив і відпустив його! Ти не виконав наказ і підеш під трибунал, Сугубчик!

Усі мовчали. Сугубчик стояв, опустивши голову.

— Чого ж ви мовчите? — крикнув Дубинський. — Він, — тицьнув пальцем мало не в обличчя Сугубчикові, — він відпустив ворога й не виконав наказу!

Дорош повернувся до Пашки.

— А хто тобі сказав, що Волков не виконав наказу?

— Але ж він не заперечує!..

— Я не наказував убивати солдата! — сказав Дорош твердо. Він пильно глянув у вічі Сугубчикові. — Я наказав відвести того обозника за кущі, щоб він не побачив, куди ми пішли.

— Ти?.. Ти наказав таке?.. — не повірив Пашка.

— Єфрейторе Дубинський! — суворо обірвав лейтенант. — Ви багато собі дозволяєте!

Пашка опустив голову, пробуркотів щось, але Дорош уже не слухав його.

Втрутився Цимбалюк:

— Не збрехав… Звідки йому знати про поліцая? Гарний, виявляється, фріц, а ти б його, — штовхнув ліктем Дубинського в бік, — обов’язково кокнув.

— Отже, так… — сказав Дорош. — Будемо обходити всі населені пункти… І уникати безпосередніх контактів з німцями.

— От гад! — вирвалося в Дубинського.

— Ти про кого? — здивовано глянув на нього Котлубай.

— Поліцайська морда… Я б його зараз! — Дубинський поправив на грудях автомат.

Вигук Дубинського якось згладив неприємне враження від його агресивності. Цимбалюк усміхнувся й мовив розважливо:

— А ти думав, що поліцай цілуватиметься з тобою? Ми пішли, а він доповів куди треба: зупинялися п’ятеро, на двох сухої нитки не знайдеш… І це через кілька годин після вибуху на переправі… Тепер жандарми й есесівці знають навіть наші прикмети…

— Годі! — Дорош переклав парабелум у зовнішню кишеню плаща. — Вперед, хлопці, і не ловити гав!

Коли вони рушили, Котлубай наздогнав лейтенанта, прошепотів схвально:

— Молодець, Миколо! Правильно вирішив.

Дорош скосив на нього хитрі очі. Удав, ніби не зрозумів.

— Ти про що?

— Облиш, Колю… Про Сугубчика.

— А що мені залишалось? До того ж, бачиш, той обозник виявився порядним.

І знову Цимбалюк вів групу, що розтяглася ланцюжком. Ліс почав рідшати, попереду блиснуло озеро. За ним лежав путівець — той самий, який пройшли танки фон Зальца і який міг би вивести їх до Трубничів. Найкоротший шлях, але для розвідників тепер він був заказаний.

Дорош зупинив групу. Лейтенант вирішив обійти озеро з півночі по дрібноліссю, але перед цим трохи перепочити й поснідати. Спустилися в неглибокий байрак і ледь не наскочили на есесівську засідку. Слава богу, Цимбалюк перший помітив солдатів. Він упав за кущ, махнувши товаришам, і обережно відповз назад. Почали радитись.

Есесівці зайняли гарну позицію — на крутих схилах байраку. Якби сержант вчасно не помітив їх, розвідники попали б під перехресний вогонь, і навряд чи хтось залишився б живий. Але іншої дороги не було. Праворуч — болото, ліворуч — мочарі з рідкими кущами: туди тільки сунься — перестріляють, мов куріпок.

Дорош одразу збагнув, що справи їхні кепські. Мали тільки два варіанти: непомітно відступити з байраку й спробувати обійти село з другого боку або атакувати есесівців і прориватись тут.

Лейтенант обрав другий варіант: на південь від села вони теж могли наразитись на есесівську засідку. Подумав і шепнув Цимбалюкові:

— Треба примусити есесівців спуститися в байрак. Ти з Дубинським поповзеш зліва по самому краю. Тримайтесь весь час вгорі, а ми втрьох зайдемо з правого боку… І зженемо їх вогнем униз. Давайте, хлопці!

Навіть гілка не колихнулася за Цимбалюком і Дубинським. Дорош подивився їм услід і кивнув Котлубаю та Сугубчику.

Вони відповзли до густих кущів, де есесівці не могли побачити їх, і піднялись на самісінький край байраку. Тепер усе залежало від їхньої витримки і обережності: слід було якомога ближче підповзти до ворожої засідки, потім разом з Цимбалюком і Дубинським раптово відкрити вогонь, зігнати есесівців на дно байраку й знищити їх.

Нарешті Дорош помітив двох гітлерівців. Вони лежали горілиць метрів за сімдесят. Курили й сміялись. Далі підповзати до них було ризиковано, та Дорош усе-таки зважився: з сорока метрів вони зріжуть оцих двох першою ж чергою, і це дасть їм відчутну перевагу в бою.

Лейтенант наказав Сугубчикові лишитися на місці й прикрити їх, а сам із Котлубаєм поповз далі. Оці кляті тридцять метрів вони повзли хвилин десять, черепаха й та посувається швидше.

Тепер Дорош уже добре бачив есесівців, їх було двоє: один рожевощокий, зовсім ще молодий, другий трохи старший, з вусиками, схожий на Гітлера.

Розвідники приготували автомати й причаїлись, чекаючи Цимбалюкового сигналу.

Нарешті почувся спів іволги — сержант подав сигнал. Дорош натиснув на гачок, і автомат застрибав у нього в руках. Двоє есесівців навіть не встигли підвестися, прошиті кулями. Але зліва відкрила сильний вогонь основна група гітлерівців. Там заколихались віти, Котлубай послав у кущі чергу й таки влучив, бо затріщало гілляччя, й важке тіло покотилось по крутому схилу.

Тепер есесівці, певно, побачили розвідників. Кулі зрізали віти над самими їхніми головами, і Дорошеві та Котлубаєві довелося відповзти назад. У бій вступив Сугубчик. «Молодець, — подумав Дорош, — вчасно прийшов на допомогу».

Кулі перестали свистіти над головою Дороша, і лейтенант висунувся зі свого прикриття. Побачив, що один з есесівців підвівся з кущів і кинув гранату. Дорош випустив чергу, кулі відкинули есесівця на спину, й тільки тоді лейтенант збагнув, що зараз десь поряд має вибухнути граната.

Вибуху не почув, тільки щось боляче штрикнуло в руку. Перегодя підвів голову. З протилежного боку байраку бив автомат, а з-за кущів відповідали йому рідкі постріли. Стрілянина вщухла якось одразу. Дорош підвівся і побачив Дубинського, який махав руками й подавав якісь незрозумілі знаки.

Забувши про руку, лейтенант скотився по крутому схилу байраку й видряпався на протилежний бік. Дубинський перев’язував Цимбалюка; сержант заплющив очі й тихо стогнав.

— Дві кулі, — пояснив Пашка. Зиркнув на Дороша. — І тебе поранило?

— У мене все гаразд, — заспокоїв його лейтенант і схилився над Цимбалюком. — Ваню, чуєш мене?

Поруч присів Котлубай. Поклав руку сержантові на чоло.

— Нічого, — бадьоро мовив він, — ще поживемо, друже!

Він дістав ніж і розрізав лейтенантові рукав.

— Ого! — вигукнув. — Осколок чималенький, та, здається, кістку не зачепив. — Старшина розірвав пакет і перебинтував лейтенантові руку. Бинт швидко став червоний від крові, проте лейтенант не звертав уваги на свою рану, його непокоїв стан Цимбалюка.

Дубинський закінчив перев’язувати сержанта, дістав сигарету й закурив. Потім витер Цимбалюку хусточкою обличчя.

— Потерпи, Ваню, зараз полегшає, — сказав і обернувся до Дороша. — Останній фріц… Він не давав мені ворухнутися, й Іван викликав вогонь на себе.

Дорош скинув плащ, розстелив поруч з Іваном. Розвідники поклали Цимбалюка на плащ, підняли й рушили по схилу вгору.

Тепер попереду йшли Котлубай і Дубинський. Хлопці мало не бігли, щоб якомога швидше дістатися лісу, бо в селі, певно, почули постріли й зчинили тривогу.

• Предыдущая
• 57/64
• Следующая