Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 29

• Предыдущая
• 29/72
• Следующая

— І коли це трапилось?

— Увечері. Певно, вони давно там стояли.

— Чому так вважаєте?

— Олег, коли багато вип’є, розмовляє надто голосно. А я його ще з порога почув.

— А якщо пили склянками?

— Можливе й таке. Та ні… Шашлики повторювали. Порожні брудні тарілки на столі стояли.

Повідомлення зацікавило Хаблака, проте мовив умисне недбало:

— Ну й що? Зійшлися люди… Може, й раніше випивали.

— Не думаю. Кріт, коли хильне, нестерпним стає. І хлопці це знають.

— Цураються?

— Тип не з кращих.

— Точніше?

— Куркуль. Взимку снігу не випросиш.

— Щось просили?

— Хто ж з ним у видавництві не має справ? Паперу треба, олівця чи копірки… До Крота. А він ніби особисту послугу робить. Їй-богу, легше в магазині придбати, ніж на його фізіономію дивитись.

Хаблак згадав тхорине обличчя завгоспа з окулярами на кінчику носа.

— Інтелектуалом його не назвеш, — погодився.

— Ще й на руку нечистий.

— Невже?

— Не можу твердити, але чув: на кожному кілограмі паперу грамів по п’ятдесят вигадує.

— Сказали б директорові.

— А-а, — махнув рукою, — морочливо…

— Дивна позиція.

Грюкнули двері, й до кімнати увірвався Ситник. Розчервонілий, волосся скуйовджене. Кинув портфель на стіл і лише тоді побачив Хаблака. Якось одразу знітився, пригладив чуприну, подав руку спочатку Власюкові, потім, ледь повагавшись, капітанові. Сів за стіл, висунув шухляду й відразу засунув назад. Дістав з портфеля папку, розв’язав тасьми.

Чи то Власюка почала обтяжувати розмова з капітаном, чи зрозумів, що Хаблакові треба побалакати з Ситником, — удав, що має якусь справу, й залишив їх на самоті.

Ситник витягнув з папки рукопис, почав гортати сторінки, та робив це автоматично — Хаблак куточками очей бачив, як Ситник скоса зиркав на нього.

Пауза затягувалась, хлопець почав трохи нервуватися, це лило воду на Хаблаків млин, і капітан сидів, удаючи, що розглядає щось за вікном. Нарешті зітхнув скрушно, повернувся до Ситника й запитав:

— Ви знаєте, хто я такий, Олег Павлович?

— Ну, хто ж вас не знає — тепер найпопулярніша фігура у видавництві! — відповів з викликом. — Комісар Мегре!

— Вважаєте, до комісара мені далеко?

— Я нічого не вважаю і вважати не хочу. Яке мені діло?

Хаблак ще раз зітхнув.

— Клята чаша! — мовив. — Тепер шукай її сто років!

— Невже?

— Як крізь землю провалилася.

Ситник посміхнувся, але якось вимучено.

— Дивна історія… — сказав невпевнено.

— Дивна не дивна, а неприємна, та знайдемо.

— Звичайно, знайдете! — чомусь аж зрадів Ситник. — Я так вважаю: колись і десь вона обов’язково вирине. Вся її цінність у тому, що дві тисячі років… Срібло на зливок переплавляти ніхто не стане, скільки те срібло коштує! А так!..

— Скільки ж?

— Певно, не одну тисячу й не дві… І не десять.

— Звичайно, — кивнув Хаблак. — Два мільйони. Як мінімум — два. У доларах.

У Ситника округлилися очі.

— Невже? — видихнув. — Ніколи б не подумав. Але ж кому продати?

— Так, це важка справа.

— От я й кажу: все одно десь вирине.

— А якщо за кордоном?

— Вважаєте? За кордон вивезти треба. Складно.

— Звичайно, складно, хоч усяке буває. Ситник замислився.

— Тепер за кордон багато народу їздить, — сказав роздумливо. — За всіма не вгледиш. Такі гроші! — нервово зім’яв аркуш паперу.

— Так, — посміхнувся Хаблак не без єхидства. — І на машину вистачило б, і на джинсові костюми. На все життя.

— На все життя! — повторив Ситник і облизав засмаглі губи.

— А ви за кордоном були?

— їздив із “Спартаком” у Францію та Австрію. Ще — до Польщі, в Чехословаччину.

— З київським “Спартаком”? — Хаблак удав, що не знає, яким видом спорту займався Ситник. — Волейбол?

— Баскетбол.

— Давно?

— Три роки тому.

— Кинули?

— Вік…

— Скільки ж вам?

— Двадцять шість.

— Ще могли б грати.

— Важко.

— Режим?

— І режим набрид.

— Випиваєте?

— А це вже моя справа! — одповів з викликом.

— Звичайно, ваша. Але ж складно: за приватну квартиру платити треба, ще й на горілку…

— А ви мої гроші не рахуйте.

— Кожен рахує свої, маєте рацію. Просто співчуваю.

— Не треба. З якого це часу в міліції моралісти з’явилися?

— А нам без моралі не можна.

— І без наручників?

— І без наручників, — серйозно погодився Хаблак. — Бандити й злодії, на жаль, ще не перевелися.

— Недавно у нас тут майор міліцейський виступав. Оптимістичніше настроєний. Бандитів, казав, уже нема.

— Так, озброєний бандитизм ми майже ліквідували.

— Майже?

— Ліквідуємо зовсім.

— І скоро?

— Чесно кажучи, не знаю.

— От бачите…

— Люди різні бувають. Та й горілка іноді памороки забиває. От ви вчора скільки випили?

— Звідки ви взяли?

— Видно.

— Та я й про вас можу сказати.

— Отже, не пили?

Ситник енергійно похитав головою.

— А мені казали… Певно, помилилися.

— Не певно, а точно.

— Справді, які у вас можуть бути спільні інтереси з Кротом? — Запитавши це, Хаблак побачив, як взялися червоними плямами щоки Ситника.

— Чому з Кротом? — перепитав невпевнено.

— Бо вчора ввечері вас бачили разом з Юхимом Сидоровичем у шашличній. Поблизу, за рогом.

— Повечеряти не можна?

— Й горілки випити?

— Там не дають.

— Але ж ви взяли з собою. Чи Кріт?

— Вас це дуже цікавить?

— Секрет?

— Не люблю, коли сторонні совають свій ніс у мої справи! — Це прозвучало не дуже ввічливо, та Хаблак не розсердився. Однак все ж вирішив поставити Ситника на місце:

— Я не радив би вам так поводитись, Олег Павлович… Бо мене серйозно цікавить ваша розмова з завгоспом.

На мить Хаблакові видалося, що Ситник злякався. Заховав руки під стіл, стиснувши їх коліньми.

— Яка розмова? — пробелькотів. — Випадкове чаркування.

— Хто купував горілку?

— Яке це має значення!

— Можливо, має.

— Ну, я.

— Пригощали завгоспа? Для чого?

— Невже я не можу отак без усякого діла випити з колегою?

— Звичайно, можете. Але нецікаво вам з ним, погодьтесь.

Ситник, либонь, устиг узяти себе в руки.

— Нецікаво, — погодився. — Але ж тітці цегла потрібна, а Кріт усе може дістати.

— Маєте тітку?

— Авжеж.

— Для чого їй цегла?

— Має біля Русанівської протоки сад. І дерев’яний будиночок. То хоче облицювати цеглою.

— І Кріт пообіцяв цеглу?

— Казав, на тому тижні.

— Благодійник!

— Благодійник не благодійник, а ділова людина.

— Все може дістати?

Ситник підозріло подивився на капітана й не відповів.

Хаблак витяг папірець із схемою розташування людей в кабінеті директора під час зустрічі з Хоролевським. Поклав перед Ситником, попередньо позначивши хрестиком його місце.

— Ви сиділи тут? — тицьнув пальцем.

Ситник довго дивився на папірець, нарешті підвів очі на капітана.

— Так, я сидів саме на цьому місці, — відповів чітко, наче стояв у строю і доповідав командирові.

— Коли згасло світло, не підводились?

Ситник глипнув очима, вони в нього потемнішали, нараз зробилися злі.

— От що, — раптом стукнув кулаком по столу, — ідіть ви під три чорти!

— Я ж не ображав вас, Олег Павлович.

— Вважаєте, безпідставна підозра — не образа?

— Я розпитую всіх працівників видавництва, і ніхто ще не сприйняв мої запитання як особисту образу.

— Кожен має свій гонор, — одповів примирливо Ситник.

— Отже, не підводились?

— Ні.

— Ви курите?

— Хочете сигарету?

— Не палю. А сірники маєте?

— Запальничку. — Ситник витягнув і клацнув, прозорий вогник зблиснув довгим язиком. — Американська, “Ронсон”.

Хаблак узяв запальничку, клацнув також. Запитав:

— Коли згасло світло, чому не запалили?

Ситник знову заклав руки між коліна. Похитався на стільці й відповів невпевнено:

• Предыдущая
• 29/72
• Следующая