Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 11

• Предыдущая
• 11/49
• Следующая

— Надто далекоглядно, — сказав Толкунов, але не дуже впевнено. — Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.

Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашковицькі корови — трава росла добре, й пастухам не треба було далеко ганяти череду.

Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати, знайшли галявинку й заховалися поміж ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю, кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили довкола, а до них ніхто не підійшов би непомічений.

Бобрьонок підклав під голову сумку, з насолодою витягнув ноги.

— Як ти вважаєш, якщо покурити? — запитав Толкунов.

Майорові також смертельно захотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла почути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.

— Давай, — погодився, — тільки обережно…

Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно — знали, не куритимуть цілу ніч.

Потім полягали поруч головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов задрімав. Але капітан нараз заворушився, повернувся до Бобрьонка боком і мовив, майорові здалося, із жалем:

— Війна скоро скінчиться…

— Скоро, — погодився Бобрьонок радісно. — От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам.

Толкунов не погодився:

— Робота тільки й почнеться…

— Скажеш таке!

— А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?

— А-а, ти он про що… — протягнув Бобрьонок. — А я подам рапорт про демобілізацію.

— Ти що? — аж жахнувся капітан. — Ти ж ас контррозвідки, три ордени, хто тебе відпустить?

— Що ордени… — зітхнув Бобрьонок, але, сам відчув, не зовсім щиро, бо не байдужий до своїх нагород — два Червоних Прапори й орден Вітчизняної війни другого ступеня заробив чесно й законно пишався ними.

— Ордени — це визнання, — заперечив Толкунов переконано. — Наші документи, збагнув?

Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п’ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…

— Ти це справді про демобілізацію? — перепитав Толкунов.

— Вирішив.

— Дурницю робиш, — вів далі Толкунов, — для тебе в армії всі двері відкриті. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.

Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:

— Геолог я, розумієш?

— Ну і що? А я працював у МТС.

— Якщо любиш свою справу…

— А я цю полюбив… — Толкунов погладив обшарпану кобуру пістолета. — Тільки мені важче буде. Сім класів… Двадцять сім диверсантів — оце і є мій атестат!

— Ще й який! — заспокоїв його Бобрьонок. — І все тобі зарахується.

— Спіймаємо ми зараз цього шпигуна клятого, — несподівано перевів розмову на інше Толкунов, — і відіспатися можна. Я б задрімав на хвилин шістсот.

— І я б…

— Ні, ти б до Галки побіг…

Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галюню: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей ще не бачив у жодної жінки.

— У нас є час поспати, — тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. — По сорок п’ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.

— Можна, — погодився Толкунов. — Зараз у селі люди ще ходять. — Заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися й відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: сонно цвірінькнула з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і запугукав одразу з сусіднього дерева — моторошно й жахно.

На мить і майорові стало лячно, як буває в дитинстві, коли залишишся сам у лісі, — за кожним стовбуром ввижається Небезпека, а сичеве пугукання видається мало не зойком щезника.

Хвилини тяглися довго, сон змагав Бобрьонка, він із заздрістю дивився, як тихо дихає Толкунов, крутився і тер собі щоки. Нарешті настала його черга — майор вільно простягнувся під кущем, та, либонь, за законом невезіння, сон відійшов, і Бабрьонок заснув нескоро. Прокинувся він од доторку капітанової руки — одразу сів, протер очі й запитав:

— Котра година?

— Початок дванадцятої.

— Рушили.

Вони вийшли до села й постояли трохи під розложистим краком. Парасчина хата видавалася якоюсь мертвою, принаймні безлюдною.

Пробираючись підліском, вони обминули село й розійшлися. Толкунов заліг у городі поміж соняхів, а Бобрьонок улаштувавсь у напівзруйнованому хліві так, щоб бачити підходи до нього з лісу.

За городами, що оточували хлів, починався моріг з ручаєм посередині, руслом струмка можна було дістатися до хліва майже непомітно, і Бобрьонок подумав, що кмітлива Параска недаремно обрала це місце для побачень.

У центрі села валували собаки, десь поблизу сонно заспівав півень, та одразу схаменувся і замовк — тиша, й тільки сичеве пугукання долинає з пущі.

Незнайомець вийшов з лісу рівно о дванадцятій годині, перебирався від куща до куща обережно, поки не сховався в улоговині, яку утворив струмок. І вислизнув з улоговини якраз навпроти хліва, метрів за п’ятдесят перед ним постояв, роззираючись, і обережно рушив у напрямі до Бобрьонка, що причаївся за дверима. Він зайшов до хліва сміливо й не криючись, був упевнений в цілковитій безпеці й лише зойкнув, коли майор заломив йому руки назад.

— Тихо, — наказав Бобрьонок. Зв’язав руки чоловікові й спритно обмацав його. Не знайшовши зброї, обмацав ще раз уважніше й увімкнув ліхтарика, освітивши обличчя нічного гостя. Молодий, років двадцяти п’яти хлопець, повновидий, кирпатий, дивиться злякано й губи тремтять.

— Хто ти? — запитав майор владно. — Й звідки?

Хлопець скривився, мало не заплакав і відповів приречено:

— Іван Заглада, і документи в мене є…

— Який Заглада й звідки?

— З лісу… Там курінь, і я живу…

Бобрьонок мовив з натиском:

— Швидше! Всю правду й до кінця. Коли закинули, з ким, яке завдання? Справжнє прізвище?

— Заглада, я ж кажу, що Заглада, і не вбивайте мене!

Бобрьонок підштовхнув його в глиб хліва.

— Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…

— Кажи: звідки й яке завдання?

— Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В хаті Параски Ковтюх.

Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. На всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва й мало не зштовхнувся з самою Параскою. І одразу ж у темряві за нею виринув Толкунов.

Параска, опинившись між двома чоловіками, метнулася вбік, але від капітана не втік би найспритніший диверсант, не те що жінка.

— Не роби дурниць! — наказав.

Він підштовхнув Параску до хліва, де стояв у кутку хлопець із зв’язаними руками, — жінка кинулася до нього, обійняла й заплакала.

— Що вони зробили з тобою, Івасику! — вигукнула. — І чого кидаєтесь на людей? — обернулася люто.

— Ви знаєте цього хлопця? — не звернувши уваги на її лемент, спокійно запитав Бобрьонок.

— Чом не знати? Чоловік мій.

— Як називається?

— Іван Заглада. З сорок першого в мене, й люди можуть підтвердити.

Бобрьонок почув, як розчаровано гмикнув Толкунов у нього за спиною, і запитав:

— У якій частині служили, Заглада, і як потрапили в оточення’

Хлопець виструнчився, скільки дозволяли зв’язані руки, й доповів чітко, наче своєму ротному командирові:

— Сержант тридцять шостої гаубичної батареї вісімдесят першого артдивізіону. Нас оточили під Рівним, розгубив своїх і вирішив залишитися. Мав поранення в ногу й не міг іти… — додав, похнюпившись.

— Чому не з’явився у найближчу військову частину після визволення?

• Предыдущая
• 11/49
• Следующая