Вибух - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 37

• Предыдущая
• 37/126
• Следующая

— Що ти, що ти!.. — замахав руками ортсгрупенляйтер. — Що ти мелеш! То були державні злочинці…

— Драйзіг — державний злочинець? Просто він казав, що думав.

— Якби кожен базікав, що думає, — люто блиснув очима Венклевіц, — ми всі давно б загинули.

— Ми всі чи ти?

Суперечка між ними могла тривати безкінечно, крім того, Бобрьонок ледь угадував зміст мовленого, й він вирішив покласти край сварці. Взяв Венклевіца за плечі й відтрутив рішуче вбік.

— Коли прийшов до вас чоловік у коричневій куртці? — запитав у фрау Штрюбінг.

— Години три тому чи навіть менше.

— Переклади їй точно, Мишко: цей чоловік — небезпечний державний злочинець. Тільки сьогодні вранці він ударом ножа вбив двох людей.

Бобрьонок уже помітив, що фрау Штрюбінг мала звичку від здивування чи ляку округлювати очі. Тепер же вони в неї стали зовсім як у сови.

— Злочинець? — не повірила. — І вбив двох?

— Ударом ножа в спину, — ствердив Бобрьонок. Він спеціально повторив це, бо мав точно визначену мету: розвінчати Валбіцина в очах жінки й примусити її допомогти їм.

— О-о! — вигукнула в розпачі. — А такий зовні добропорядний. Певно, він хотів і мене…

— Так, — вставив від себе Мишко, — мабуть, саме з цією метою він і проник до вашого дому.

Як не дивно, а цей здогад остаточно впевнив жінку у злочинних планах Валбіцина, і вона запитала нараз зовсім спокійно, немов і не заламувала щойно руки у відчаї:

— Що я маю зробити?

— Отак би давно… — пробуркотів під ніс Бобрьонок і поцікавився: — Де він переховується?

— У погребі.

— А вхід до погреба?

— Ляда в передпокої.

— Озброєний?

— Я бачила, як він поклав до піджака мого чоловіка пістолет.

— Переодягнувся і наказав спалити свій одяг?

— Так. Він почав вимагати в мене інший одяг, а що я могла вчинити проти озброєного чоловіка!

Це була зовсім нова версія стосунків фрау Штрюбінг з Валбіциним, видно, остаточно зорієнтувалася і зрозуміла, що тепер йому нічим не допоможеш. Отже, і продасть Валбіцина з легкою душею. Зрештою, це влаштовувало Бобрьонка, і він наказав:

— Ми вдвох зайдемо разом до передпокою. Ви відчините ляду й покличете його. Заспокоїте й таке інше. Зрозуміло?

Фрау Штрюбінг кивнула й тильним боком долоні обтерла ще вологі щоки.

— Свиня! — мовила твердо. — Яка свиня! А я нічого не запідозрила. Жінки взагалі такі довірливі й безпомічні…

Дивлячись на неї, ніяк не можна було повірити в це, та Бобрьонок не став нічого доводити фрау Штрюбінг. Легко підштовхнув жінку в напрямі садиби й пішов слідом, поправивши автомат на плечі.

Фрау Штрюбінг потягнула на себе ляду, й вона пішла легко, без скрипу — була акуратно змащена. Бобрьонок зайняв позицію ліворуч од жінки: Валбіцин, виходячи, обов’язково підставив би йому спину. За крок, попід самою стіною, втиснувся у вузький проміжок між диваном і шафою Мохнюк. Тримав пістолет, готовий будь-якої секунди звалити Валбіцина.

— Виходь, — сказала фрау Штрюбінг, — все спокійно.

— Чого він хотів? — запитав Валбіцин глухо.

— Дурниці, ортсгрупенляйтер сказав, щоб ми сховали від росіян продукти.

— Що ж, це правильно. — Валбіцин присвітив кишеньковим ліхтариком і почав підніматися сходами. — В селі спокійно? Немає червоних?

Бобрьонок дочекався, поки Валбіцин зовсім висунеться з вузького отвору, й сильним ударом звалив його. З протилежного боку передпокою стрибнув Мохнюк, вони заломили Валбіцину руки за спину й зв’язали їх. Майор витягнув з внутрішньої кишені піджака ТТ Толкунова, намацав там же акуратно складені папери, подав Мохнюкові.

— Вони, — побіжно передивився той, — найсекретніші документи “Цепеліна”.

Валбіцин лежав, незручно підібгавши під себе ноги, люто дивився на Мохнюка. Просичав з ненавистю російською:

— Усе ж таки вистежили… — Брудно вилаявся і додав німецькою: — Сука ти, Гертрудо, остання сука!

Бобрьонкові нараз стало важко дихати. Розстебнув горішні гудзики гімнастерки, вийшов на ганок. Сів просто на сходинки, стискаючи долонями теплий метал ТТ. Біля ганку вже зеленіли високі смородинові кущі, розкрили великі чашечки криваві тюльпани. Сонце припікало, й білі хмари ледь просувалися чистим небом. Мирним і вічним небом. Бобрьонок подумав: справді мирним, бо вже не сьогодні-завтра закінчиться війна, й він поїде до маленького містечка під Києвом, де зараз теж сидить у садку й, може, біля такої ж зеленої яблуні й дивиться на такі ж червоні тюльпани його Галя. Буде мир, і він, певно, вже ніколи не воюватиме. Бобрьонок давно чекав такого дня, як сьогоднішній, і знав: кращого, мабуть, не буде в житті, та від усвідомлення, що цей день нарешті настав, не стало легко й не прийшов давно очікуваний спокій, теплий метал пістолета обважував руку, й чомусь нило серце…

1. Літак за кілька хвилин мусив узяти курс на Одесу. Оголосили посадку. Пасажири, здавши багаж і зареєструвавши квитки, зібралися у невеличкому вузькому приміщенні перед виходом на льотне поле.

Дівчина в добре підігнаній аерофлотській формі, обминаючи пасажирів, прямувала до дверей. Ішла вона, відхиливши голову, гордовито й відчужено, наче й не посміхалася щойно, коли реєструвала квитки: жінкам приязно, з ледь помітною зверхністю, а чоловікам багатообіцягоче й звабно.

Хлопець у розцяцькованій сорочці та злинялих джинсах хотів зачепити дівчину, але вона спритно обминула його, не подарувавши навіть погляду, а він захоплено покрутив головою і мовив сусідові:

— Варто познайомитись — гарна дівка!..

Той поплямкав губами й одповів розсудливо:

— Пуста затія. Через годину будемо в Одесі.

— Але скоро й повернемося…

— За місяць забудеш. На одеських пляжах, знаєш, скільки таких!

— Шкода пропускати… — хлопець підтягнув джинси й поправив сорочку з виглядом людини, якій мусить належати все.

Літня жінка, котра стояла попереду молодиків, невдоволено озирнулася, видно, хотіла зауважити їм, однак тільки гмикнула.

— Обережно, бабцю… — нахабно реготнув хлопець у джинсах, він явно напрошувався на конфлікт, та жінка лише засопіла і вдала, що не почула образливих слів.

Ще трохи далі лисуватий чоловік з рожевими щоками й кирпатим носом злодійкувато зиркнув на круті дівочі стегна, він не насмілився підвести очі вище, проте навіть цей погляд не пройшов повз увагу сухорлявої, плоскогрудої і суворої дружини. Вона міцно стиснула чоловікові лікоть і просичала загрозливо:

— Куди дивишся?

— Я — нічого…

— Спробуй тільки!

Чоловік злякано шморгнув носом і заперечив улесливо:

— Ти ж знаєш, крім тебе — для мене ніхто не існує.

— То й дивись на мене, — наказала, і чоловік справді повернувся спиною до дівчини, демонструючи свою відданість.

Сива жінка з модною зачіскою, в англійського крою вовняному костюмі й блузці з високим коміром зміряла дівчину в формі уважним холодним поглядом і зиркнула на свою червонощоку й гладку сусідку.

— Вродлива дівчина, чи не так? — мовила крізь зуби, й важко було зрозуміти, засуджує чи схвалює.

Червонолиця поправила долонею могутні груди, зневажливо наморщила ніс.

— А-а… — махнула рукою, — всі ми в такому віці були вродливими. Однак не пишалися цим.

Сива подивилася на сусідку уважно. Іронічна посмішка ледь торкнулася її вуст. Певно, вона й на мить не повірила надто категоричному твердженню червонощокої, проте не заперечила, а лише похитала головою і відповіла якось жалібно:

— Молодість така самовпевнена й така скороминуча. Хто з нас не вірив у її безконечність?

— Коли працюєш, та ще й обсаджена дітьми, ніколи про дурниці думати, — не зовсім увічливо заперечила червонолиця.

Сива зітхнула, видно, не погодилася, та сперечатися не стала.

• Предыдущая
• 37/126
• Следующая