Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 42

• Предыдущая
• 42/72
• Следующая

Хаблак замовив чарку коньяку й чорну каву, зайняв порожній столик між стійкою і компанією в твідових піджаках — сьорбнув кави, пахуча гірка рідина обпалила піднебіння: кава виявилась ароматною й міцною, справжньою кавою по-турецьки.

Компанія за сусіднім столиком, видно, добре знала бармена, бо чоловік у замшевій куртці помахав рукою й гукнув:

— Гоша!

Він показав три пальці, і Макогон одразу приніс їм три келихи коньяку, посміхнувся приязно — перемовилися кількома словами, й бармен поніс брудний посуд за прилавок.

Хаблак прислухався до розмови сусідів. Нічого цікавого: один розповідав, як їздив улітку теплоходом до Сочі, яке пиво було в барі, про сухумського знайомого, котрий зустрів їх — чудовий грузин, він возив їх у власних “Жигулях” по Кавказу..

Інші підтакували, ділилися своїми враженнями про поїздки — звичайне базікання трохи підпилих чоловіків.

Одна з дівчат, що сиділи навскіс через зал, кидала на Хаблака виразні погляди, кілька разів вони схрестилися, і дівчина відверто посміхнулася капітанові. Було їй років за двадцять, гарненька, у червоних чоботах на високих підборах і закочених над ними по-стильному джинсах.

Рішучими кроками, просто у плащі й капелюсі, зал перетнув чоловік з сивими скронями. Бармен перегнувся до нього, вони пошепотілися, й Макогон пропустив чоловіка до кімнати за стійкою. Певно, велася якась ділова розмова, бо Макогона не було хвилин десять, якийсь відвідувач уже нетерпляче постукував монетою по стійці. Нарешті бармен з’явився, обслужив клієнта й почав перетирати келихи, але той, хто завітав до нього, так і не вийшов. Раптом Хаблак побачив його за скляними дверима, що виходили до вестибюля: отже, з кімнати за баром є ще один вихід, і Гоша випустив відвідувача через нього.

Хаблак замовив собі ще чашечку кави: це давало йому можливість просидіти в барі зайвих півгодини.

Дівчині в закочених джинсах, либонь, набридло безрезультатно стріляти в капітана очима, — подружки підвелися і, супроводжувані поглядами чоловіків, вийшли з бару.

За сусіднім столиком хтось відпустив на їхню адресу не дуже респектабельний жарт. Бармен пішов до своєї кімнатки. Минуло кілька хвилин — не з’являвся. Хаблак підійшов до стійки, удав, що розглядає виставлені пляшки, й прислухався. Через відчинені двері чулися голоси, отже, другий відвідувач Макогона був обережніший, зайшов просто до підсобки — певно, існував якийсь сигнал чи Гоша помітив його через скляні двері, коли той проходив вестибюлем.

Хаблак вийшов до туалету. Затримався в коридорі й побачив другого Гошиного клієнта: хлопець років під тридцять з довгими бачками й вусами, що звисали до підборіддя, — нічого не скажеш, модерний хлопець, самовпевнений і нахабнуватий.

За півгодини — двоє відвідувачів, відзначив капітан. Правда, могли бути просто знайомі, що зазирнули для дружньої бесіди, але сумнівно: перекинутися кількома словами можна і в залі, зовсім не обов’язково усамітнюватися в комірчині.

Хаблак подумав: якщо й далі сидітиме самотній в барі, приверне Гошину увагу, — вирішив пройтися по місту й пообідати, тим більше, що дощ ущух і тільки сердиті пориви вітру метлялися одеськими вулицями, зриваючи з дерев пожухле листя.

Чекаючи тролейбуса, капітан підняв комір плаща й підставив вітрові спину! Побачив, як з готелю вийшла знайома дівчина в червоних чоботях і такій же червоній куртці з білим хутряним коміром. Перетнула вулицю просто до капітана, немов справді були давніми знайомими, та зупинилася за два кроки й повернулася спиною, виглядаючи тролейбус. Машина підійшла невдовзі, Хаблак пропустив уперед дівчину, вона озирнулася й посміхнулася так, як у барі — визивно й заохочуюче, і капітан подумав, що знайомство з нею може виявитися корисним. Він сів поруч дівчини — тролейбус у цей денний час ішов напівпорожній — і запитав просто, буцім уже зустрічалися не раз:

— Ви живете в “Моряку”?

Дівчина завчено стрельнула на нього очима. Не відповіла й сама запитала:

— А ви звідки?

— Із Львова.

— Гарне місто.

— Дуже гарне, але таких дівчат малувато.

— Яких?

— Схожих на вас.

— Скажете!..

— Чесно.

— Надовго до Одеси?

— Відпустка… — відповів невизначено. — А як вас звати?

— Люда.

— А мене Сергієм. — Зиркнув скоса на дівчину й вирішив, що особливі церемонії тут не потрібні. — Маєте вільний час? — запитав.

— А для чого?

— Може, пообідали б разом. Я погано знаю Одесу.

Люда удала, що розмірковує.

— Я, правда, домовилася з подругою…

— Подруга почекає.

— Незручно.

— А зручно кидати самотнього чоловіка в незнайомому місті?

— Ну, якщо самотнього… — Дівчина поклала руку Хаблакові на плече. — І куди ми поїдемо?

“Отак би одразу…” — подумав капітан.

Вони вийшли в центрі міста, й Люда повела його до найкращого, як вона висловилася, ресторану в готелі “Одеса”. Хаблак подумав, що його бюджет недовго витримає такі відвідини, та вимушений був змиритися. Люда замовила собі курчата-табака, Хаблак сказав, що курчата йому вже давно набридли, попросив дешевший шашлик і пляшку червоного сухого вина. Люда намагалася вставити щось про коньяк, та капітан пояснив, що коньяк, каву й, можливо, шампанське вони питимуть увечері в Гошиному барі. Вміло переключивши розмову на Гошу, капітан мало не одразу дізнався, що Люда — постійна відвідувачка “Моряка”, а в барі вечорами збираються, як вона висловилася, ділові люди і що там вирішуються різні справи, в основному стосовно купівлі й продажу. Хаблак пояснив, що він сам має безпосереднє відношення до цієї сфери людської діяльності, що він — директор магазину. З задоволенням побачив, як Люда здивовано закліпала наклеєними віями.

Звичайно, капітан не мав наміру вбивати з Людою час від обіду до вечора, коли починається година пік у Гошиному барі. Вони домовилися зустрітися в готелі, й капітан поїхав до карного розшуку. Швидко вточнив з Волошиним наступний план дій і повернувся до готелю. До бару вирішив не заходити, щоб не привертати зайву увагу, постояв під душем і завалився в ліжко — мав свіжу роман-газету. Не так уже й часто міг вдень розкошувати в м’якому ліжку, на накрохмалених простирадлах, слухати музику з готельного репродуктора й читати улюбленого письменника…

А потім навіть цікавий роман не врятував капітана: заснув і спав, легко дихаючи, цілу годину чи трохи більше, і снилися йому зовсім не Гоша й не Люда з наклеєними віями, снилося йому море, не грізне й бурхливе, над яким несеться бора, а літнє й лагідне — і дельфіни стрибали над ним.

Сон був приємний, а пробудження непомітне. Хаблак мав ще досить часу, поголився, обтер обличчя одеколоном “Ваан Тоомас”, подумавши, що, звичайно, старий естонський капітан Тоомас навряд чи вживав будь-які парфуми, пахло від нього конем і шкірою, і він не стежив за своєю зовнішністю так, як нинішні капітани.

Але ж сьогодні він не капітан, а торгаш, гендляр, правда, вищого лету, й від нього мусить відповідно пахнути.

Люда не забарилася. Вона була в тих самих джинсах, але поміняла кофтину на тонкий світер, який підкреслював усі її принади, особливо підняті тугим ліфчиком груди. В барі її знали — від якогось столика навіть помахали рукою, запрошуючи, та Хаблак вирішив зайняти вільні місця поблизу стійки. Він замовив коньяк, каву й цукерки, огледів зал і з задоволенням побачив за крайнім столиком біля скляних дверей Волошина в компанії якогось лисого літнього чоловіка, либонь, випадкового застільника, який щось розповідав старшому лейтенантові, жестикулюючи й розводячи час од часу руками. Хаблак знав, що у вестибюлі чергує ще один працівник карного розшуку: вхід до Гошиної підсобки контролюється, і сьогодні міліція спробує встановити коло відвідувачів бармена.

Хаблак трохи потанцював з Людою, це було не дуже погане видовисько, бо на них оглядалися. Дівчина розчервонілася, вона випила залишки коньяку з чарки, закурила, затиснувши сигарету між вказівним і середнім пальцями, й заявила безапеляційно:

• Предыдущая
• 42/72
• Следующая