Крах чорних гномів - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/67
• Следующая

— Ви не відповіли на моє запитання.

— Ми придбали невеличкий особняк…

— Який треба умеблювати?

— Я не люблю людей, що пхають носа не в свої справи.

— Ви завжди були невихованим типом, Руді. Але бути нечемним з тим, хто хоче вам допомогти!..

— Під три чорти вашу допомогу! Потім не спи ночами…

— Я не вимагатиму від вас неможливого.

— Усі так кажуть. — Рехан розстебнув комір сорочки і знову випив води. — До того ж зараз я навряд чи зможу стати вам у пригоді.

— Бачите, я маю рацію, Руді, — Кремер примусив себе посміхнутись, — ви все-таки ділова людина. Я платитиму вам, в основному, за мовчанку і доброзичливе ставлення до мене.

— Я б не хотів, аби ви втягували мене в якісь авантюри, — сказав Рехан раптом жалісно. — У мене наречена, і я надто люблю її…

— Любіть насамперед себе, Руді, — повчально мовив Карл, — це ніколи не пошкодить!

Рехан глянув на Кремера з повагою:

— Ви здорово граєте свою роль, Карле. Де вас так натаскали?

— Надмірна цікавість ніколи не прикрашала людину… — Карл засміявся. Він виграв свій перший невеличкий бій. Знав, що виграє, мусив виграти, але лише тепер відчув полегшення. Витяг сигарету. Рехан запалив сірника. Прикурюючи, Кремер піймав його запитальний погляд і зрозумів: зараз Руді почне торгуватися. Можливо, він ще показуватиме зуби, але робитиме це для того, щоб набити собі ціну.

Карл запитав:

— Як вам живеться в Дрездені? Я чув, що вілла фон Вайганга стоїть на самотині і там зелена нудьга…

— Це не зовсім так, але доля істини в цьому є. Фон Вайганг багато працює і любить завантажувати своїх підлеглих. Та він не аскет і розуміє, що іноді слід розважитись…

— Багато помічників у групенфюрера?

Рехан іронічно подивився на Кремера. Поторохтів коробочкою з сірниками, недбало кинув її на стіл… Запитав:

— Що вас цікавить, Кремере? Ви підкрадаєтесь до мене, як кіт до горобця. Уся ця розмова нічого не варта, поки я не маю певних гарантій…

— Мені соромно за вас, Руді! Ви не перший день знаєте мене.

— Але ж!.. — заперечливо похитав головою Рехан. Карл підсунув йому пачку сигарет.

— Візьміть, — мовив. — Тут чотири купюри по п’ятсот марок. — Побачивши, як мимоволі посміхнувся Рехан, додав: — Це — аванс.

Офіціант приніс обід, і Кремер схилився над тарілкою. Спідлоба глянувши на Рехана, помітив: той не виймає руку з кишені, куди заховав гроші.

— Ви не відповіли на моє запитання, — відклав ложку Карл. — Чи багато у фон Вайганга помічників?

— На це запитання важко відповісти, — підняв очі Рехан. — Фон Вайганг — особливий уповноважений рейхсфюрера СС Гіммлера, і йому фактично підпорядковані служби СД і гестапо не лише Дрездена, а й навколишніх районів.

— Це загалом… Але ж фон Вайганг, певно, виконує якесь конкретне завдання?

Рехан знизав плечима:

— На жаль, це мені не відомо. У групенфюрера є окрема канцелярія, що розташована у флігелі за садом. Але навіть я не обізнаний з її справами.

— Хто очолює канцелярію?

— Гауптштурмфюрер СС Шрікель. Він з помічниками там і мешкає.

— І все-таки, чим займається Шрікель?

У Рехана опустились куточки губ:

— За надмірну цікавість у нас можна накласти головою. Я не маю бажання лізти туди, де можна обпектись…

Карл проковтнув кілька ложок супу. Витер губи серветкою, відсунув тарілку. Мовив вагомо:

— Тепер доведеться лізти. — Побачивши заперечливий жест Рехана, додав: — Я не вимагатиму від вас неможливого, повторюю. Не треба стрибати вище голови. Але все, що стосується канцелярії Шрікеля і може потрапити до ваших рук, не повинно йти іншими каналами. Запам’ятовуйте все, навіть дрібниці. Ця інформація оплачуватиметься по найвищій ставці.

— Якоюсь мізерією тут не відбудетесь, — косо посміхнувся Рехан. — Риск великий…

Кремер обірвав його:

— Врахуйте, без моєї згоди ви не повинні цікавитись жодною справою, яка не входить у коло ваших службових обов’язків.

— Не думайте, Карле, що маєте справу з закінченим йолопом, — засміявся Рехан. — Я не такий уже користолюбець, і гроші цікавлять мене остільки-поскільки…

— Розумію вас. Так би мовити, задоволення мінімальних потреб. Але ви ніколи не зможете переконати в цьому будь-яку вродливу жінку. А ваша наречена, наскільки мені відомо, навіть дуже вродлива…

— Хільда любить мене, — зробив спробу заперечити Рехан, та заперечення прозвучало непереконливо, — він сам зрозумів це і розсердився. — Зрештою, мої стосунки з Хільдою вас не обходять.

— Звичайно, — примирливо всміхнувся Кремер, — але, турбуючись про вас, я турбуюсь про себе. Це ви можете збагнути?

Рехан нахилив голову.

— От і добре! — Карлові чомусь зробилося весело, він відкоркував пляшку шампанського, оббризкавши вином скатерку. — За вашу наречену, Руді!

Рехан мовчки спорожнив келих.

— Що ви збираєтесь тут робити? — запитав.

— Комерція — моя стихія… — Карл поставив бокал на стіл. — Потроху торгуватиму, можливо, стану акціонером якоїсь перспективної фірми.

— Не морочте мені голову, Кремере!

Карл подивився на Рехана з неприхованою цікавістю. Цей оберштурмфюрер надто знахабнів. Секунду подумав — чи варто відразу поставити його на місце? Вирішив: варто. Сперся ліктями на стіл, уткнувся підборіддям у переплетені пальці, мовив, пильно дивлячись у вічі Реханові:

— Мені не подобається ваш тон, Рехане! Це — перше. По-друге, я не дозволяю вам ставити запитання. Це можу робити я і лише я. По-третє, ми щедро оплачуватимемо вашу роботу, але пам’ятайте — найменша спроба обдурити або зрадити нас стане вашим кінцем. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати — чому?

Руді кивнув. Кремер витяг з кишені невеличкий блокнот, розкрив і простягнув Реханові.

— Це — розписка про одержання вами двох тисяч марок, — пояснив. — Розпишіться.

— Мені не хотілося б… — почав Рехан.

— А я не збираюсь питати вашої згоди, — обірвав його Карл.

Рехан мерзлякувато знизав плечима, витяг авторучку з золотим пером і, крадькома озирнувшись, підписався. Для годиться зробив ще якісь помітки в блокноті і лише після цього повернув його Карлові. Налив собі повний келих, та ковтнув лише раз. Покрутив келих, взявшись за високу тонку ніжку.

— Отже, так… — протягнув невизначено.

— Саме так, — ствердив Кремер. Відкинувся на спинку стільця, випростав під столом ноги. — Як почуває себе фрау Ірма?

— Вона кілька разів згадувала вас. Чимось припали до душі, — криво посміхнувся Рехан, — Ну що ж, вона — молодиця в соку…

— Облиште, — гидливо поморщився Карл, — самі ж не вірите в це…

— Недовідомі шляхи господні!

— Саме тут усе відомо! — розсердився Кремер. — Але я питаю вас зовсім про інше. Чи не здивувало її моє раптове зникнення?

— Фрау Ірма просила мене розшукати вас. Я дзвонив у магазин, і мені відповіли, що ви кудись терміново виїхали. Звичайно, я знав куди, — примружив очі Руді, — та не знайшов за потрібне розголошувати це. А потім почався наступ росіян, і нікому ні до чого не було діла. Фрау Вайганг вилетіла військовим літаком у перший же день. А ми з шефом трималися до останнього. — Обличчя Рехана потемнішало. — Було якесь шаленство!.. За два дні російські танки увірвались у місто!..

— Вони скоро будуть тут, Руді, — мовив Карл упевнено.

Рехан вимучено усміхнувся.

— Я ніяк не можу призвичаїтися до думки, — промимрив, — що об’єктивно сприяю вашій перемозі.

— Мине зовсім небагато часу, — пообіцяв Карл, — і ви дзвонитимете про це на всіх перехрестях. Правда, навряд чи згадуватимете про деякі суми, що їх одержали, так би мовити, для заохочення.

— Але ж, — спробував вколоти Рехан, — матеріальна зацікавленість не відкидається і вашим суспільним ладом…

— Ну, ну, Руді! — зсунув брови Карл Кремер. — Я прошу вас не забуватись!

— Та й ви не будете заперечувати, що також одержуєте винагороду…

Карл перегнувся через стіл. З ненавистю глянув у зеленкуваті, з великими зіницями, очі оберштурмфюрера. Гнівні слова готові були зірватися з язика, та вчасно опам’ятався.

• Предыдущая
• 9/67
• Следующая