Чорна Брама - Михайлов Віктор Семенович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/29
• Следующая

Побачивши усмішку на обличчі Нагорного, яскраво освітленого в цей час прожектором із «Завірюхи», боцман гукнув:

— Ану, матроси, пісню! — і заспівав сам. Голос у нього був сильний і гарний.

І матроси підхопили:

А в машинному відділі сейнера Юколов ще і ще раз оглядав усю систему, що нагнітав пальне. Несподівано біля з'єднувального фланця він помітив калюжку дизельного пального. Очевидно, саме тут насос засмоктував повітря.

Замінивши прокладку фланця, Юколов почав нагнітати пальне до форсунки,і незабаром почув знайоме цокання — раз, ще раз, ще…

Хвилюючись, він натиснув стартер. Кілька разів чхнувши, двигун забурчав спочатку несміливо, потім усе ритмічніше запрацював на повну силу.

Почувши, як пахкає двигун, Щелкунов піднявся в ходову рубку і, притиснувши Вергуна в куток своїм животиком, дихаючи спиртом, зашепотів захлинаючись:

— Михайле Григоровичу, я тебе знаю, ти щедра душа! Дивись, не відвали прикордонникам свіжої рибки! Їх шоколадами годують, а в нас і так нічого нема…

— Скупердя! — презирливо кинув йому Вергун. — От скажу команді — і борідку твою іноземницьку по волосині повисмикують! Скат ти! — вилаявся він і пішов до люка. Потім зупинився, поміркував і повернувся. — Я весь улов віддав би, не пошкодував, але ж не візьмуть — образяться… Лю-ди! — кинув він і спустився на палубу назустріч механікові «Завірюхи», що саме піднімався з машинного люка. Капітан обняв його і сказав: — Передайте вашому командирові… Ми знали… Ми вірили, що ви не залишите нас у біді… Ми цього ніколи не забудемо, товариші!

За все своє велике, сповнене всіляких пригод життя капітан Вергун ще ніколи не виголошував таких довгих зворушливих промов.

Шлюпка благополучно зняла прикордонників із сейнера і відвезла на «Завірюху».

Піднявши на фалі флаг привітання, «Вайгач» розвернувся носом проти хвилі й пішов до затоки Тиха.

Світанок. У ділових кварталах Гамбурга тихо й безлюдно. До під'їзду будинку по набережній Внутрішнього Альстера безшумно під'їхав темно-синій «роллс» й сполохав тишу низьким, протяжним звуком клаксона. У відповідь на сигнал важкі, оббиті кованою міддю двері відчинилися, і до машини вийшов чоловік без капелюха, в легкому пальті, з товстелезним портфелем у руці.

Набираючи швидкість, «роллс» проминув Белльвер-дер-Аусшлаг і повернув на міст, що пересікав Ельбу. Високо на стіні одного з корпусів верфі впадав у вічі напис:

«Знову, як у тридцять п'ятому, „Блом-Фосс“ випускає броньові плити для танків! Німці, будьте пильні!»

Декілька пожежних частин і загін поліції, орудуючи шлангами й скребачками, поспішно ліквідовували цей заклик до здорового розуму.

Залишивши позаду громіздкі корпуси верфі, «роллс» вирвався на асфальтоване шосе Гамбург — Куксхафен.

Колись авангавань Гамбурга, Куксхафен, славилась морськими купаннями, тепер це була база англійського військово-морського флоту.

Позираючи в дзеркало, шофер крадькома розглядав свого пасажира — правильні риси обличчя, рівне сиве волосся, окуляри в золотій оправі, маленький рот, тонкі губи, що застигли в холодній іронічній посмішці. Права рука пасажира лежала на портфелі, кисть лівої з алмазним перснем на підмізинному пальці була просунута крізь петлю поручня. Вчора на пірсі американо-германської трансатлантичної компанії шофер зустрічав цього пасажира. Він прибув у Гамбург великим, гарним лайнером. Хто він, цей посланець із-за океану? Багатий комерсант чи удачливий дипломат? Автоцистерна з прицепом, яка йшла їм назустріч, привернула до себе увагу водія «роллса».

Минувши Куксхафен, машина, не зменшуючи швидкості, мчала по набережній. Ліворуч простягались торф'яні болота, праворуч — сірі води Гельголландської бухти і в світанковому серпанку на обрії — Фрізькі острови.

Незабаром показався високий цегляний мур, всіяний гострими шипами. «Роллс» зупинився біля глухої брами.

Виблискуючи золотом, накладні букви вивіски доводили до відома всіх тих, кого це могло цікавити, що тут міститься «Інститут лікарських рослий».

Пасажир:і портфелем вийшов з машини. Залізна хвіртка тихо відчинилась.

У кінці вузької гравійної доріжки, обсадженої з обох боків підстриженими кущами терну, виднівся червоний цегляний будинок, збудований у стилі важкого німецького класицизму, похмурий і непривітний. Приїжджого мовчки зустрів атлетичної будови чоловік з апоплексичною шиєю. Він був одягнений у сірий костюм напіввійськового крою, груди його прикрашали стрічечки офіцерських орденів часів третього райху.

— Шраммюллер! — відрекомендувався він прибульцю, допоміг гостеві зняти пальто й додав: — Доктор Лерман чекає на вас! Будьте ласкаві!

Сидячи за столом, доктор Лерман здавався огрядним, показним чоловіком, але варто йому було підвестися з крісла, як непропорціональні тулубу ноги робили його смішним. Лисий, відполірований, наче більярдна куля череп, маленькі стальні свердлики-очі й підфарбовані пишні вуса, що приховували тонку лінію рота, робили аж надто неприємним обличчя.

Коли біля входу двічі спалахнула лампочка, просигналивши, що прибув гість, доктор відчинив сейф, висунув шухляду на букву «М», швидко пробіг пальцями по картотеці, дістав погрібну карточку і прочитав:

Поклавши карточку на місце, Лерман замкнув сейф і зробив крок назустріч гостеві.

— Якщо не помиляюсь, Френк Мерфі?

Гість увійшов до кабінету. Поставивши портфель на стіл, він простягнув руки до електричного каміна і, привітно усміхаючись, сказав:

— Просто чудово, докторе, що ми з вами зустрілись! Наше знайомство відбулося більш як двадцять років тому, правда заочно, але на міцній діловій основі. Угода «Стандарт-ойл» і «ІГ Фарбеніндустрі» була найвидатнішою комерційною операцією нашого часу. Я радий, докторе, що ми з вами репрезентували сторони цієї угоди.

— Бокал рейнського! — запропонував Лерман.

— Віддаю перевагу чому-небудь міцнішому — ранок вогкуватий.

Доктор підштовхнув столик-сервант до крісла, в якому сидів Мерфі, і запропонував випити щось за своїм смаком.

Мерфі взяв англійське віскі й налив дві чарки:

— За нашу давню, перевірену часом дружбу!

Лерман підняв чарку.

Спочатку розмова була дуже загальною. Співбесідники начебто промацували один одного, уникали питань, заради яких зустрілись. Потім Мерфі спитав:

— Приступимо до справи?

— Будь ласка! — люб'язно погодився доктор і, натиснувши кнопку під кришкою письмового стола, ввімкнув магнітофон.

Мерфі помітив цей рух доктора. Він уважно оглянув стіл і, потягнувши на себе бронзову статуетку Гермеса, побачив мікрофонний провід.

— Ви не образитесь, докторе, якщо ми розмовлятимемо без магнітофона? — запитав він і, вийнявши з кишені маленькі кусачки, перерізав провід. — Серед професіональних борців є звичай — раз на рік зустрічатись у Гамбурзі за зачиненими дверима для чесної боротьби. Це називається, здається, «гамбурзьким рахунком».

— Так, це чесна спортивна боротьба, — підтвердив Лерман.

• Предыдущая
• 13/29
• Следующая