Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 31

• Предыдущая
• 31/51
• Следующая

Групенфюрер зрозумів його по-своєму. Підхопився, стояв над Карлом високий, урочистий.

— Ми увіллємо свіжу кров у вени нації! — вигук­нув пихато. — Дехто вже встиг зажиріти й не думає про майбутнє. Ми візьмемо владу в свої руки, спочат­ку через фон Таддена, ми дозволимо йому трохи по­гратись у владу, але нам потрібна людина загартована і з досвідом — (“Ого, — подумав Карл, — чи не себе маєш на увазі?”), — ми відновимо загони СС та вер­махт і тоді побачимо, чого варта Німеччина! — Гру­пенфюрер підійшов до столу, висунув шухляду. — Ось тут, юначе, — урочисто вказав пальцем, — детальний план створення четвертого рейху!

Карл підвівся.

— Не смію вас більше затримувати, групенфюрер. Я повинен проконсультуватися з вашим братом сто­совно деяких фінансових питань, і, сподіваюся, вве­чері чи завтра, як вам зручніше, ми продовжимо роз­мову.

— Так… так… невпевнено згодився Зікс. — Мені хотілося б почути від вас… Але, справді, краще вве­чері… Я подзвоню, вас проведуть.

— Не турбуйтесь, я знаю дорогу. — Карл уже йшов до дверей. Зупинився, нахилив голову. — Маю честь!

Вискочивши до саду, зустрівся з якимось чолові­ком. Той підвів на нього здивовані очі, та Карл гля­нув зверхньо і з нудьгуючим виглядом подався повз клумбу. Чоловік метнувся до будинку. Карл проско­чив під деревами до кущів і побіг. Відмикаючи хвірт­ку, почув ззаду збуджені голоси.

Гюнтер побачив його ще здалеку й завів мотор. Нічого не спитав, рвонув машину так, що Карла від­кинуло на спинку сидіння. “Фольксваген” вискочив на асфальтовану дорогу й помчав, зрізаючи повороти, до котеджу Каммхубеля.

— Все в порядку! — нарешті порушив мовчанку Карл. — Я витягнув із нього цифри.

Гюнтерові хотілося запитати які, та стримувався.

Карл машинально дивився на дорогу. Збудження поступово згасало.

— Машину одразу поставимо в гараж, — сказав нарешті. Буває ж таке: слова наче існують окремішньо від тебе, наче ти думаєш, а хтось каже. — Там зчинили тривогу й слід перечекати день–два. Доведеть­ся просити вчителя…

Гюнтер задоволено гмикнув.

“Фольксваген” загнали в бокс, залишивши Каммхубелів “опель” на асфальтованому майданчику пе­ред гаражем — улітку вчитель часто ставив машину тут, і це не могло викликати ніяких підозр. Потім сиділи у вітальні, й Карл розповідав, як усе відбу­лося.

Поруч на дивані примостився вчитель, Аннет і Гюнтер влаштувались у фотелях навпроти, дівчина не відводила від Карла очей і, хлопцеві здалося, за­зирала йому в душу.

Карлові весь час було незручно, буцімто спіймали на гарячому й тримають за руку, намагався не диви­тися на Аннет і, щоб розповідь звучала переконли­віше, зупинявся на найменших деталях, від обстанов­ки кабінету Зікса до виразу обличчя групенфюрера — головне було обійти розмову про цифри, а без неї Зікс виглядав дурником, але дурником, судячи з усього, він не був, і Карл видумав, як удало скористався він незначною реплікою групенфюрера про Лібана — в результаті має сенсаційний матеріал, за який уче­питься будь-яка газета: по-перше, колишній групенфюрер СС Рудольф Зікс зовсім не божевільний; по-друге, розкриті його зв’язки з есесівцями в Південній Америці, і, нарешті, газети дізнаються про плани відродження нацизму в Федеративній Німеччині.

Раптом йому спала рятівна думка — вона давала можливість повернути розмову в інше русло, крім того, вона по-справжньому стривожила Карла.

Він присунувся до Каммхубеля, мовив стурбовано:

— Але ж, якщо преса зчинить галас навколо Зіксів, ті зможуть докопатися, хто допоміг журналіс­там. І розправитись з вами.

Та вчитель не схильний був поділяти Карлову тривогу. Сказав, що пройшов концтабори, а це — та­ка школа життя, після якої не страшні ніякі Зікси.

Карл слухав його, а краєчком ока бачив, що Гюнтер нахилився до Аннет і щось шепоче їй — дівчина всміхнулася й кивнула, Гюнтер одразу підвівся і, пробачившись, простягнув Аннет руку — отак, три­маючись за руки, вони й зійшли на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли, Аннет сміялася, Карлові зда­лось, грайливо й заохочувально, — а він сидів і слухав Каммхубеля, та слова обминали його, Карл не змінив навіть пози, боячись видатись неввічливим: як і ра­ніше, дивився на вчителя, але слухав не його, нама­гався почути, що діється на другому поверсі.

Там же грюкнули двері — і тиша…

Карл ледь подолав у собі бажання обірвати на півслові розмову й побігти на другий поверх. Уявив, як вони там шепочуться і, можливо, Гюнтер уже пригорнув до себе Аннет. Стримувався, щоб не підхопитись, не побігти за Аннет, сказати щось образливе. Хоч знав — ніколи не вчинить такого, і нараз відчув себе слабким та ображеним; це від­чуття власної немочі було таке сильне, що захотілося чи то плакати, чи поскаржитися, чи ще більше при­низити себе. Якась порожнеча залягла навколо, зараз не злякався б нічого: таке буває з людиною в хвили­ни найбільшого піднесення почуттів або приниження, коли мозок туманить шал чи сльози.

Карл ворухнувся, учитель помітив цю зміну в ньому — замовк на півслові, дивився очікувально, й тоді Карл обізвався, щоправда, останньої миті поду­мав — даремно це чинить. Хотів спинитися, та вже було пізно, слова вистрелили з нього, й, дивна річ, він жалив себе словами, а ставало легше.

— Я обманув вас… Ми вигадали, що хочемо написати про Зікса в газеті. Ми обманули вас і, про­бачте, зараз поїдемо, бо не -можемо більше залиша­тися в цьому домі, мені соромно дивитися вам у вічі, і взагалі все це нечесно. Зікс знає частину шифру, за яким у банку можна одержати гроші, багато гро­шей, і ми приїхали сюди, щоб вивідати в нього цифри — от і все. І ви допомогли це зробити, ми ви­користали вас, а ви врятували мене. Я не можу спо­кійно дивитися вам у вічі, бо вважав себе порядною людиною, а це…

Каммхубель дивився на Карла з цікавістю.

— Зна-ачить, гро-оші… — мовив, розтягуючи сло­ва. — А я, ста-арий горобець, попа-ався…

— Так, гроші, — ствердив Карл з якимось відчаєм. Гадав, що зараз учитель скочить, нагримає на нього, та Каммхубель запитав зовсім по-діловому:

— І багато грошей?

І знову в Карла майнула думка, що не треба цьо­го казати, та спинитись уже не міг:

— Двадцять мільйонів марок.

Каммхубель на секунду заплющив очі. Помовчав і мовив несхвально:

— Велика сума. І навіщо вам стільки грошей?

Карл розгубився. Відповісти на це було дуже легко, він би знайшов, куди кинути ці мільйони, але ди­вився в примружені, іронічні очі Каммхубеля, і всі пояснення видались банальні, навіть не банальні, а порожні й дурні, адже раніше, коли перед ним не стояла примара мільйонів, він теж, принаймні на сло­вах, зневажав гроші, сміявся з грошових тузів, осуд­жував їхні вчинки, продиктовані жадобою збагачен­ня, іронізував з дивацтв, породжених багатством.

Каммхубель, так і не дочекавшись Кардової від­повіді, не став говорити банальності, не підвівся і не вказав на двері, він задумався на кілька секунд, і Карлові вистачило цього, щоб хоч трохи виправ­датись.

— Але ж гроші можна витратити по-різному, — почав не дуже впевнено, — і я думав…

— Есесівські гроші! — обірвав учитель досить різко. — Отже, награбовані. Ви догадуєтеся, звідки есесівці брали цінності?

Карл подумав про батька й кивнув ствердно. Не міг не збагнути, куди хилить учитель, і вирішив випередити його:

— Але ж ви не знаєте, що ці двадцять мільйонів, якщо не взяти їх зараз, залишаться швейцарським банкірам.

Каммхубель знизав плечима.

— Я не знаю, що робити, й не хочу нічого підка­зувати вам, але, — поморщився, — чимось тут пахне…

— Так, — згодився Карл. Йому стало трохи легше, він уже знав, що вчитель не вижене його й не прини­зить. — Фактично — ми злодії й крадемо… Точніше, не крадемо, а знайшли й не віддали…

— Інша форма крадіжки, — безжально відрізав учитель.

Ця репліка не сподобалась Карлові: одна справа, коли сам дорікаєш собі, інша, коли хтось тицяє тебе носом у багно, а Каммхубель мало не прямо сказав, що він, Карл Хаген, — злодій.

• Предыдущая
• 31/51
• Следующая