Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/22
• Следующая

— І так можна зробити?

— Чому ж ні? І нам легше: менше носити. Через місяць повернетесь, заберете все.

— І багато людей роблять так?

— Звичайно. От з цього будинку зараз двоє…

— Хто?

— Симоненко з шістдесят сьомої… Але ж, вибачте, для чого вам? — затнулася.

Хаблак дістав посвідчення.

— З карного розшуку, — пояснив. — Скажіть, Корольова з дев’яносто шостої також лишала заяву?

— Лишала, але з сьогоднішнього дня…

— Так, вона повернулася вчора.

— У неї обікрали квартиру. І ви?..

— Шукаємо злодіїв.

— При чому ж тут газети?

— Може, й ні при чому… До речі, як вас величати?

— Галиною Дмитрівною. Левченко моє прізвище.

— І давно листоношею працюєте?

— Дев’ятий рік.

— Багатьох тут знаєте? — Хаблак обвів невизначено рукою навколо, але Левченко зрозуміла його одразу.

— Мало не всіх.

— Отакої? — не повірив майор.

— Чого ж тут дивуватися! Кого просто зустріну отут біля скриньки, інші пенсії одержують чи рекомендовані листи… Мусять розписуватися.

— А хто, крім вас, знав, що Корольова поїхала у відпустку?

— Хіба ж це таємниця? У шафі на пошті лежать її заява й газети. Надія Петрівна ще журнали передплачує, то дуже турбувалася за них.

— І в заяві зазначено, до якого саме дня лишати кореспонденцію на пошті?

— Звичайно.

— Скажіть, Галино Дмитрівно, вас про Корольову ніхто не розпитував?

— Чого ж розпитувати? Хто ЇЇ не знає? Ось по телевізору недавно показували…

— Але ж Надія Петрівна вже третій рік на пенсії.

— Ну й що? Народну артистку всі знають.

— А які будинки ви ще обслуговуєте?

— Ще четвертий — дріб один, шостий…

— І в шостому кого-небудь знаєте?

— Чому ж ні?

— Капштиків з сорок четвертої?

— Шевця?

— Точно. І що ж вони передплачують?

— “Известия” та “Вечірку”, ще журнали: “Человек и закон”, “Вокруг света”…

— Здається, Капштики також недавно повернулися з відпустки?

— Кілька днів тому.

— І також лишали заяву на пошті?

— У них щось трапилось?

Хаблак збагнув: поштарка ще не чула про крадіжку на квартирі Капштиків, і не став задовольняти її цікавість.

— Маємо одну заяву… — ухилився від прямої відповіді.

— Так, і Капштикам лишали пошту, — ствердила Левченко.

У Хаблака тенькнуло серце.

— І де у вашому відділенні стоїть та шафа? Де зберігається кореспонденція відпускникам?

— В операційному залі.

— І кожен може полізти до неї?

— А від кого замикати? Люди свої, чужі не заходять.

— Які вулиці обслуговує ваше відділення?

— А на Русанівці лише дві пошти. Сто сорок сьома й наша, вони з того боку, а ми з березняківського. Обслуговуємо половину вулиці Ентузіастів, половину набережної, частково бульвари — Русанівський і Давидова.

Усе сходилося: Зима та Перовські також мешкали в зоні діяльності цього відділення зв’язку, і Хаблак, майже впевнений в тому, що вдалося нарешті схопитися за кінчик ниточки, запитав:

— А в квартирі Капштиків бували?

— Доводилося. Точно не пам’ятаю, по-моєму, бандероль заносила.

— Невже швець читає книжки?

— Сумніваюсь, та його жінка модами цікавиться, казала, від когось журнали отримує.

Хаблак згадав Аделаїду Яківну в квітчастому халаті й зрозумів, що поштарка таки має рацію: навряд чи колишній інженер, а нині домогосподарка мадам Капштик цікавиться чимось, крім моди.

— Живуть вони заможно, — почав обережно Хаблак, дітей нема, можна й сукні шити.

— Там, Якби й діти були, вистачило б, — категорично заявила поштарка. — Меблі модерні і в килимах уся квартира.

“Килимів, правда, поменшало, — не без єхидства подумав Хаблак, — та й деякі туалети Аделаїди Яківни доношують інші модниці”. Але нічим не виказав своїх справжніх думок і запитав:

— А про Капштиків у вас не йшлося? На пошті?.. Може, хтось розпитував?

Галина Дмитрівна трохи почервоніла й відповіла не зовсім упевнено:

— Не до розмов, роботи вистачає.

Хаблак згадав: колись одержував у відділі доставки додаток до “Огонька” й зазирнув у зал експедиції. Уявив, як розкладають газети та журнали листоноші, й запитав:

— Невже мовчки працюєте?

— Чому ж мовчки? Новини обговорюємо, ну, різні враження…

Це так не відповідало попередній категоричній заяві поштарки, що Хаблак не втримався від усмішки. Левченко помітила її й мовила:

— Вже й розмовляти заборонено?

— Ну що ви! Я просто Капштиками цікавлюсь…

— Провинилися?

— Ні, заяву їхню розслідую.

Поштарка полегшено зітхнула.

— А я гадала, щось накоїли. Воно, правда, деякі люди не по заробітках живуть, та спробуй довести!

— А вас про Капштиків ніхто не розпитував?

Поштарка задумалась.

— А що в них цікавого? Звичайний швець…

— Не кажіть. Спробуй гарні чобітки дістати!

— Про чобітки розмовляли, — раптом згадала Левченко. — Ну, я про Капштика й згадала.

— Й розповіли про їхні достатки?

— Ви б краще самі ними поцікавились. Звичайний швець, а сервант суціль кришталем заставлений.

— Не швець, а майстер взуттєвого ательє, — уточнив Хаблак. — До речі, хтось із сторонніх чув вашу оповідь?

І знову поштарка замислилася лише на мить, а потім похитала головою й відповіла категорично:

— Ні, були тільки свої.

Левченко закінчила розкладати кореспонденцію по скриньках і зиркнула на Хаблака. Той подякував, поштарка закинула на плече все ще важку сумку й попрямувала до сусіднього парадного — Хаблак вийшов слідом за нею й повернув до пошти.

Завідуючий відділенням Петро Петрович Гапочка, худий, вусатий літній чоловік, уважно глянув на майорове посвідчення і запросив його до сховища, де зберігалися ще не видані посилки та бандеролі. Приніс два стільці, один запропонував Хаблакові, сам примостився незручно, боком, бо невеличку кімнату суціль займали ящики.

— Чого потребує від нас шановна міліція? — зблиснув цікаво очима.

Хаблак уважно роздивився “колодки” на борту його піджака — аж чотири ряди: два ордени Червоного Прапора, Зірка, Вітчизняної війни двох ступенів, медалі… Такому чоловікові можна було довіритися без застереження, і Хаблак, не криючись, розповів про останні події на Русанівці, Особливо наголосив на розмові з листоношею Левченко.

Петро Петрович слухав не перебиваючи. Коли Хаблак замовк, гмикнув багатозначно й мовив не без підтексту:

— Такі, значить, справи, майоре… Вважаєте, від нас усе воно пішло?

— Припускаю таку можливість.

— Сумно.

— Звичайно.

— З людьми я спрацювався і, вважаю, навряд чи хтось з наших…

— Хто обслуговує висотний будинок на вулиці Ентузіастів?

— Ось воно що! Маша, Маруся Красовська, проте я за неї голову навідсіч…

— Могла комусь сказати…

Петро Петрович посуворішав.

— Могла, — погодився. — Хоча Маруся розумниця і працює у нас мало не з першого дня.

— Хочу побалакати з нею.

— Нема нічого простішого. — Гапочка відчинив двері, гукнув: — Полю, поклич нам Красовську, я бачив, вона ще не пішла. — Скосував на Хаблака й запитав: — Хочете самі розмовляти чи в моїй присутності?

— Ви мені тільки допоможете.

— Отож, — погодився Петро Петрович, — дівчата мене ще слухаються й будуть відвертіші.

У двері просунулася голова жінки років тридцяти п’яти, була вона кирпата, з гладко зачесаним блискучим темним волоссям. Петро Петрович зробив спробу посунутися, від чого гора ящиків захиталася й ледь не впала, Гапочка притримав їх рукою і все ж звільнив Марусі місце. Красовська протиснулася в кімнату й зупинилася біля дверей.

— Сідай, — вказав на свій стілець Петро Петрович.

— Насиділася, — пояснила Красовська, — весь ранок сиджу, поки повідомлення виписують, а люди чекають…

— Марусю, — попросив Петро Петрович, — розкажи нам: знаєш у висотному професора Зиму й завмага Перовського?

— Хто ж Мирона Захаровича не знає? Знаменитий лікар.

— Ну, звичайно, для вас, жінок, він найперший бог, — погодився Гапочка, — здається, ти до нього Клаву водила?

• Предыдущая
• 9/22
• Следующая