Пригоди Тома Сойєра - Твен Марк - Страница 17

• Предыдущая
• 17/46
• Следующая

Мері сказала, що й з нею буває таке саме. Сід начебто задовольнився цим поясненням.

Том поспішив піти геть. Після цього він протягом тижня скаржився на біль у зубах і на ніч перев'язував собі щелепи хусткою. Він не знав, що Сід навмисне ночами не спав і частенько, ослабивши його пов'язку і спершись на лікті, прислухався до його слів, а потім знову поправляв пов'язку.

Помалу Том заспокоївся, зубний біль йому набрид, і ця вигадка була залишена. Якщо Сідові справді пощастило довідатись щось із невиразного Томового бурмотіння, то він, у всякому разі, тримав це при собі.

Томові здавалось, що його товариші ніколи не облишать чинити слідство над дохлими кішками; ці забавки весь час нагадували Томові про страшну подію. Сід помітив, що Том ніколи не був слідчим під час цих допитів, хоч досі він дуже любив верховодити у всіх нових забавках; Сід помітив також, що Том ухиляється від ролі свідка — і це було дивно: він також не випускав з-під уваги, що Том взагалі виявляв огиду до цих ігор і завжди, коли міг, уникав їх. Сід дивувався, але нічого не казав. А втім такі ігри нарешті вийшли з моди і перестали турбувати Томове сумління.

Мало не щодня у цей сумний час Том принагідно підходив до невеличкого ґратчастого віконечка тюрми і передавав туди контрабандою «вбивцеві» всякі смачні речі, які вдавалося здобути. Тюрмою була невеличка цегляна будівля, що стояла на болоті край містечка. Вартового при ній не було, та нечасто там були й в'язні. Ці подарунки дуже заспокоювали совість Тома.

Мешканцям містечка дуже кортіло покарати метиса Джо за крадіжку трупів, вимазати його смолою, обкачати в пір'я і вигнати з містечка верхи на жердині. Але він викликав такий страх, що ніхто не наважувався взяти на себе почин у цій справі, а тому цей намір був залишений. На обох допитах метис починав свою розповідь з бійки, не згадуючи про попереднє викрадення трупа: тому визнано було за краще поки що не притягати його до суду.

У Тома з'явилися нові турботи. Беккі Течер перестала ходити до школи. Том кілька днів боровся з своєю гордістю і пробував викинути Беккі з голови, але йому не щастило. Він почав уночі блукати навколо її будинку і почував себе дуже нещасним. Вона була хвора. Що, коли вона помре? Ця думка гнітила його. Том не цікавився більше ні війною, ні навіть піратством. Усі чари життя зникли, лишився тільки сум. Він закинув навіть свій обруч і палицю: вони більше не розважали його.

Тітка стурбувалась і почала його лікувати, пробуючи всі можливі засоби. Вона була з тих людей, які дуже захоплюються патентованими ліками і всіма новими лікувальними методами. Невтомно вона проводила різні медичні досліди. Коли в цій галузі з'являлося щось нове, їй кортіло спробувати новину — не на собі, бо вона ніколи не хворіла, але на першому-ліпшому, хто їй траплявся.

Саме на той час входило в моду лікування водою, і пригнічений стан Тома був дуже до речі. Тітка Поллі вдосвіта підіймала Тома з ліжка, вела його в сарай і там обливала холодною водою і терла рушником, як скребачкою; потім вона загортала його в мокре простирало й укривала ковдрами, щоб він пропотів, і нещасний потів доти, поки, як він сам казав, «жовті плями його душі вилазили крізь пори».

Незважаючи на все, хлопець і далі бліднув і марнів, і вигляд у нього був дуже сумний. Тітка додала гарячі ванни, «сидячі» ванни, душі. Хлопець лишався похмурим, як катафалк. Тітка приєднала до води вівсяну кашу і гірчичники. Крім того, вона щодня наповняла його, ніби глечик, силою-силенною ліків.

Помалу Том збайдужів до всіх тортур. Це бентежило стареньку до глибини душі.

Треба було зламати за всяку ціну його байдужість. У цей час вона вперше почула про нові ліки — «болевгамовувач» і замовила собі величезну кількість цих ліків. Покуштувала їх і зраділа: то був справжній вогонь у рідкому стані! Вона облишила лікування водою й таке інше і поклала всі свої надії на нове зілля. Вона дала Томові випити повну чайну ложку і схвильовано стежила за наслідками. Тривога її відразу минула, і душа заспокоїлася, бо байдужість була зламана: хлопець не міг би стати жвавішим і палкішим навіть тоді, коли б його посадили на жар.

Том відчув, що час уже справді прокинутись. Таке життя цілком відповідало його пригніченому настрою, але в ньому дуже багато страждань і мало поживи для душі. Він став обмірковувати всілякі плани порятунку, і нарешті йому спало на думку удати, ніби «болевгамовувач» йому дуже сподобався. Він почав так часто просити нову порцію зілля, що, зрештою, надокучив тітці, і вона сказала, щоб він сам приймав ліки і не чіплявся більше до неї. Коли б це був Сід, до її щирої радості не примішувалося б ніякої тривоги, але йшлося про Тома, отже вона потайки стежила за пляшкою. Вона помітила, що ліків справді меншає, але вона й гадки не мала, що хлопець лікував не себе, а щілину в підлозі вітальні.

Якось, коли він лікував у такий спосіб щілину, до нього підійшов тітчин жовтий кіт, замуркотів і, жадібно поглядаючи на ложку, попросив, щоб йому дали покуштувати. Том сказав:

— Он, Пітере, не проси, якщо тобі не хочеться.

Але Пітер дав зрозуміти, що йому хочеться.

— Дивись, не помились… пошкодуєш…

Пітер був переконаний, що помилки тут нема ніякої.

— Ну, якщо ти вже так просиш, я тобі дам, бо я не жадібний. Але, коли тобі не сподобається, — дорікай сам собі.

Пітер погодився. Том розтулив йому рота і влив туди ложку «болевгамовувача». Пітер підстрибнув на два ярди в повітря і з бойовим покликом став кружляти по кімнаті, натикаючись на меблі, перекидаючи горнятка квітів, чинячи страшенний розгардіяш. Потім він зіп'явся на задні лапи і затанцював на підлозі у шаленому захваті, закинувши голову назад і волаючи на весь будинок про своє невимовне щастя. Далі знову заметушився по кімнаті, несучи на своєму шляху руйнування і хаос. Тітка Поллі ввійшла саме тієї хвилини, як він, перекинувшись кілька разів у повітрі, виконав свій останній номер: вискочив у розчинене вікно, тягнучи за собою ті квіткові горнятка, які ще лишилися цілі. Старенька остовпіла, оглядаючи кімнату поверх окулярів, а Том качався по підлозі, знемагаючи від сміху.

— Томе! Що таке з нашим котом?

— Не знаю, тітко, — ледве вимовив Том.

— Зроду нічого подібного не бачила! З чого він збожеволів?

— Слово честі, не знаю, тітко Поллі; коти завжди перекидаються, коли у них яка-небудь радість.

— Невже?

Щось у її голосі змусило Тома насторожитися.

— Так… тобто, я так думаю.

— Ти думаєш?

— Так, тітко.

Старенька нахилилася. Том зацікавлено й стривожено спостерігав за її рухами. Занадто пізно він догадався, до чого вона «гне»: з-під ліжка стирчав доказ вини — чайна ложка. Тітка Поллі витягла її звідти і потрясла у нього над головою. Том здригнувся і похнюпився. Тітка Поллі підняла його з підлоги як завжди — за вухо — і боляче стукнула по голові наперстком.

— Ну, сер, поясніть, будьте ласкаві, навіщо ви так мучите безсловесну тварину?

— Я пожалів його і дав ліки, бо ж у нього нема тітки.

— Нема тітки? Дурню! При чому тут тітка?

— Як то — при чому! Коли б у нього була тітка, вона попекла б його тельбухи. Вона випалила б йому всі кишки без жалю… Вона не подивилася б, що він кіт, а не людина…

Тітку Поллі почала мучити совість. Її лікування уявилося їй у новому світі: те, що було жорстоким для кота, могло бути жорстоким і для хлопця. Старенькій стало соромно, і на очах у неї з'явилися сльози. Вона поклала руку йому на голову й лагідно проказала:

— Я ж думала зробити краще, Томе. І це ж пішло тобі на користь.

Том серйозно глянув їй в обличчя. Тільки куточки його рота ледь-ледь здригалися від прихованої усмішки.

— Я знаю, тітонько, що ви хотіли зробити мені добре, але ж і я хотів добра котові. Це було і йому корисно. Я ніколи ще не бачив його в такому веселому…

• Предыдущая
• 17/46
• Следующая