Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 75

• Предыдущая
• 75/90
• Следующая

— З величезним задоволенням, — не роздумуючи відгукнувся Олег Данилович, бо і йому ресторанне повітря тепер видавалося задушливим.

Зранку Фрося збігала на базар, потім порпалася на грядках. Сергій сьогодні вдома не обідав, були полкові навчання, і Фрося, перекусивши нашвидку, прилягла на канапі. Не помітила, як задрімала. Легкий сон зморив її. Начебто спала, а може, й не спала, видівся їй світлий день на лісовій галявині поміж беріз, осінь уже позолотила листя, й це золото сяяло на тлі синього, темнуватого, але все ще прозорого неба.

Фрося лежала горілиць у траві. На галявині, хоч уже почалася осінь, цвіли сині дзвіночки й великі ромашки, дзвіночки видзвонювали якусь золотисто-блакитну мелодію, Фрося чомусь не чула, а бачила цю мелодію, точно таку, як золотаве березове листя у безкінечному небесному просторі. Мелодія нараз підхопила Фросю й понесла над лісом: вона напевне знала, що зробилася невагомою й летить, і це сповнило її досі незнаним блаженством — вперше в житті побачила світ з висоти пташиного польоту.

Фросі захотілося співати, вона знала, яку пісню має співати, слова пам’ятала й повторювала їх — “я б землю покинув і в небо злітав…” — та мелодію забула, точніше, все навколо заглушила музика синіх дзвіночків — урочиста й величава.

Зненацька музика стихла, Фрося знову лежала серед квітів, тільки тепер були ромашки й волошки, дивовижне поєднання білого, синього й жовтого кольорів; Фрося плела з квітів вінок, потім сіла і вбралася в нього, завмерла, як лісова мавка, й слухала дихання лісу.

Потім почула голоси: розмовляли чоловіки, й один голос був батьків.

— Давай, хлопче, — сказав батько, — не зволікай, скачи швидше, аби не запізнитися.

Фросі було важко розлучатися з чудовим, як казка, сном, але вона вже прокинулася і сіла на канапі. Розмовляли в сусідній кімнаті — батько напучував хлопця, з яким приїхав позавчора після своїх звичних мандрів по селах. Фрося згадала того хлопця: симпатичний, веснянкуватий, у синій сатиновій сорочці й свитці домотканого сукна.

— Отже, — вів далі батько, — шуруй до ресторану, там у сараї стоїть моя бідарка, запрягай — і до Ситовки. У Ситовці пересядеш на свого коня — й верхи до Іванополя, жени жеребця наметом, аби потрапити на місце до третьої. Не пізніше третьої. Передаси отаманові: все, як і домовлялися: Тимченко виводить ескадрон, Варивода повірив йому й червоноармійці вже сідлають коней. За чверть години приїдуть сюди за мною, і я поведу ескадрон до Іванополя, засідка за селом, отаман усе знає, жодних змін, так і скажеш.

— Зрозумів, — одповів хлопець.

— То чого стоїш?

Грюкнули двері, а Фрося все ще сиділа — розгублена. Нарешті збагнула: її батько зараз поведе ескадрон на Іванопіль, а там — отаманова засідка. Десь за Іванополем, а ескадрон очолить Сергій. Отже, засідка…

Фрося скрушно опустила руки: не може такого бути… Проте чула на власні вуха: засідка за Іванополем…

Зіскочила з канапи, розчахнула двері до сусідньої кімнати. Батько одягав теплу куртку, розгублено озирнувся на Фросю.

— Ти? — тільки й спромігся запитати. — Звідки?

— Я все чула, тату. Ви поведете Сергія у засідку!

— Чула дзвін, та не знаєш де він… — зневажливо одповів батько, та очі відвів.

— Ні, тату, я все зрозуміла — Сергія не пущу й все йому розповім.

Іван Іванович ступив до дочки, загрозливо підвів руку.

— Ти! — вигукнув. — Помовч! Я тебе викохав, а ти — проти рідного батька?

— Я не проти вас, а за Сергія.

— Він наш ворог, невже досі не збагнула?

— Люблю його, тату, а коханий — не ворог.

— Ти ще дурне дівчисько й не знаєш, яке мінливе життя.

— Уже казали, тату… Сергія не зраджу!

Очі в Івана Івановича почервоніли від люті.

— Востаннє кажу: не заважай!

— І я востаннє: відступіться!

Іван Іванович присунувся до Фросі: майнула думка — вв’язати, заткнути рота, замкнути, а самому… Однак зчинить лемент, можуть почути сусіди, та й червоноармійці ось-ось мають бути тут.

Що ж учинити? Невже знову програв? І чого йому так не таланить?

Ну що ж, програв, то й програв, і треба знайти пристойний привід для відступу. Проте що він скаже Вариводі? Адже так переконував його, що на власні очі бачив банду, яка прямувала до хутора Боричі, що зачаївся в переліску, бо бандити обов’язково б затримали його — не люблять, коли сторонні бачать, де вони зупиняються.

Як усе було гарно й доречно, ескадрон уже готовий до маршу, й раптом…

Зробив пісне обличчя, відступив від дочки, мовив глухо:

— Але ж, дочко, вони запідозрять мене… Й тобі буде непереливки… От що: я зараз втечу, скажеш — вигадав усе старий, пожартувати хотів, ну, наплетеш чогось, мовляв, приверзлася йому банда, а зараз отямився, соромно стало — і втік. І довго не буде мене, дочко, нехай все забудеться. Давай швидко, бо зараз примчать, дістань мені сала й ковбаси з погреба, а я поки зберуся… — Він відступив, даючи Фросі дорогу, й вона справді кинулася до веранди, під якою батько викопав погріб. Не так, як у людей, у дворі, а щоб узимку не бігати по снігу: вискочив на веранду, підняв ляду — ось тобі відразу солоні огірочки чи капуста.

Фрося запалила свічку, шмигонула до погреба, схопила шмат сала, і в цей час над головою глухо бабахнуло. Фрося підвела очі — ляда впала, невже вона погано відкинула її?

Фрося піднялася по драбині, штовхнула ляду, але та не піддалася, й лише тоді Фрося збагнула, що потрапила до пастки. Загорлала несамовито й загрюкала кулаком У ляду:

— Відчиніть!.. Відчиніть, кажу вам, бо я!..

Але що вона може? Удома нікого нема, батько замкнув ляду та дім, він уже на вулиці, і зараз ескадрон вирушить до Іванополя…

Фрося уявила, як скаче попереду ескадрона Сергій, у нього стріляють з кущів, і він падає з коня…

Сіла на нижню сходинку драбини й заплакала, випустивши свічку. Та ледь не згасла, тільки в останній момент Фрося згадала, що не має сірників і підхопила її — лишилася б ще й у темряві, але все одно свічки надовго не вистачить…

Фрося позорила очима довкола, шукаючи виходу. Однак який вихід? Батько, звичайно, не залишить її тут надовго, але повернеться, коли Сергія вже не буде, коли вже вона не матиме вибору — сподівається, що дочка змириться, а вона не змириться. Ніколи, ні за яких обставин, бо хіба можна змиритися зі смертю коханого?

Яке страшне життя: вона знає, що ії Сергій їде зараз назустріч смерті, й нічого не може вчинити…

І знову Фрося заплакала. Розмазувала сльози долонею по щоках, схлипувала, й горе розламувало їй груди.

І чому вона така дурна? Чому довірилася батькові? Але ж який він жорстокий і підступний! її батько, а вона так його любила…

Сльози на щоках висохли, Фрося дивилася на мерехтливе полум’я свічки, яку приліпила до полиці, й думала: дмухнути — й погасне, і опиниться вона у суцільній темряві, й буде їй жахно й тоскно, але й Сергій тепер востаннє бачить світло: пролунає постріл, заплющить очі, впаде з коня. І ніколи їй більше не зазирнути в його зеленаві очі, бо стануть мертвими. Вона б пішла на край світу, аби дістати для нього живої води, а може, й справді така вода десь дзюркоче?..

…Іван Іванович вискочив з хвіртки, коли на вулиці вже з’явилися вершники. Варивода на вороному жеребці й ще двоє з карабінами. Вони вели сіру осідлану кобилку, і Іван Іванович, крекчучи, заліз на неї. Відчував ще силу й пружність у тілі, міг би скочити ледь торкнувшись ногою стремена, але хай краще знають, який він старий і немічний, проте відданий новій владі, веде червону кінноту проти отамана і, зрештою, не його вина, якщо ця кіннота натрапить на бандитську засідку. Обережнішими треба було бути, у всьому винен комполку, скакали необачливо, ось бандити її постріляли їх. А йому чудом удалося врятуватися, можливо, ще хтось врятується, адже не весь ескадрон понищить Длугопольський, хтось утече, і добре — буде зайвий свідок його, Тимченкового, героїчного подвигу…

• Предыдущая
• 75/90
• Следующая