Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 5
- Предыдущая
- 5/72
- Следующая
Вони перескочили через горб і спустилися знову на дорогу. Навколо Ольвії всюди були дороги, вони обплутали місто, як павучі тенета, вдень тут ніколи не вщухав рух, і тонка заволока пилу завжди висіла над містом.
Агал дочекався Скіпура. Цар не поспішав, чекати довелося довго, жеребець нетерпляче переступав з йоги на ногу, все поривався знову перейти на чвал, та Агал міцно тримав вуздечку, прикрашену срібними бляшками, і кінь дивився на нього лютим оком.
Скіпур проїхав за два кроки від племінника, не помітив його чи просто вдав, що не помітив, негоже цареві метушитися, а може, й справді замислився: їхав, зсутулившись і втупившись у кінську гриву. Лише тепер Агал побачив, як постарів цар і як висушили його гарячі південні вітри.
Хлопець зайняв місце позаду, за охоронцями, які виставили вперед списи з бронзовими наконечниками, проте Скіпур мало не одразу озирнувся і поманив його пальцем. Агал наздогнав царя, тепер його буланий відставав від білого бахмата лише на півкрупа.
— Як тобі в Ольвії? — запитав Скіпур не озираючись.
Агал одповів обережно:
— Наче все гаразд…
— Бачу, вивчився.
— Дещо можу.
— А що думаєш робити?
Агал уявив статую на центральній ольвійській площі: отак передати в білому мармурі биття крові в жилах людини — цьому мистецтву можна присвятити все життя… Але цар, певно, чекав від нього іншої відповіді, й Агал, поплескавши буланого по шиї, відповів:
— Все у твоїй волі, мій царю.
Він відчув, що відповідь сподобалась Скіпуру, та й кому ж з можновладців не до душі відданість!
— Завтра прощайся з Ольвією.
— Вже завтра? — вирвалося в Агала.
Скіпур озирнувся і зміряв хлопця пильним поглядом.
— Не хочеш розлучатися?
— Якось несподівано.
— Не вікувати ж тобі серед греків.
— Звичайно.
— У твоїх жилах тече царська кров.
— Так. — Агал ніколи не забував про це. Правда, його життя в Ольвії мало чим відрізнялося від існування ремісника доводилося спілкуватися навіть з рабами, і біля плавильних печей та за столом карбувальника старий Понтаклів підмайстер гримав на Агала, як на звичайного учня.
Але то було колись, а зараз під ним буланий жеребець, вкритий червоною повстяною попоною, збруя із срібними прикрасами, а позаду варта із досвідчених суворих воїнів.
— Я вже старий і скоро, мабуть, звільню тобі місце, — сказав Скіпур.
Агалове серце мимоволі забилося частіше. Ось вона та розмова, якої він давно вже чекав. Отже, Скіпур вирішив зробити його своїм спадкоємцем. Для чого ж на три довгих роки відсилав до Ольвії?
Агал уже змирився із своєю долею. Та й не тільки Агал, скіфські вожді були переконані, що Агалове навчання в ольвійського майстра-карбувальника — остаточний присуд царському племінникові. І раптом Скіпурове визнання…
Хлопець поштиво схилив голову, намагаючись приховати радісний блиск очей. Скіпур озирнувся й пильно подивився на племінника.
— Твої дні ще незліченні, — одповів Агал, — і тільки богам відомо, коли вони покличуть тебе до себе.
— Так, тільки богам, — ствердив Скіпур. — Це може статися зовсім скоро, тому я й приїхав по тебе.
— Усе в твоїй волі, царю.
— А якщо в моїй, — посміхнувся Скіпур, — то сьогодні ми питимемо оксюгалу і їстимемо баранину. Я наказав засмажити найкращих баранів, мабуть, ти давно не бачив справжньої їжі, у греків не порозкошуєш.
— Так, — погодився Агал, згадавши більш ніж скромні обіди в Понтакла.
Білий Скіпурів жеребець раптом витягнув шию і заіржав голосно й радісно, Агал зиркнув уперед і побачив за неглибоким степовим вибалком табун: коні паслися, і тільки крайні кобилиці попіднімали голови й жадібно втягували повітря, принюхуючись, і форкали, зачувши чужинця.
Скіпур притримав коня, вони об’їхали табун і побачили кибитки на великих шестиколісних возах, звичайні сірі повстяні скіфські кибитки, але серед них вирізнялась просторіша за інші, червона, і спижевий птах сірий гойдався над нею на довгому списі.
У кибитках уже помітили вершників: жінки й діти Кинулись назустріч Скіпурові — кричали, махали руками, вигукували вітання, ніхто не примушував їх, щиро висловлювали свої почуття, і Агал зрозумів, що Скіпура справді шанують люди.
Цар з Агалом під’їхали до червоної кибитки, зіскочили на землю. Хтось із підлітків узяв їхніх коней, натовп розступився. Цар ступив уперед, і тільки тепер Агал побачив на високому возі дівчину. Вона стояла біля виходу до кибитки, одягнута в довгу білу лляну сукню, підперезану високо під грудьми срібним пасом, посміхалася і щось казала Скіпурові. Цар піднявся по приставленій до воза драбині й обійняв її.
Агал підійшов до воза й зупинився. Дівчина вразила його, і, певно, не тому, що одяг її трохи відрізнявся від одягу скіфських жінок, які носили сорочки й штани, схожі на чоловічі. Лляна сукня дівчини чимось нагадувала грецький хітон, але не звисала з плечей вільними зборками, була приталена й підкреслювала звабливі контури дівочого тіла. В довгій сукні дівчина здавалася вищою, ніж була насправді, а темно-руде волосся, не заплетене в кіски, а заколоте золотим гребінцем, ще видовжувало її. Агал надивився на гречанок в Ольвії, були серед них справжні красуні, але такої не бачив ніколи в житті.
Стояв, дивився зачаровано і не чув, що Скіпур кличе його. Нарешті отямився, скочив на воза й наблизився до дівчини.
Виявилась вона не такою вже й високою, як здавалося, на голову нижчою від нього, проте все ж вирізнялася серед скіфських жінок, переважно низьких і схильних до повноти уже в дівочому віці. Може, мати ЇЇ була гречанкою, але розріз очей, великих і сливовидних, та все ж косо поставлених, вилицювате обличчя й м’яке підборіддя виказували її походження, і Агал зрозумів, що перед ним улюблена Скіпурова дочка Савія. Він пам’ятав її ще дівчинкою, незграбною і задерикуватою, яка полюбляла скакати на напівоб’їжджених кобилицях. Божевільна гра, в якій дуже легко зламати собі шию або попасти під кінські копита.
А тепер на нього дивиться справжня жінка, іскорки цікавості спалахують в її очах, либонь, вона знає собі ціну й звикла до уважних чоловічих поглядів — тільки удала, що знітилася, і опустила очі, проте одразу підвела їх. Агал стояв розгублений і чув, як стукає його серце.
Скіпур зрозумів хлопця одразу.
— Подобається? — запитав без церемоній — вони були чоловіки й не мусили критися перед жінкою, нехай навіть улюбленою дочкою: все одно вона мала коритися чоловікам.
— Так, — нахилив голову Агал.
— Ти впізнав Савію?
— Звичайно.
— Вона буде тобі дружиною.
Агал уважно подивився на царя. Так от що замислив Скіпур! Не мав синів, а Савія — найулюбленіша дочка. Отже, Скіпурів царський рід існуватиме.
Агал ще раз поглянув на дівчину — вона анітрохи не знітилася, не відвела очей, і Агал прочитав у них щиру цікавість і навіть радість. Либонь, і він впав у око Савії — вона не могла приховати свого задоволення. Зрештою, сподобався дівчині наречений чи ні — це не мало великого значення, Скіпурова воля була для Савії законом.
І все ж Агал збагнув, що йому небайдуже, як дивиться на нього дівчина, й щиро посміхнувся їй.
Савія, здавалось, ніби потягнулася до хлопця. Це помітив навіть Скіпур.
— Сьогодні вона стане твоєю, — мовив. — Увечері відсвяткуємо весілля, а ця кибитка — мій подарунок вам.
Він зробив знак рукою, і з кибитки визирнула стара, зморщена жінка. Скіпур сказав їй лише слово чи два, мабуть, жінка давно вже знала, що їй належить робити, бо негайно зникла, а Скіпур з Агалом пройшли До кибитки.
Тут було прохолодне, на червоній повстяній підлозі лежали вовняні подушки, посеред кибитки стояли грецький глечик з оксюгалою, тарелі з сушеним виноградом і фруктами.
Агал сів на підлогу, підмостивши під бік, як і Скіпур, тугу подушку, Савія зупинилася біля входу, стояла і очікувально дивилася на чоловіків. Скіпур зробив їй знак, лише Тоді вона схопила глечик і налила оксюгали в срібні чаші. Раптом Скіпур щось згадав, плеснув долонями, й до кибитки зазирнула та ж зморщена жінка. Цар сказав кілька слів, Агал, дивлячись, як спритно порається Савія, не почув, ще саме, проте зрозумів, що Скіпур віддав якийсь наказ. Це не обходило його, був цілком зайнятий дівчиною, вони ще не перемовились жодним словом, Агал ще не чув Савієвого голосу, та, здавалося, весь час розмовляє з нею. Зрештою, хіба потрібні слова, коли посмішка, красномовний погляд, жест значать більше, ніж найзвучніше слово?
- Предыдущая
- 5/72
- Следующая
