Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 2

• Предыдущая
• 2/51
• Следующая

Директор поморщився.

— Аркадію Овсійовичу, — попросив, — ближче до діла. Тут людину вбили, а ви — норки…

— А про що ж я кажу?— щиро здивувався той. — За норки і вбили! Хіба не так, товаришу слідчий?

— Коли востаннє одержували хутро? — запитав Козюренко. — І що ще, крім норки?

Глуховський не задумався ні на мить.

— Я вам скажу. Крім норки, одержуємо ще кара­куль — сірий і чорний. Десять днів тому була чимала партія песця, а чорний каракуль приходив цього мі­сяця двічі.

— Галата одержував хутро?

— Ні, Галата місяць як працює у нас. Та що в цього? Кожного дня щось возимо. Сукно, ватин, шовк, капрон, гудзики. Я вам скажу, у нас не артіль, а сучасне підприємство.

— І все ж прошу пригадати: раніше Галату поси­лали по хутро?

Глуховський замислився лише на мить.

— Ні, — відповів упевнено, — по хутро Галата не їздив. Він взагалі на товарну станцію поїхав уперше.

Козюренко перезирнувся з Шульгою — очевидно, твердження Глуховського відповідало якимсь їхнім передбаченням.

— Коли ви дізналися, що на вашу адресу надій­шли норкові шкурки? — запитав Козюренко.

— Позавчора.

— Чому одразу не послали по них? Самі ж каже­те — довго вибивали їх…

— Позавчора усі машини були в роз’їздах.

— Хто, крім вас, знав, що норкові шкурки наді­йшли на станцію?

— А це що, великий секрет? У нас поки що з цього таємниці не роблять.

— Звичайно, який же секрет! — засміявся Козю­ренко. — Та все ж ми хотіли б знати…

— Я вже зрозумів вас, — притиснув руку до серця Глуховський. — Про те, що норку відвантажили, ми знали вже п’ять днів тому. А вчора подзвонили зі станції…

— Вам?

— Начальникові відділу постачання товаришеві Коржу.

— І він повідомив вас?

— Звичайно.

— Ще кого?

— Я вам скажу, у товариша Коржа в кімнаті завжди хтось крутиться.

— І коли вирішили, що саме Галата поїде по шкурки? Хто дав таке розпорядження?

— Помічник товариша Коржа Вахнічев. Вранці він розподіляє, що кому робити.

— Скажіть, Аркадію Овсійовичу, чи не краще було б послати по шкурки товарознавця, який уже бував на станції?

Глуховський одразу вловив підтекст цього запи­тання. Похитав головою.

— З Вахнічевим я вже працюю шостий рік. Ні, скажу вам, не та це людина!

— Яка ж?

— Вахнічев на фронті служив у розвідці, — впев­нено рубонув долонею повітря Глуховський. — У Вахнічева груди в орденах, два — Червоного Прапора, це, скажу вам, не дрібниця!

— Так, — погодився Козюренко, — і все ж чому саме на Галату впав вибір?

— А я знаю — чому? Може, сам напросився, а може, сидів напроти Вахнічева.

— Добре, — полковник зробив помітку в блокно­ті, — це ми з’ясуємо, а тепер я прошу назвати прізви­ща працівників, які знали або могли знати, що Га­лата одержав доручення.

— Товаришу слідчий, а тепер послухайте ме­не… — В очах Глуховського загорілися іскорки. — Я одразу хотів сказати, та якось забув. Галата мав їхати на станцію після обіду, але хтось подзвонив і сказав, що в нього серцевий приступ. Я навіть не встиг запитати, хто дзвонить, — одразу поклали трубку.

— Павло Павлович, — кивнув Козюренко на ди­ректора, — вже розповідав нам про це.

— Звичайно, якщо розпити півлітру на двох, серце не витримає!

Шульга з цікавістю повернувся до Глуховського, запитав:

— Що ви маєте на увазі?

— Щойно приїхав зі станції наш шофер Засенко. Якраз перед тим, як мене покликали сюди. Ну, я вам скажу, у нас, звичайно, тільки й розмови про вбив­ство. А Засенко не знав — з самого ранку на станції. Почув і відразу до мене. Каже: вчора за обідом Галата розпив з якимось чоловіком пляшку коньяку. В їдальні під столом розливали.

— Ого! — не витримав Шульга. — І цей Засенко знає, з ким пив Галата?

— Незнайомець, — заперечив Глуховський. — Ка­же, раніше ніколи не бачив. Я ще хотів нагримати на Засенка — чому вчора не повідомив про пиятику. В робочий час! Та ще й цілу пляшку!

— Виходить, по сто грамів можна! — невдоволено пробурмотів бухгалтер. — Я завжди казав, що поста­чальники…

Козюренко не дав йому закінчити:

— Чи не могли б ми скористатися вашим кабіне­том? — попросив Глуховського. — Для розмови з Засенком.

— Звичайно, — підхопився той.

— Секретарка покаже нам, — зупинив його пол­ковник. — А вас я прошу скласти список людей, які знали, що Галата поїде по хутро.

Задзвонив телефон, директор узяв трубку.

— Вас, — зупинив Козюренка.

— Угу… — промимрив у трубку полковник. — Не­хай почекає. Зараз виїде майор Шульга.

— Комірник? — запитав майор.

— Їдьте, Якове Павловичу, я тут вже сам… З річ­ки повернувся комірник, мабуть, не клює риба в таку погоду.

Шульга розклав на столі кілька фотографій, під­кликав комірника.

— Гляньте уважно, — наказав, — чи є серед них той, хто одержав у вас учора за дорученням швейного об’єднання норкові шкурки?

Комірник шморгнув носом, довго вдивлявся у кож­ний знімок, два чи три помацав навіть пальцями.

— Ні, — сказав розчаровано, — тут його нема.

Фото Галати лежало третє від краю, комірник на­віть не торкнувся його.

Шульга задоволено гмикнув.

— Так і запишемо в протоколі, — взявся за руч­ку. — Отже, ви твердите, що серед пред’явлених вам для впізнання фотографій людини, яка одержала вчора норкові шкурки, нема.

— Так, тверджу.

Шульга попросив комірника пересісти ближче. Той сів у незручній позі на краєчок стільця — виклик до міліції, певне, розхвилював, збентежив його. Майор поставив кілька звичайних у таких ситуаціях запи­тань, комірник відповідав, не кваплячись, але весь час настороженість не полишала його. А Шульга хо­тів розмови відвертої, бо підстав для підозрювання комірника у змові зі злочинцями не було: працював на станції вже кілька років, і керівництво характери­зувало його як чесного, принципового й сумлінного працівника.

Майор трохи подумав і вирішив не гратися з ко­мірником у піжмурки, адже той мало не чверть годи­ни спілкувався з людиною, яка заволоділа паспортом убитого Галати, можливо, самим убивцею, і від його показань багато в чому залежало затримання зло­чинців.

— Давайте облишимо протокол, Семене Охрімовичу, — запропонував. — Ми покликали вас, бо потре­буємо вашої допомоги.

Комірник ніяково здвигнув плечима.

— Але ж я нікого не впізнаю на тих фотках… А це, мабуть, зле…

Шульга не утримався від усмішки.

— Навпаки, шановний товаришу Крих, саме нав­паки. Вчора партію норкових шкурок замість товаро­знавця швейного об’єднання Івана Васильовича Гала­ти у вас одержала зовсім інша людина.

Крих здригнувся.

— І ви звинувачуєте мене?.. Ні… Та ви можете перевірити, там усе в порядку, прошу я вас, є ж до­кументи, доручення… І паспорт у нього…

— Ми ні в чому не звинувачуємо вас, Семене Охрімовичу, але, якщо б мали той паспорт, котрий був пред’явлений вам разом з дорученням, то швид­ко б довели, що фотографію там переклеєно.

Крих заперечливо похитав головою.

— Паспорт був у порядку, — заперечив. — Оті пе­чатки… Ні, товаришу майор, я завжди уважно див­люсь на документи, і мене не проведеш!

— Є речі, які може встановити тільки експер­тиза.

— Але ж підпис! — вигукнув комірник. — Він роз­писався точно так, як у паспорті й дорученні. Там, прошу я вас, є зразки…

— Доручення й накладна передані на експертизу. Але й без неї відомо, що норкові шкурки у Еас одержали злочинці. Івана Васильовича Галату, то­варознавця швейного об’єднання, вчора між першою і другою годинами дня було вбито. Точніше, напівжи­вого знайдено в кущах на дніпрових схилах. Одразу й помер, а сьогодні вранці дружина й працівники під­приємства впізнали його.

— Ну й ну… То це, виходить, Галату вбили, а по тих документах одержали в нас норку? Чекайте, я видав їм… — Комірник поворушив губами й попо­лотнів: — Боже мій, ви знаєте, на яку суму вони одержали?..

— На сто п’ятдесят тисяч карбованців, — спокійно уточнив Шульга.

• Предыдущая
• 2/51
• Следующая