Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 7
- Предыдущая
- 7/64
- Следующая
І все ж Беркут знайшов вихід. За тридцять кілометрів лежало в долині багате польське село, вони вдерлися в нього вночі, підпалили з усіх боків, стріляли й стріляли, певно, витратили половину патронів, але ж і мало хто з поляків залишився живий.
У цьому селі сотник Беркут надибав бричку. Повертався на ній додому, двоє гнідих коней, реквізованих у польського шинкаря, не бігли — танцювали, таких коней в Галаганах і не бачили, навіть батько, якого гітлерівці випустили з в’язниці, радісно засміявся і збіг з високого ганку, щоб погладити гнідого по крутій шиї.
Беркут того дня був великодушний: подарував батькові й бричку, й коней, нехай їздить старий — наче знав, що батькові лишилося жити всього кілька місяців: полюбляв єгомосць попоїсти, зовсім розплився за рік і одного ранку не прокинувся — слава богу, помер тихо й легко, а син влаштував бучний похорон із дзвонами, поминками, стріляниною над могилою пароха.
А потім звелів запрягти подарованих коней у подаровану ж бричку й повів сотню на інше село…
Коли це було й чи було взагалі?
Райські часи були, коли гітлерівці дивилися крізь пальці на бандерівські бешкети. Як не кажи, а з німцями можна було жити, доводилося, правда, кланятися, що ж, таке життя, не тому, так іншому — все одно вклонишся. Але ж ти — пан, і роби у своїй парафії все, що хочеш, аби в головному слухався і, як вірний пес, не гарчав на хазяїна.
А тепер?
Від сотні лишилося семеро, щоправда, сотнею вона завжди тільки звалася: в кращі часи налічувала півсотні вояків. А тепер — семеро… І ще невідомо, як їм поведеться. На всіх дорогах застави, шляк би їх трафив, у селах самооборона, яструбки кляті, куди не поткнешся, стріляють — і в кого стріляють!.. Їм добра зичать, а воно, бидло, хіба може збагнути це?
Вчора увійшли в Бистрицю, село за двадцять п’ять кілометрів звідси.
Гарне село, багате, з ощадкасою й крамницею. Перебили яструбків, узяли й крамницю, й ощадкасу, виявилось, п’ятдесят з гаком тисяч карбованців — не так уже й багато… Однак хтось устиг зателефонувати зі школи чи сільради до райцентру, і, коли Беркут з хлопцями відходили з села, їх перестрів загін чекістів: мало не оточили, з шістнадцяти вояків лишилося семеро, і то — щастя.
Ці семеро розташувалися на галявині поміж смерек, один став на варті, інші поклали зброю, мішки й рюкзаки, повдягалися на траві, відпочиваючи.
Беркут скинув ялові чоботи, закачав холоші штанів, сів на березі ручая, опустивши босі ноги в прозору воду.
Гірська вода приємно холодила натруджені ноги, відчував, як повертається бадьорість, а з нею і гострота мислення, притуплена стомливим переходом.
Сидів і думав: оце зараз погуляю в рідному селі, й досить. Вистачить з нього сутичок з чекістами та яструбками, поки є ще можливість, треба відходити, прориватися на Бескиди й далі, до американців чи англійців. Гітлерівців уже нема, слід шукати нового захисника й господаря, бажано багатого, а хто в світі багатший за американців?
Прориватися на Захід Беркут вирішив остаточно. Ще йде війна, правда, десь на Далекому Сході, а їх он як притиснули, що ж буде, коли більшовики зовсім розв’яжуть собі руки? Ні, нема дурних, нехай хтось кладе голови, а в нього голова розумніша за і піні: п’ять років студіював у Львівському університеті, за таку голову комусь ще доведеться гарно платити.
Беркут витер ноги й акуратно взувся, ступив кілька кроків, пробуючи, як сидять чоботи. Завжди стежив за взуттям і вчив інших: не дай боже стерти ноги. Зараз у ногах їхній порятунок — ніхто не знає, скільки доведеться йти без спочинку.
Може, і в Галаганах засідка? Навряд, однак слід передбачити все, на те він і ватажок, щоб виважити хоча б кілька наступних ходів.
Підкликав одного з підлеглих.
— Бачиш, Петре, від церкви третій дах праворуч? Підеш туди, тільки городами, непомітно, он стежка вздовж ручая, а потім ліворуч повертає, бачиш?
— Бачу, друже сотнику.
— Ти розумник, Петре, і я на тебе розраховую. Дістанешся до хати, вичекай, обдивись гарненько, а потім газду знайди: пан Василь Яремків — сам сивий, а брови чорні й густі. Розпитаєш у нього, як з яструбками, й про засідки. Якщо може, най сюди з тобою прийде, так і скажеш: Беркут звелів.
Петро поправив на грудях «шмайсер».
— Зробимо, друже сотнику, — відповів твердо. — А якщо газди нема?
— Газдиню розпитаєш. Скажеш, від пана Данила вітання. І не барися, прошу я тебе, діло ще треба робити.
— Діло, кажете? — зареготав Петро зловтішно. — Діло зробимо, ніч уся попереду, друже сотнику, і хто нам завадить?
— А щоб ніхто не завадив, іди, Петре, і розшукай пана Яремківа, зрозуміло?
Дивився, як пірнув Петро в кущі — наче вуж чи ящірка, гілка не колихнулася.
Розумний і спритний хлоп цей Петро, а головне — відступати йому нікуди. Був у дивізії «СС-Галичина», потім весь час у його загоні, тільки вчора в Бистриці поклав двох активістів, різонув з автомата — і нема. У нього з новою владою свої рахунки: мав під Дубном два десяти моргів землі, — і якої землі! — коней, худобу, і все це — корові під хвіст. Йому колгосп — смерть, і він б’ється за свою землю, своїх коней, свою садибу…
Хлопці розклали на бруднуватому рушнику хліб, сало, цибулю, огірки й дві бляшанки консервів, покликали пана сотника вечеряти. Хтось покалатав фляжкою, прозоро натякаючи, та Беркут заборонив. Мовляв, зайдемо в село, розберемося в ситуації — тоді можна, пий і гуляй досхочу, а тепер зась, на цьому тримаємось, он загін курінного Лисого як пропав? Напилися хлопці самогону — море їм по коліна, пішли на село, а там на них уже чекали, перебили, як куріпок, і Лисого скосили одного з перших.
Їли зосереджено, не поспішаючи, бо куди поспішати: поки стемніє, поки все заспокоїться…
Попоївши, полягали спати всі, навіть вартовий, так розпорядився сотник — все одно мусять дочекатися Петра. Сам став на варту.
Беркут вдивлявся в стежку попід ручаєм, але нічого не бачив. Правда, почало сутеніти, і довгі тіні перерізали луки та городи, потім сонце якось одразу пірнуло за гору, й водночас зробилося темно і зимно, як буває тільки у горах: удень парко, а вночі — надягай кожуха.
Сотник натягнув ватяну тілогрійку. Тривога лежала на серці. Щось забарився Петро, невже вскочив у халепу? Хоч навряд: спритний вояк, його голіруч не візьмеш, а коли так — зчинилася б стрілянина…
Тихо, і якийсь нічний птах цвірінькає… Знову цвірінькнув зовсім близько. Тінь майнула в кущах понад ручаєм, і лише тоді Беркут збагнув, що цвірінькає зовсім не птах: то Петро подає сигнал, щоб раптом свої не підстрелили.
Перескочив через ручай — оце хлоп, навіть піднімаючись угору, не захекався, — побачив сотника й присунувся, зблиснувши очима.
— Порядок, — видихнув збуджено, — на все село два яструбки, й голова сільради нагана має: я вже телефон перерізав.
— Тото файно вчинив! — зрадів Беркут. — А головою Грицько Трофимук?
— Він, гицель клятий, і зараз удома.
— Підемо до нього вдвох, — вирішив Беркут, — побавимося з тобою. Хлопці до яструбків подадуться, а ми до пана-товариша Трофимука. У мене по ньому давно руки сверблять. А чого Яремків не з’явився?
— Каже, хворий.
— Не бреше?
— Та бреше, свиня. Перестрашився.
— Я його розумію.
— Вперше чую від вас, друже сотнику… Наче схвалюєте!
— Ні, Петре, тверезо дивлюся на цю справу.
— Я б тому Яремківу батогів…
— На всіх не стане. Йди, Петре, вечеряй і лягай спати.
Зовсім близько пугукнув сич. Гарний птах, сильний і відважний, і все нічне його боїться.
Беркут притиснувся до стовбура якогось дерева, злився з ним: невидимий, нечутний, як лісова тінь. Вслухався в жебоніння води, в нічні шерехи, нараз почув далеке валування собак. Чомусь серце защеміло: люди живуть у теплих хатах, зараз вечеряють, а він, як загнаний вовк, вслухається в нічну тишу. Погладив тепле руків’я автомата. Надійна зброя, і він звик до неї. Та скоріше б розстатися з автоматом. Хто носить зброю, від кулі й гине, а для чого гинути йому, молодому, розумному?
- Предыдущая
- 7/64
- Следующая
