Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 24

• Предыдущая
• 24/28
• Следующая

Думка про театр тішила, та в глибині душі Гюнтер знав, що ніколи не піде на це — надто ризиковано. Він бачив театри, які прогорали за кілька місяців: тьху, — й нема мільйона, мільйони під ногами не валяються, а шанс розбагатіти трапляється раз у житті одному на десять тисяч чи, хто його зна, може, й на сто…

Фон Тадден закінчив, його провели бурхливими оплесками, Йоахім Шліхтінг підійшов до краю сцени й подав якийсь знак (Гюнтер міг закластися) Карлові, бо той одразу підхопився й пішов до вузьких дверей, котрі відчинив один з охоронців.

Гюнтер подумав, що з приміщення, можливо, є ще один вихід, і поспішив до фойє. Там біля буфету пили шнапс і пиво молодики, котрі чергували на вулиці перед початком зборів. Гюнтер замовив і собі чарку, постояв, поки зал спорожнів, зазирнув туди й, побачивши, що охоронці біля вузьких дверей усе ще стоять, заспокоївся. Вийшов на вулицю, зупинився перед вітриною. Мало не одразу підкотила чорна закрита машина, з-за скляних дверей вискочили охоронці — Гюнтер побачив фон Таддена, який швидко перетнув тротуар і сів в автомобіль. Поспішив і собі до “фольксвагена”, щоб не прогавити Карла.

Чекати довелося довго. Почало вже сутеніти, і Гюнтер тривожився: невже не побачив, коли Карл вийшов? Та зі скляних дверей почали виходити чоловіки, нарешті з’явився і Карл у супроводі Йоахіма Шліхтінга. Сів разом із ним у таку ж саму довгу, чорну машину, якою від’їхав фон Тадден.

Що ж, усе стало на свої місця: Йоахім Шліхтінг — останній з кальтенбрунерівської “трійки”.

Тепер Гюнтер міг їхати додому, та, згадавши історію із “святим отцем”, рушив за розкішним чорним лімузином.

Шліхтінг не поспішав. Скоро почалися тихі фешенебельні квартали Ганновера, і Гюнтер не боявся загубити чорний лімузин, ішов метрів за сто — вже зовсім стемніло, і якщо Карл навіть озирнувся б, все одно не впізнав би свого жовтого “фольксвагена”.

Лімузин зупинився біля будинку за чавунною огорожею, Гюнтер також загальмував і побачив, як з машини вийшов Шліхтінг. Він відчинив хвіртку, а лімузин з Карлом рушив, одразу завернувши в бік центру. Попетлявши трохи, вони несподівано для Гюнтера вискочили на вулицю, де був їхній готель “Корона”.

Гюнтер поставив “фольксваген” на місце й піднявся ліфтом на свій поверх. Карла не було в номері, й Гюнтер постукав у двері кімнати Аннет. Ніхто не відповів. Гюнтер натиснув на ручку, й двері піддались. Він переступив поріг і хотів подати голос, та почув таке, що примусило його сковзнути у темний передпокій і тихенько причинити за собою двері.

Говорив Карл. Гюнтер чітко чув кожне слово, стояв, тримаючись за ручку, й дивився на промінь світла, що падав з яскраво освітленої кімнати в передпокій через вузьку щілину прочинених дверей.

— Якщо я візьму ці гроші, — казав Карл, — я ненавидитиму себе все життя, але ж не можна існувати, зневажаючи самого себе! Скажи, Аннет, як мені вчинити?

Аннет відповіла одразу:

— Я знала, що прийдеш до такого висновку, бо вірила в твою порядність, милий, і мені було б дуже важко розчаруватись…

“Милий, — скривився Гюнтер, — уже милий…”

Карл почав не зовсім упевнено, наче роздумуючи, та поступово голос його зміцнів, навіть з’явились якісь металеві нотки.

— Ти бачила конголезького полковника? Гарна людина на перший погляд, чи не так? П’є, гуляє, веселий… Напевно, сидить зараз в ресторані й вечеряє з приятелями. Ти знаєш, для чого він приїхав? Одержить свої гроші — і гайда назад, нищити тубільців! Він купить ще плантацію і, щоб охороняти її, багато зброї — він стрілятиме, вішатиме, рубатиме… І в цьому помічник полковника — я. Бо я дав йому гроші, придбав автомати й кулі до них!

— Він ледь не розстріляв вас, — докинула Аннет.

— Це врятувало б життя сотням конголезців, — похмуро відповів Карл.

Гюнтер уявив, як сіпаються у нього куточки губ. Що ж, по суті, Карл має рацію, але на землі мало не щодня хтось із кимось воює й хтось когось убиває, а Конго далеко… Чи варто забивати собі цим голову?

— Та справа не в полковникові, — вів далі Карл, — сьогодні я відшукав третього, хто знає шифр. Він зажадав від мене одразу три мільйони. Бо він розумніший за всіх і знає, що й де можна хапонути. Я пообіцяв йому їх, знаючи, що ніколи не дам, помру, а не дам, бо це все одно, що нагострити бритву ворогові, який хоче тебе зарізати.

— Хто він? — запитала Аннет.

— Один з неонацистських фюрерів. Я читав про них, та не звертав уваги, та й усі ми часто не звертаємо уваги…

— Хто всі? — сердито обірвала Аннет. — Ми влаштовуємо демонстрації і мітинги протесту, ми боремося, хоча наш уряд, на жаль…

— Коли побачиш усе це на власні очі, починаєш думати: чи ти божевільний, чи збожеволіли навколо? Двадцять років тому коричневі ще були при владі, потім усі клялись, що ніколи не допустять фашизму, садовили есесівців за грати й ставили антифашистські фільми, а тепер ті ж самі есесівці красуються в мундирах, а фашисти під охороною закону проголошують промови й ставлять вимоги, яким позаздрив би сам Гітлер!

У кімнаті запала тиша.

Гюнтер прихилився плечем до стіни. Його не схвилювали Карлові слова, бо в глибині душі байдуже ставився й до фашистів і до антифашистів — вірив лише собі й своєму вмінню влаштуватись. Думав: чи назвав Шліхтінг свої дві цифри? І скільки ж на рахунку, якщо Карл пообіцяв йому аж три мільйони?

Три мільйони — й кому? Слизнякові, єдина заслуга якого полягає в тому, що за двадцять років не забув свої цифри! А він, котрого ледь не розстріляли, одержить лише мільйон. Де ж справедливість?

Аннет запитала:

— Але ж чому не насторожив тебе перший візит до Рудольфа Зікса? І дядько застерігав тебе…

— То чого ж ти тоді не відговорила мене від поїздки в Італію?

— Твоя правда, — зітхнула Аннет, — але ж мені так хотілося поїхати з вами. З тобою…

— Ми сядемо в машину, — мрійливо мовив Карл, — і поїдемо, куди захочеш. І не думатимемо ні про гроші, ні… Та чи схочеш поїхати зі мною?

— Невже ти справді так думаєш, милий?

— А знаєш, ким був мій батько?

Гюнтер прикусив губу: сподіваючись відвернути Аннет від Карла, він розповів їй про Франца Ангеля, та дівчина відповіла йому тоді майже так, як зараз Карлові:

— Я знаю, хто ти! — Трохи помовчала. — Звичайно, тінь батька ще витає над тобою. Особливо, коли вчиниш щось негарне.

Карл засміявся хрипко й знервовано.

— Ти-справді все знаєш і не відмовляєшся?

Гюнтер уявив цю сцену в кімнаті і стиснув пальці.

Покажи таке на сцені, скажуть — мелодрама. Він давно задумувався: чому натуральне й щире в житті іноді виглядає таким ходульним, якщо перенести в чистому вигляді на сцену, і навпаки?

А Карл усе говорив:

— …І ніщо не стоятиме між нами, люба. Завтра ми полетимо в Цюріх, і я перекажу двадцять мільйонів польському посольству з умовою, щоб на ці гроші збудували лікарню. — Засміявся. — Шліхтінг і полковник неначе змовились: назвуть мені цифри лише на порозі банку. Тим сильніше розчаруються… — Карл замовк і продовжував по паузі: — Шкода Гюнтера. Та я впевнений: він усе збагне і схвалить наше рішення.

Гюнтер ледь стримався, щоб не ввірватися до кімнати. Він що, хлопчисько? І яке вони мають право вирішувати за нього? Його мільйон — полякам? Мільйон, з яким він уже звикся, який ніби став його власністю, який би приніс йому стільки щастя, радощів і задоволення?

У Гюнтера забулькало в горлі, підніс руки і ледь не закричав, як людина, котру грабують. Він не чув, що казали далі в кімнаті, бо втратив самоконтроль, ступив до дверей — зараз він увірветься до них, він їм покаже, примусить поважати його права; зрештою, невже полякам не вистачить дев’ятнадцяти мільйонів? Що для держави мільйон, котрий може зробити його щасливим?

Але ж перед ким принижуватись?

Ця думка протверезила його, привела до свідомості, і він почув слова Аннет:

— …дядько зупинився на Шаттегештрасе, де живе наша родичка, і я ночуватиму там. Завтра вранці він виїжджає до Гамбурга й хотів би бачити тебе.

• Предыдущая
• 24/28
• Следующая