Автограф для слідчого - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 36

• Предыдущая
• 36/51
• Следующая

Карл не з’явився і вранці. О шостій Аннет посту­кала Гюнтерові в номер — вона не лягала всю ніч, і вони вийшли на вулицю.

“Фольксваген” стояв там, де його кинули вчора ввечері, Гюнтер обійшов навколо нього, для чогось постукав ключами об скло й запропонував:

— Ти підеш у поліцію й запитаєш про Карла. Не називаючи прізвища Пфердменгеса.

— Чому?

— Можливо, ми даремно хвилюємось, і втручан­ня поліції зіпсує Карлові всю гру.

— Але він міг хоча б подзвонити…

Гюнтер тільки розвів руками. Та й що міг відпо­вісти?

Сонний карабінер довго не міг зрозуміти, чого хо­че від нього така гарна синьйорина. Збагнувши, за­перечливо похитав головою. Вночі не було жодних випадків, ніхто не дзвонив, і все в місті спокійно.

Як прізвище синьйора, який зник? Карл Хаген, швейцарський підданий? Чудово, а скільки йому ро­ків? Боже мій, карабінер підморгнув, у такому віці хлопці іноді знайомляться з дівчатами й не поспі­шають додому. Ні, він не наполягає на своїй вер­сії й не хоче образити синьйорину, та нехай вона за­чекає.

Що ж, у цій пораді було раціональне зерно, але ж поліцейський не знав, куди й до кого пішов Карл Хаген. А вона знала й не могла не вигадувати історії одна за одну жахливіші, й, коли б не було поруч Гюнтера, не витримала б і вже давно подалася до отця Людвіга.

О восьмій годині Гюнтер запропонував поснідати, й Аннет згодилась лише тому, що не могла більше терпіти вимушену бездіяльність — майже нічого не їла й дивувалася з Гюнтера: як міг він жувати й пи­ти, та ще й кепкувати з італійської кухні?

Спорожнивши чашку з кавою, Гюнтер обтер губи паперовою серветкою й мовив:

— Наскільки я розумію, маємо зараз два виходи: або йти до цього Пфердменгеса, або піймати того… послушника й спробувати вивідати щось у нього.

— Авжеж, — схвалила Аннет.

— І в тому, і в іншому випадках буде краще, коли діятимеш ти.

— Я? Але що я можу? — злякалася Аннет. Сама думка про те, що треба йти до цього страшного мона­ха, якого не бачила, але вже уявляла страшним, була нестерпна. — Так, що я можу? — повторила зіщулив­шись.

— Коли піду я, він зрозуміє, що тут щось нечис­то, — пояснив Гюнтер вагомо. — Та зараз ми ще не турбуватимемо Пфердменгеса. Спробуємо обробити послушника. Ну, тобі відомо, як діяти… — не витри­мав, щоб хоч трохи не помститись. — Усякі там жі­ночі фокуси. Значить, так… Тобі необхідно побачи­ти отця Людвіга. Але перед цим хочеться дізнатись, як поводитися з такою святою особою. Які в нього звички, де був учора, що робить сьогодні? Та й, вза­галі, сама побачиш…

— Певно, ти маєш рацію. — Аннет не могла не згодитися з доказами Гюнтера, хоч і не уявляла собі, як їй вдасться обдурити послушника. Голова після безсонної ночі паморочилась, хотілося плакати. Гюнтер підсунув їй склянку кислого вина з льодом, узяла машинально й відпила — стало трохи легше, і Аннет допила до кінця. Вино одразу додало їй енергії.

— Я піду сама.

— Ні, — заперечив Гюнтер, — я триматимусь не­подалік, і в разі потреби — гукай.

— Ага…

Вони спустились до собору, Аннет обійшла уси­пальню Франціска, благаючи святого допомогти їй, але той не зглянувся на її прохання, бо послушника не було ні тут, ані поблизу монастиря, й дівчині ні­чого не залишилось, як блукати по майдану, вже заповненому туристами.

Вона побачила послушника, коли вже зневірилась у зустрічі, — той чимчикував од монастирської брами просто до неї через площу. Аннет застигла: їй зда­лось, що послушник підійде й скаже щось страшне, та відразу відігнала ці думки. Напевно, його послав до неї Карл, отже, не треба хвилюватись.

Дівчина рушила назустріч, осміхаючись, та рап­том помітила — послушник ішов, втупившись у бру­ківку, перебирав чотки й шепотів молитву.

Гукнула:

— Синьйоре, хвилинку, синьйоре! — Послушник, певно, не почув, а якщо й почув, то подумав, що кли­чуть когось іншого, бо й далі дріботів, не підводячи очей. Аннет згадала, що Карл розмовляв з ним фран­цузькою, й підвищила голос: — Mon frere!

Тепер послушник обернувся і, побачивши Аннет, рушив до неї одразу, та зупинився за два кроки. Зир­кав раз у раз, і зовсім ще свіжі щоки його стали чер­воними.

— Мадемуазель щось хотіла запитати? — сором’яз­ливо осміхнувся.

Вони ніяковіли одне перед одним, та Аннет опа­нувала себе й сказала:

— Хазяїн тратторії, — кивнула на вивіску, — каже, що ви можете влаштувати зустріч з отцем Людвігом.

— Він дуже високої думки про мене, — зашарівся юнак.

— Казали, ви такий гарний і розумний… Я ще вчора хотіла побачити вас, та не знайшла.

— Отець Людвіг поїхав і доручив мені одну справу…

У дівчини тенькнуло серце. Запитала швидко:

— Поїхав? З кимось чи сам?

Послушник відступив. Чи то взяла гору вроджена підозріливість, чи мав наказ тримати язик за зубами.

— Святий отець не мають звички… — почав, та дівчина, зрозумівши, що припустилась помилки, усміхнулась і перебила:

— Яке це має значення? Я просто хотіла знати, чи скоро він повернеться?

— Він повернувся ще вночі.

— То я можу сподіватись?..

— Навряд… Казав, що одразу по обіді… — по­слушник затнувся.

Аннет піднесла руку, буцімто хотіла доторкнутися до нього, запитала:

— Якщо ви будете вільні після обіду, може, викроїте годинку–другу й покажете мені Ассізі? З гі­дами так нецікаво.

Обличчя послушника розпливлося в посмішці. Переступив з ноги на ногу, мовив із жалем:

— У цей час ніяк не можу.

— Чому?

— Повинен відвезти отця Людвіга.

— А ввечері? — Аннет грайливо опустила вії. — Отець Людвіг повернеться ввечері?

— Він — ні, але я буду тут.

— А якщо ваш наставник передумає?

— Його не буде кілька днів, — запевнив послуш­ник. — Я тільки відвезу його, а сам — назад. Ви на­довго до Ассізі?

— Ще не знаю… — зітхнула Аннет.

— Я вам покажу всі ассізькі святині. — Послуш­ник заховав до кишені чотки. — До того ж, — запро­понував нерішуче, — у мене є моторолер, і ми змо­жемо…

— О-о, як чудово! — заплескала в долоні Ан­нет. — То коли ми зустрінемось?

— О п’ятій біля входу в собор.

— Добре.

Послушник вклонився й подрібушив далі. Дівчина дивилася йому вслід, юнак перед тим, як завертати за ріг, озирнувся й кивнув здалеку.

Аннет, згадавши його жадібні очі, зіщулилась. Махнула Гюнтерові, який крутився мало не поруч, і попрямувала до готелю. Відчула таку втому, що, здавалося, сіла б отут ось просто на бруківку й не рухалась. Ледь зійшла до себе на другий поверх і впала в крісло. Гюнтер стояв поруч і мовчав. Аннет була вдячна йому за те, що не квапив.

— Учора ввечері монах їздив кудись, — почала, й відразу вся втома зникла, наче гарно проспала всю ніч і щойно стояла під прохолодним душем. — І сьогодні від’їжджає одразу по обіді.

— Ну й що? — не зрозумів Гюнтер.

— Як же ти не можеш збагнути? Вчора ввечері Пфердменгес зник. Якщо б Карл залишився в Ассізі, прийшов би в готель. Отже, вони поїхали разом, і Карл не повернувся. їздили кудись недалеко, бо отець Людвіг вночі був уже в монастирі. Сьогодні монах знову їде, певно, туди ж. Крім того, попередив, що його не буде кілька днів.

— Щось у цьому є, — потер лоба Гюнтер. — Хоча… Розкажи, про що ти розмовляла з хлюстом у сутані? Він мало не облизувався, дивлячись на тебе!

— Облиш… — невдоволено поморщилась Аннет. — Я призначила йому побачення о п’ятій, і якщо треба ще щось витягти з нього… — Вона взяла запропонова­ну Гюнтером сигарету, хоч і не курила, затягнулась, закашлялась. Кинула й переповіла в деталях розмову з послушником.

Гюнтер слухав, не перебиваючи, зробив висновок:

— Хитрий, пройда, але ти обвела його навколо пальця. І маєш рацію, за святим отцем треба посте­жити. Шкода, не дізналась, куди вони їдуть.

— Казав, десь недалеко. Я подумала: не варто розпитувати. Ще переповість своєму наставникові, і коли за цим щось криється…

— Правильно, — схвалив Гюнтер. — Ти діяла як справжній комісар Мегре. Тільки чорта з два знаме­нитий детектив витягнув би щось із цього юного мо­наха. Але життя є життя… — зітхнув і з жалем зирк­нув на Аннет. Звичайно, коли вона подобається навіть йому, Гюнтеру Велленбергу, то що й казати про ченчика. — Отже, призначив тобі побачення…

• Предыдущая
• 36/51
• Следующая