Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 17

• Предыдущая
• 17/126
• Следующая

— Ви хочете, щоб я навів вас на цих людей? Спеціалістів імперського Управління безпеки?

— Так.

— Ви не зовсім уявляєте собі структуру РСХА, — похитав головою Краус. — Усі чомусь називають нас гестапівцями, але ж гестапо було лише одним з управлінь РСХА. Особисто я служив у іншому й підлягав безпосередньо бригадефюреру СС Шелленбергу. Між управліннями існували бар’єри, більше того, конкуренція, і ніхто не мав права пхати свого носа в чужі справи.

— Ви хочете сказати, — розчаровано почав Хейг, — що не зможете допомогти мені…

Але Краус уже зрозумів свою помилку й рішуче заперечив:

— Ні, містере Хейг, існували контакти, я б сказав, особисті контакти, і ми знали, хто чого вартий. Саме це ви хотіли почути?

— Приблизно. Однак якщо б можна було мати доступ до особових справ офіцерів РСХА…

Краус безнадійно махнув рукою.

— Наскільки мені відомо, вони вивезені з Берліна.

— Куди? — занетерпеливився Хейг. — Уже одна ця інформація багато чого варта.

— Боюсь, найближчим часом вам буде важко ознайомитися з архівом РСХА, — не без іронії мовив Краус. — Його заховано досить надійно, й, гадаю, доведеться докласти чимало зусиль…

— Де? — нетерпляче перервав його Хейг.

— Ви чули про Альпійську фортецю фюрера?

— У Австралійських Альпах? За Лінцом?

— Так. Наші триматимуться там до кінця. Певно, фюрер уже там, а оборону фортеці очолять безпосередньо Кальтенбруннер і Скорцені.

— Є інші відомості, Гюнтере. Здається, ваш фюрер заподіяв собі смерть.

Краус схопився за ручки крісла. Зблід і нервово сіпнувся.

— Не може бути! — вигукнув.

— Усе може бути зараз, Гюнтере, — повчально мовив Хейг. — Звикайте до того, що все у вашому рейху пішло шкереберть, не думайте про фюрера, він уже не повинен цікавити розважливих людей, забудьте про Гітлера, так буде краще.

— Фюрер не міг накласти на себе руки! — заперечив Краус. — Бо це — кінець Німеччині.

— Кінець, — спокійно ствердив Хейг. — Хіба ви ще не усвідомили цього?

Краус провів тильним боком долоні по чолу, оговтуючись, а Хейг подумав: якщо ця новина справила таке враження на Крауса, який уже змирився з поразкою рейху, то як сприймуть самогубство Гітлера фанатики-есесівці, для котрих він був вищим за бога? А насправді — одержимий нав’язливими ідеями психопат, якому, проте, вдалося задурити голови мільйонам німців.

Краус налив собі півсклянки віскі, випив за одним духом і сказав спокійно:

— Отже, ви хочете знайти архіви першого управління РСХА, яке займалося організаційними питаннями й кадрами?

— Це був би ідеальний варіант, Гюнтере.

— Я казав: оборону Альпійської фортеці очолює Скорцені, і навряд чи він так просто здасть її.

— Гадаю, що і найміцніша фортеця нині довго не протримається.

Краус спідлоба зиркнув на цього надто самовпевненого американця. Що він знає про Скорцені та його відчайдухів?

— Давайте повернемося до цієї розмови згодом, — порадив. — Коли ваші десантники прочісуватимуть альпійські схили.

— Можливо, ви маєте рацію, — задумливо одказав Хейг. Вирішив: цьому штурмбанфюрерові, хоч і обіймав впливову посаду в Головному управлінні імперської безпеки, все ж не вистачає широти мислення та американського розмаху. А втім, може, це й на краще: зрештою, в розумові, спритності й діловитості йому не відмовиш. Хоч і скуті вони суто німецьким педантизмом, проте, якщо поєднати Краусів педантизм і розважливість з його, Хейга, якостями, може вийти вдалий альянс.

— Я гадав, що ми з вами не чекатимемо остаточного падіння Альпійської фортеці, — сказав. — Справді, хто зна, скільки вона протримається. До того ж можливі ускладнення, ще комусь спаде на думку знищити найважливіші документи, ніхто зараз не може нічого гарантувати, але бути завбачливими й вжити необхідних заходів просто наш з вами обов’язок. — Він цілком офіційно, без жодного підтексту сказав “наш з вами”, наче вони вже були пов’язані одним мотузком, — гітлерівський штурмбанфюрер і американський підполковник, зрештою, кому яке діло до їхніх вчорашніх суперечок, коли сьогодні мають спільні інтереси й дійшли згоди в найважливішому?

— Ви хочете, аби я встановив контакти з самим Скорцені? — витиснув з себе, певно, жахнувшись лише цієї думки, Краус.

— Не така це вже й безглузда ідея, Гюнтере.

— Але ж ви не знаєте Скорцені. Він — справжній фанатик, сам фюрер назвав його своїм другом і відзначив, як нікого в рейху.

— Ну й що?

Краус засумнівався, чи не придурюється часом цей американець. Однак, здається, в нього нема жодних підстав для такої думки.

А зрештою, може, має рацію?

Либонь, має. Недавно вони трохи перебрали з Хейгом, і той втовкмачував йому, що все в світі продається і купується, буквально все, треба тільки знати, яку ціну запропонувати.

Але ж Скорцені?..

Краус мимоволі зіщулився, тільки уявивши собі розмову із Скорцені. Можливо, той наказав би розстріляти його чи повісити, все може бути, адже вважається першим лицарем третього рейху. Однак нема рейху, виходить, нема й лицарів. Ця думка трохи потішила Крауса, зрештою, Скорцені тепер такий же, як він, хіба що за нього просто трохи більше заплатять, точніше, не за нього, а за таємниці, котрі йому відомі.

Як не кинь, подумав ще Краус, час складний, і невідомо, що станеться з тобою завтра, треба жити сьогоднішнім днем, а сьогодні він має тільки підтакувати цьому американському підполковникові. Тому й мовив цілком щиро:

— Перетягти на свій бік Скорцені — це була б надзвичайна удача. Уявляю, скільки цінностей та секретних паперів заховано в штольнях Альпійської фортеці,

— Так, можна зробити непоганий бізнес, — ствердив Хейг. — І ми повернемось до цієї розмови після того, як залагодимо справу з “Цепеліном”. Думаючи про велике, — мимовільно перейшов на повчальний тон, — ніколи не гребуй малим, хоча, — уточнив, — не такий уже й дріб’язок — ті списки. І завтра мусимо їх одержати.

9. — Ну що ж, — пробуркотів Толкунов, сідаючи у “віліс”, — починаємо спочатку…

Скільки разів вони вже починали спочатку, подумав Бобрьонок, дивлячись, як автоматники ведуть до машини есесівців. Спочатку то спочатку, але звідки саме?.. У домі Камхубеля знайшли притулок есесівці, та он скільки будиночків у Штокдорфі. Ціла вулиця, у всі не зайдеш, не обшукаєш, а якщо й зайдеш, хіба важко сховатися?

Бобрьонок невдоволено похитав головою і поліз до машини. Проте побачив, що з-за місточка до них поспішає Функель, і зупинив Віктора, який уже завів мотор.

Фельдшер підійшов захеканий.

— Така новина, панове офіцери, — мовив збуджено. — Вбито Кальтца, — озирнувся на Мишка, що стовбичив тут же, — управителя маєтку графа фон Шенка. За парком, поблизу мисливського будинку.

Майор не чекав, поки Мохнюк перекладе, сам зрозумів, що йдеться про якесь убивство.

— Ну й що? — мовив байдуже.

А Мохнюк щось запитав у Функеля і пояснив:

— Йдеться про вбивство самого управителя маєтку тутешнього поміщика. Досить впливова фігура, й місцеві жителі схвильовані…

— Так йому й треба, — виніс категоричний присуд Толкунов. — Напився робітничо-селянської крові…

Бобрьонок запитав у Мишка:

— Може, хтось із ваших? Допік комусь управитель, от і розрахувався…

— Цей Кальтц був великою падлюкою, — ствердив хлопець. — І мотузок за ним давно плакав.

— От бачиш! — вигукнув Толкунов. — Собаці собача смерть!

— Але з наших навряд чи хто вчинив би це, — заперечив Мишко. — Самі ж дівчата, хіба — французи? Ні, не вони… — похитав головою.

Бобрьонок махнув рукою, недвозначно висловивши своє ставлення до загибелі якогось управителя. Але те, що почув далі, одразу змусило майора насторожитися.

— Там, — сказав Мишко, — на кілька кілометрів поля і поля, а між ними парк і мисливський будинок фон Шенка. Мабуть, Кальтц переховувався в будинку, а потім його вбили.

“Хто?” — хотів запитати Бобрьонок, та утримався: звідки знати хлопчині — хто саме?

— Кажеш, мисливський будинок… — протягнув роздумливо. — І хто в ньому живе?

• Предыдущая
• 17/126
• Следующая