Два денних рейси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/26
• Следующая

Марина заварила в невеличкому чайнику аж три ложечки чаю, додала туди на Дробашине прохання трохи цукру — так чай швидше й краще настоюється. Слідчий затиснув долонями велику фарфорову чашку, аж примружився, відчувши неповторний аромат гарного грузинського чаю, ковтнув, не зовсім інтелігентно поплямкав губами, відпив ще трохи й поставив чашку на стіл.

— Гарно у вас, — мовив умиротворено, — і, здається, — нахилився до Марини, — я вже казав вашому чоловікові, що він пестунчик долі. Квартира що — дрібниця, але мати таку дружину… Мені дуже приємно, що нарешті познайомився, і кажу щиросердно: цьому міліцейському капітанові пофортунило.

Хаблак ще доїдав картоплю. Не відриваючись від тарілки, кивнув: чого б мав заперечувати, справді, пестунчик долі. Все гарно, квартира нова, дитина здорова, дружина кохана, начальство розумне.

Так і сказав Дробасі. Той ще відпив чаю й ствердно кивнув: усе правильно. Зауважив тільки, що кохану дружину вибираємо самі й здоров’я дитини також багато в чому залежить від нас, а от з начальством — як пощастить. Кілька років йому довелося працювати з дурнем. Ну, може, був не зовсім дурний, як чіп, але обмежений і самозакоханий. Це, взагалі, не дуже приємне поєднання, а коли додати, що обмежений пень обіймав прокурорську посаду, то можна уявити, як велося його підлеглим. Та що вже казати про підлеглих, тим сам бог звелів терпіти, а от чим завинили люди, які йшли до прокурора за правдою?

Хаблак хитро позирнув на Дробаху й зауважив, що є багато способів вивести на чисту воду зарозумілого чиновника, либонь, Дробасі не треба перераховувати ці способи… Принаймні він не терпів би кілька років. До речі, він, Хаблак, знає, що Іван Якович під час війни командував батальйоном і, здається, має два ордени Червоного Прапора, і це — окрім інших нагород. А орденами Червоного Прапора, про це казав йому ще батько, нагороджували справді хоробрих людей, — чим же пояснити: під час війни людина не боялася нічого, певно, Дробасі не раз доводилося піднімати батальйон в атаку і йти, не вагаючись, під кулями, чому ж за кілька років не наважився відкрито виступити проти зарозумілого дурня?

Дробаха посовався трохи на стільці, понюхав чай, ковтнув і мовив розважливо:

— Е-е, Сергію Антоновичу, певно, з цього все одно нічого б не вийшло.

— Не вірю.

— Чесно кажучи, — винувато посміхнувся Дробаха, — може, ви й маєте рацію. Але мені чомусь було легше йти в атаку, ніж виступити на зборах.

— Чому?

— Мабуть, натура така…

— Ні, — раптом втрутилася Марина, — це не натура, У мене керівник відділу також фронтовик і нагороди має…

— Нагороджували багатьох, — зауважив Дробаха, — і не обов’язково…

— Ні, він командував батареєю.

— Там боягуз не втримався б, — згодився Дробаха.

— Отож. А тепер наш Василь Сергійович, коли викликає директор тресту, йде ледь не навшпиньках.

— Тридцять років минуло, — роздумливо протягнув Дробаха. — Люди звикають до місця, певного становища…

— Не кажіть, — рішуче заперечив Хаблак. — Все ж це легкодухість. Ви, Іване Яковичу, громили фашизм, щоб ми не боялися нікого. Щоб бути вільними, чи не так?

— Хто ж це заперечуватиме?

— До речі, що з вашим колишнім начальником?

— З прокурором?

— Так.

— Завідує райкомунгоспом.

— Шкода. Я б йому й лазні не дав.

Дробаха примружився.

— Виховання полковника Каштанова, — сказав.

— Не соромлюся цього.

— Я іноді думаю, якби Каштанов працював не в розшуку, а, скажімо, був мером міста чи ще кимось, у місті був би зразковий порядок.

— Ну, що ви, Михайло Карпович — геній розшуку.

Дробаха налив усім по півкелиха,

— Вип’ємо за Каштанова, — запропонував. — І за вас, дорогий Сергію Антоновичу. За вашу щирість. Бо рідко хто наважиться визнати в сусідові, начальникові чи знайомому генія. Ще того, кого не знаю, — з задоволенням. Але чи може бути генієм той, хто п’є з тобою пиво чи працює поруч у кімнаті?

— Точно, — схвалила Марина. — Типова міщанська точка зору. А міщан у нас ще вистачає.

— На жаль, значно більше, ніж ми уявляємо. Твій колега — геній? Ніколи в житті! Адже це навіть якось принижує тебе… Він розумніший і талановитіший? Чи не здається вам, що це якось образливо?

Хаблак не витримав і зареготав весело.

— А вам пальця в рота не клади. Завжди такий врівноважений, серйозний, я б сказав, сухуватий…

— Не забувайте, я слідчий.

— І не якийсь, а з особливо важливих справ!

— А слідчий мусить бути трохи актором.

— Так, допит — це мистецтво.

— Маю на увазі не тільки це. В актора може бути поганий настрій, сплін чи хандра, на сцені ж мусить забути про все, перевтілитись. І в нас так: кожна людина вимагає певного підходу, та й що вам казати, самі знаєте, на одного й пригримнути треба, в кут загнати, а з іншим по душах побалакати:..

— Ще чаю? — запропонувала Марина.

— З задоволенням. — Дробаха простягнув чашку, і в цей час у коридорі тонко і якось пробачливо задзеленчав телефон.

— Мабуть, Васюкових… — обернувся до передпокою Хаблак, та все ж підвівся.

— Чи мене, — вставив Дробаха. — Вибачте, та мусив поставити до відома чергового прокуратури.

— Справді вас… — Хаблак повернувся до кухні, тримаючи апарат на довгому шнурі. — А якщо розшукали аж тут…

Дробаха якось сумно посміхнувся і взяв трубку. Назвався й слухав не перебиваючи. Тільки перед тим, як закінчити розмову, кинув одне слово:

— Добре.

— Випадок? — запитав Хаблак.

Дробаха підійшов до вікна. Подивився на зелені дніпрові схили протилежного берега, зітхнув і пояснив:

— Знайшли труп. Вибачте, — повернувся до Марини, — що про таке… Вбито жінку на схилах нижче Аскольдової могили. За мною вже виїхали, і, якщо ви не заперечуєте, я конфіскую вашого чоловіка.

Марина розгублено подивилася на стіл. Дробаха зрозумів це по-своєму.

— Чи не знайдеться у вас олії? — попросив. — Бо випили по півтори чарки, доза мізерна, але ж запах…

Марина докірливо подивилася на чоловіків, проте все ж дістала з шафи напівпорожню пляшку з олією.

— Слава богу, встигли хоч із шпалерами, — мовив Хаблак оптимістично. — Ти, Маринко, помий підлогу, а я повернусь і натру паркет мастикою.

Марина недовірливо глянула на нього.

— Знову завієшся, — невдоволено закопилила губу. — А завтра перебиратися.

— Упораємося, — заперечив Хаблак, та не дуже впевнено. — Завтра Іван Якович мені скидку зробить.

— Домовились, — кивнув Дробаха, — вже домовились, а наше слово непорушне.

— Знаю я ваші слова, — пробуркотіла Марина, проте не так уже й сердито. — Бідна жінка, — зітхнула скрушно, — і за що її?

Дробаха визирнув у вікно.

— Машина вже внизу, — повідомив. — Поїхали, Сергію Антоновичу. — Він подивився на Марину якимось відсутнім поглядом, але мовив твердо: — Дізнаємося. Ми з вашим чоловіком про все дізнаємося.

Невеличка галявина на дніпрових схилах поросла квітами. Поруч неї недобудований навіс, трохи далі — канава, котра впиралася в каналізаційний люк. Саме в цьому люці дітлахи, які бавилися на галявині, і знайшли вбиту жінку.

Труп уже витягнули з люка, біля нього клопотався судово-медичний експерт, а Дробаха стояв на краю галявини роздивляючись. Нарешті наказав:

— Давайте собаку…

Вівчарка вже давно скавчала від нетерпіння. Закрутилася на місці, принюхуючись, рвонулася вгору, до алей Аскольдової могили. Провідник ледь встигав за нею.

Злочинець обрав найближчий шлях до парку: стежкою, протоптаною навпростець поміж кущів.

Собака довів до виходу з парку, де стоять екскурсійні автобуси. І зараз під’їхала екскурсія: люди з цікавістю дивилися, як тяг провідника алеєю великий чорний пес. На асфальті закрутився, принюхуючись, сів і заскавчав. Провідник обтер спітніле чоло, знову одягнув кашкет. Зрозумів: слід загублено. Ще б пак: людей тут — сотні, давно вже затоптали. Та й злочинець, певно, зупинив таксі чи “лівака” на “Жигулях” чи “Москвичі”, ось скільки їх їздить Петровською алеєю…

• Предыдущая
• 3/26
• Следующая