Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 46

• Предыдущая
• 46/72
• Следующая

Чи Явкін… Напевно, він і є родичем Ютковської. Старий і відлюдкуватий чоловік, який скуповує золото чи валюту. Тільки для чого?

Капітан перейшов до другого під’їзду.

Іванченко. Сахно. Ворона. Грубер. Воскобойник…

Чекайте, де він недавно зустрічав це прізвище?

Хаблак напружив пам’ять і нараз уявив людину за столом під вікном, а поруч — столи, за якими сидять вродливі дівчата — техредакторки видавництва.

Воскобойник А.С.

А як звуть завідуючого відділом?

Зозуля щось помітив на капітановому обличчі, бо запитав:

— Надибав?

— Здається. Не бачив, де тут телефон-автомат?

— Біля сусіднього будинку.

Номер Данька був зайнятий — Хаблак нетерпляче крутив і крутив диск, лаючись крізь зуби: у цьому видавництві, здається, всі базікали — невже можна так довго розмовляти? Нарешті почувся довгий гудок і відразу відгукнувся Данько. Хаблак запитав, не відчуваючи, як тремтить його голос:

— Слухай, Петре, як звуть вашого завідуючого виробничним відділом?

— Воскобойника?

— Авжеж.

— Аркадій Семенович.

— Дякую.

— А що?

— Порядок, старий, нікому не кажи про нашу розмову. До речі, де він живе?

— На Водопарку.

— Чудово.

— Це він?

— Нічого не знаю, мовчи.

— Зрозумів.

Обважнілою рукою Хаблак почепив трубку. Доброго дня вам, малошановний Аркадію Семеновичу, здається, нарешті приїхали…

Зозуля дивився запитливо, і Хаблак не став випробовує вати його терпіння.

— Аркадій Семенович Воскобойник, — пояснив. — Працівник “Кристалу”. Мешкає в сто сьомій квартирі.

— І ця перукарка Роза його племінниця?

— Напевно. Колись зайшла до дядечка у видавництво. Там її побачив Ситник, а цьому хлопцеві пальця в рот не клади.

— Потім Воскобойник скористався з цього?

— Звичайно. Коли дізнався про вечір археолога, детально продумав план крадіжки. Натиснув на Ситника, а може, й зовсім не натискав, пообіцяв щедру винагороду…

— Могла й сама перукарка.

— Могла, — погодився Хаблак. — Дядечко розповів їй, скільки вони заробляють на чаші, і Ютковська умовила Ситника викинути її, коли згасло світло.

— А електрику зіпсував Воскобойник!

— Так. Пам’ятаєш, там коридор літерою “Т” і кімната виробничого відділу розташована так, що ні завгосп, ні вахтерка не могли побачити, коли Аркадій Семенович вийшов з неї. Воскобойник заздалегідь поміняв на лампі завгоспа штепсель, зробив це обережно, щоб не стерти відбитки пальців Крота, — цим штепселем він і замкнув електромережу. За кілька секунд, які мав у своєму розпорядженні, підхопив чашу, прослизнув повз вахтерку — і будь здоров.

— Однак чому його не помітила Старицька, коли виходив з видавництва?

— Якраз перед Воскобойником вискочив Власюк. Він пішов до білої “Волги”, і вся бабусина увага була прикута до нього.

— Логічно.

— Воскобойник зв’язується з Одесою. Тим має старого колегу по спекуляції чи познайомився — щойно, — це ми з’ясуємо, — з барменом Гошею. Вони швидко домовляються…

— Чи домовились раніше, коли ще планували злочин.

— Так. Але ми виходимо на Ситника, Воскобойник знає, що хлопець не дуже стійкий і може зізнатися, повідомляє Гоші, той приїжджає з грішми, домовляється з Бурнусовим. А Ютковська призначав Ситникові побачення на дачі.

— А якщо чаша вже у Гоші? — нараз злякався Зозуля. — У нас продати її неможливо, а бармен має зв’язки з контрабандистами. І чаша вже пливе за кордон…

— Знаєш, скільки вона коштує? Гоші, щоб розрахуватися з Воскобойником, треба зібрати всі свої капітали та й ще в борги залізти.

— Зрештою, за ним дивляться. Чаша — не голка.

— Не кажи. До кожного, хто побачився з Гошею, в портфель не полізеш.

— Треба дзвонити Дробасі, нехай бере постанову на обшук.

— Так, але от що… Чекай, дві копійки маєш?

Монета знайшлася, і Хаблак знову набрав номер телефону Данька.

— Розвідай, Петре, чи виїжджав цими днями кудись Воскобойник, — попросив. — Може, правда, тільки збирається.

— Це тобі терміново?

— Я не вішаю трубку.

Чекати довелося довго: хвилин п’ять — сім. Нарешті в трубці загудів голос Данька:

— Завтра Аркадій Семенович їде у відрядження до Одеси.

— Невже? — не повірив Хаблак.

— Директор підписав йому відрядження.

— Щасливої дороги, — засміявся Хаблак.

— Ви це серйозно?

— Ми люди дуже серйозні, Петре.

— Догадуюсь. Але чого зраділи? Воскобойник — гам часто буває, в Одесі у нас друкарня, книжки друкуємо, то. й їздять… Він чи хтось інший.

— Чудове місто — Одеса! — вигукнув капітан.

— Улітку туди кожен хоче — море.

— Море, це гарно. Але зараз море вже холодне й Аркадію Семеновичу навряд чи доведеться милуватися ним. Бувай, Петре, бо поспішаю.

…Дробаха, слухаючи Хаблака, нетерпляче крутився на стільці.

— Завтра вранці вилітаємо з вами першим рейсом до Одеси, — нарешті вирішив, — і зустрінемо там Воскобойника.

— З чашею…

— Звичайно, з чашею. Можна було б вилучити її й сьогодні, проте куди нам поспішати? Заберемо, коли передаватиме її бармену. Спіймаємо на гарячому.

Дробаха з Хаблаком розташувалися у великому двокімнатному люксі готелю “Моряк”, Капітан нікуди не виходив з номера, щоб часом не потрапити на очі бармену. Поснідали бутербродами й чаєм з термоса, прихопленого хазяйновитим Дробахою. На початку десятої подзвонив Волошин — Воскобойник щасливо прибув на одеський вокзал. Від оперативників, які чергували в готелі, Хаблак знав, що Гоша вже тут, хоч бар і відчинявся лише о дванадцятій.

Видно, Воскобойник узяв таксі, бо десь через півгодини Волошин повідомив, що Аркадій Семенович щойно зайшов до Гошиної підсобки.

Дробаха рішуче підвівся. Хаблак дивився, як швидко рухається слідчий по коридору, й дивувався, звідки береться така енергія в цьому огрядному тілі.

До підсобки погрюкала адміністраторка.

— Хто? — запитав бармен невдоволено.

— Відчини, Гошенько!

Клацнув замок, і Хаблак натиснув на двері. Подалися легко, та бармен загородив дорогу. Впізнав Хаблака, посміхнувся йому, та, побачивши Дробаху й Волошина, відступив розгублено.

— Ти? — запитав. — Але ж…

Хаблак не дуже ввічливо відштовхнув Гошу. Воскобойник сидів у кутку на низенькому стільці: притиснув до грудей жовту шкіряну валізу, і очі в нього злякано бігали.

— Доброго дня, — підкреслено ввічливо привітався Хаблак, — радий бачити вас тут, Аркадію Семеновичу.

Воскобойник не відповів, лише міцніше притиснув валізу — так, що пальці побілішали. Гоша вигукнув невдоволено:

— Що за вторгнення, товариші! У мене тут матеріальні цінності..

— Так, цінностей тут вистачає! — зупинився навпроти нього Дробаха. Повільно витягнув з кишені постанову на обшук, показав барменові. — Де чаша? — запитав.

— Яка чаша?

— Скіфська. І не грайте дурника, Макогоне.

— Може, та витребенька, яку привіз оцей товариш? Він якраз пропонував купити її… — Макогон зблід, але тримався твердо. Витягнув з шафи чашу. — Невже вона має таку цінність, що стільки міліції!

Хаблак забрав у Воскобойника валізу, розкрив. Паки грошей великими купюрами.

— Ого! — вигукнув капітан. — А ви кажете: витребенька.

Воскобойник сповз зі стільця, став над валізою на коліна.

— Боже мій! — вигукнув. — Невже ти такий несправедливий!

Бармен відступив у глиб кімнати.

— Овва! — удав здивування. — І ви їздите з такими грішми…

Дробаха хитро подивився на нього.

— А ви — фрукт! — посміхнувся. — Однак не вийде. Макогоне, нічого у вас не вийде, ми спіймали вас з речовими доказами й не варто придурюватися.

Воскобойник усе стояв на колінах над валізою з грішми й повторював:

— Боже мій!.. Боже мій!..

Хаблак закрив валізу. Підняв чашу на долоні, почав роздивлятися орнамент.

Ювелірна робота — талановитий художник створив її. Сцени з життя кочівників передані геніально просто. Жодної зайвої деталі. Розумні, сильні люди, — нараз Хаблак уявив тисячні табуни коней, полиновий степ, навіть почув гортанні вигуки скіфів.

• Предыдущая
• 46/72
• Следующая