Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/51
• Следующая

Аннет знизала плечима.

— Він такий настирний… — осіклася, згадавши, як Гюнтер намагався поцілувати її. До цього він не був неприємний їй, пробуджував цікавість, та відчула, що відповісти на поцілунок не зможе.

Гюнтер спалахнув і одразу пішов до своєї мансар­ди. Ображений, він простягнувся на ліжку, палив і придумував ущипливі слова на адресу цього дів­чиська. Трохи заспокоївшись, подумав, що справа ця не варта виїденого яйця. Ця думка заспокоїла Гюнтера, він знову відчув душевну рівновагу і взявся читати п’єсу, котру збирався поставити, повернувшись до Берна.

А Карл стояв перед Аннет, та дивився не на неї — у вікно. Останні слова засмутили його: “Він такий настирливий…” А коли б не був настирний?

Дівчина заметушилась і підсунула йому стілець.

— Дядько забалакав тебе?

Вона вперше сказала “тебе”. Чому — Карл не знав, можливо, це був вияв довіри чи приязні, а може, просто обмовилася за звичкою; в такому віці швидко сходяться й рідко коли панькаються одне з одним, принаймні Карл переходив на “ти” зі своїми одно­літками вже через п’ять хвилин після знайомства, але-це було там, раніше, а тут не той випадок, і звер­тання дівчини на “ти” раптом примусило його почер­воніти.

Щоб оговтатися, Карл витяг сигарету, обмацав кишені, шукаючи запальничку.

Сів на стілець, а дівчина знову примостилася на підвіконні.

— Сьогодні вночі маємо їхати, — сказав. Аннет глянула на нього спідлоба.

— Якось негарно вийшло, пробач… Але ви так голосно розмовляли, що я все чула.

— Що, все? — не зрозумів Карл.

— Ну, й про шифр, і про Італію.

Карл удав, що все це йому байдуже. Знизав пле­чима. .

— То що ж?

— Заздрю вам. Цікаво. Й побачите Італію…

— Я там бував не раз, — мовив Карл, і, певно, почалася б у них розмова про італійські пам’ятки, коли б хлопцеві нараз не заманулося запропонува­ти: — Хочеш із нами?

Він запитав просто із ввічливості, ні на що не сподіваючись, та Аннет відповіла цілком певно:

— Дуже хочу!

Карл не повірив:

— Ти не жартуєш?

— Аніскілечки.

— Мені теж дуже хочеться, аби ти поїхала. — Це прозвучало як свідчення симпатії й прихильності, навіть більшого, мабуть, Аннет зрозуміла це, і їй не було неприємним Карлове зізнання, бо нахилилась до нього, зробила жест, буцімто хотіла скуйовдити чуприну чи доторкнутись до щоки, та утрималась — усміхнулась і запитала:

— То візьмеш?

— З радістю!

Вона запитувала про цілком конкретну річ, та Карл бачив у її очах інше. Відповідаючи “з радістю”, теж уклав у ці два слова інший зміст — Аннет зро­зуміла, відкинулась назад, підставила обличчя сонцю й засміялась радісно. І все навколо стало також ра­дісне: й сонячні зайчики, що виблискували в неї в очах і на підборідді, і її сміх — світлий і дзвінкий, і шматок безхмарного неба, яке, здавалось, увірвалося до кімнати й забарвило все навколо в блакить, навіть звичайні домашні речі зробило прозорими й неваго­мими.

Та Аннет замовкла, й небо відступило з кімнати. Наче намагаючись догнати його, Карл ступив до вік­на, тепер він відчував тепло, яке йшло від дівчини, воно дурманило його, та пам’ятав слова про настир­ливість, і все ж не зміг утриматись: торкнувся рукою Аннетиного плеча, ледь-ледь, готовий тієї ж миті від­смикнути долоню, та Аннет притиснулася до його пальців щокою, може, на одну лише секунду й відра­зу зіскочила з підвіконня.

Карл усе ще стояв розгублений, а вона вже захо­дилася збирати речі.

— Але ж, — зупинилась раптом, — доведеться за­їхати до Франкфурта. — І, побачивши, що Карл не розуміє, пояснила: — Документи… Кілька днів на оформлення документів.

— Не страшно.

Карл згодився б і на тиждень, і на місяць, щоб не розлучатися з Аннет — чорт забирай, невже він таки закохався?

— А як подивиться на це Гюнтер?

— Ми його зараз запитаємо. — Тепер Карл хотів бути великодушним до Гюнтера, все одно здобув пе­ремогу, і було б підлістю добивати переможеного. Тому не сказав, що його слово — вирішальне й Гюн­тер просто допомагає йому, фактично найнятий за велику винагороду. — Гадаю, Гюнтер теж буде радий.

Аннет подивилась уважно: що це — вияв благо­родства чи дитяча простодушність? Та не заперечу­вала.

Карл визирнув у коридор, загукав:

— Гюнтер, ти ще живий?

Той відчинив двері.

— Можна не заважати?.. — процідив крізь зуби. Йому неприємно було бачити сяюче Карлове обличчя й поруч таку саму банально-радісну усмішку на вус­тах Аннет. Відчув свою зверхність, якою втішався під час вистав, коли входив у роль, а він і справді уві­йшов у роль — думав над п’єсою, й вона все ще стояла перед очима. Й мовив те, що думав, — йому було бай­дуже, як сприймуть те Карл і Аннет, говорив не їм, а ніби переповненому залу, навіть людству: — Я щой­но подумав… Так, ця думка засіла в мене в мозку й здається при явній парадоксальності єдино пра­вильною. Всі кажуть, пишуть, доводять: справжній талант невіддільний від гуманізму. Дурниці! Талант повинен бути злим! Так, усім нам не вистачає добря­чої порції злості, злості цілком певної — спільно з та­лантом вона битиме в ціль, знищуватиме підлоту й ницість власть імущих і, головне, надихатиме тих, хто йде за талантом, хто співчуває йому. Талановитий гуманіст — шкідливий, він розм’якшує людей, зако­лисує, а злий і гнівний — кличе на барикади!

— Але ж, — заперечила Аннет, — гуманність зов­сім не виключає злості. Вона стверджує ненависть до ворогів людини, до тих, хто принижує її.

А Карл не витримав і запитав єхидно:

— Чи не ти саме хочеш стати злим пророком людства?

Гюнтер не сприйняв ані заперечення дівчини, ані Кардової іронії.

— Ми пропалюватимемо людські серця, і дай бо­же, щоб попіл Клааса на розвіявся за вітром!

— Я завжди знав, що ти — талант, — мовив Карл, — але не про це зараз мова. Слухай уважно, генію. Аннет їде з нами.

Гюнтер опустився з небес. Якась тінь майнула в нього на обличчі, він перепитав:

— Фрейлейн Аннет? З нами?

— Сьогодні вночі ми вирушаємо в Італію.

— Але чому в Італію? — не зрозумів Гюнтер.

Карл розповів, як Каммхубель дізнався про Пфердменгеса.

Гюнтер слухав уважно, кивав головою, та ніяк не міг приховати невдоволення — цей Карл Хаген виявився базікою, ще двоє довідалися про мету їхньої подорожі. Щоправда, Каммхубель — людина поваж­на, від нього навряд чи слід чекати каверзи, але ж племінниця… звичайне дівчисько, гарна, не запере­чиш, але чим вродливіша жінка, тим вона незбагненніша — від такої можна чекати будь-яких вибриків.

Та що вдієш, доведеться змиритися.

Гюнтер вимушено всміхнувся.

— Я радий вашій компанії, фрейлейн Каммху­бель.

— Постараюсь бути корисною. Я вмію водити автомобіль, і коли вам забагнеться подрімати…

— Ніколи! — заперечив Гюнтер.

— Але чому?

— Можу не прокинутись.

— Ви так боїтеся смерті?

— Не зустрічав нікого, кому б вона подобалась.

— А між тим смерть — найбільше благо для люд­ства, — спробував покласти край їхній пікіровці Карл. — Не було б смерті, не існувало б прогресу, і людство зупинилося б на тій стадії розвитку, коли настало безсмертя. Смерть — передумова еволюції…

— Це відомо з елементарних курсів, — обірвав його Гюнтер, — але смерть, яка була благом, нині ста­ла трагедією. Сучасний рівень розвитку людини…

— Помилка! — категорично заперечив Карл. — Га­даю, Юлій Цезар не уявляв собі цивілізації вищої за римську, а через біс його зна скільки років після Цезаря смердючий монах з якогось Толедо, підпалю­ючи вогнище під людиною, славив небо за те, що він живе в найкращому суспільстві, і був переконаний, що таке суспільство існуватиме вічно. Ми вважаємо їх дикунами, цих ченців, і не лише їх, адже і тоді були філософи і вчені, та що вони в порівнянні з су­часними розщеплювачами атома?

— А я що казав! — докинув Гюнтер.

— Чекай! Адже ж наше суспільство, наш про­грес, від якого ми в захопленні і яке є для нас ета­лоном, років через триста–чотириста вважатиметься кам’яним віком, а ми з нашими автомобілями, атом­ними електростанціями і космічними кораблями як­що не пітекантропами, то такими, що недалеко віді­йшли від них. І нашого Ейнштейна потомки посадять, ну, можливо, у перший клас. А що буде через тисячу років?

• Предыдущая
• 33/51
• Следующая