Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 13
- Предыдущая
- 13/49
- Следующая
Підвівся і покірно пішов по каву й коньяк — це ж треба, носити коньяк паршивій російській свині, яку Продль у душі глибоко зневажав. Але ж ця свиня справді потрібна рейхові, якщо сам оберштурмбанфюрер пригощатиме її.
Коли за Продлем зачинилися двері, Грефе мовив, уважно дивлячись на Іполитова:
— Отже, ми зупинилися на тому, що вимагатимемо від вас роботи, гер Іполитов, віддачі, так би мовити, рівної вашим здібностям.
— Так.
— І ця робота небезпечна.
— Я не боягуз.
— Це приємно чути. Вам казали про завдання, яке ми збираємося поставити перед вами?
— Тільки в загальних рисах.
“Звичайно, — подумав Грефе, — бо ніхто нічого не знає, крім кількох осіб у рейху”. Посміхнувся і запитав:
— Уявляєте, що робитимете?
— Розвідка?
— Вас недаремно навчали в нашій школі.
— Так, — погодився Іполитов, — інструктори там досвідчені. І я згоден виконати будь-яке завдання.
— Я чекав саме такої відповіді. Ми покладаємо на вас великі надії, звичайно, й винагорода буде відповідною. Якщо все закінчиться добре, Іполитов, ви станете заможною людиною.
— Чесно кажучи, гер оберштурмбанфюрер, я б не заперечував проти цього.
— Все у ваших руках. Ми мусимо вчинити велику акцію, Іполитов, яка, можливо, набуде розголосу в усьому світі! — Грефе подивився на Іполитова, бажаючи побачити, яку реакцію викличуть його слова. Невже злякається? — Ви казали, що маєте впливові знайомства в Москві?
Іполитов міцно стиснув пальці, але так, щоб Грефе не помітив його хвилювання. Біс його штрикнув похвалитися високими знайомствами — тепер відхаркується. Відповів ухильно:
— Йде війна, гер оберштурмбанфюрер, вона розкидає людей, і я не зовсім упевнений, що всі сидять на місцях, хоча, — додав, — деякі зв’язки завжди можна поновити.
Двері відчинилися. Продль приніс каву й великі чарки з коньяком. Він поставив тацю на журнальний столик, і Грефе пересів туди, запропонувавши Іполитову м’яке крісло. Продль вийшов, не вимовивши ані слова, це сподобалося Грефе: завжди приємно, коли підлеглий розуміє тебе й ставиться з належного пошаною.
Оберштурмбанфюрер узяв чарку й мовив трохи патетично:
— За ваші успіхи, Іполитов, точніше за наші з вами успіхи, бо робитимемо спільну справу й відповідатимемо однаково.
“Овва, — подумав Іполитов, — ти сидітимеш тут, у розкішному кабінеті, й дудлитимеш каву.і коньяком, а я підставлятиму там голову!.. І це називається спільною справою?” Однак нічим не виказав свого незадоволення, одним ковтком спорожнив півчарки й відсьорбнув справжньої кави — не ерзацу, який подавали по всій Німеччині, ароматної бразільської кави, доступної тільки високим чинам рейху.
— Так точно, — відповів по-військовому, — і я радий, що ви довіряєте мені, гер оберштурмбанфюрер.
— Ми зупинилися на вашій кандидатурі, відкинувши десятки інших, — визнав Грефе.
— Я ціную це.
— Ми закинемо вас у радянський тил, — рішуче перейшов до діла оберштурмбанфюрер. — Ви мусите осісти десь у Підмосков’ї або в Москві. Знімете квартиру, поновите знайомства, вивчите обстановку… У вас будуть гроші, найнадійніші документи, засоби зв’язку і, нарешті, нова, найдосконаліша, особливо секретна зброя, портативна гармата, якщо хочете, вона вміщатиметься в рукаві вашого піджака і стрілятиме снарядами, спроможними пробивати п’ятисантиметрову броню.
— Невже? — не повірив Іполитов. — Оце штуковина!
— Як ви сказали? Що таке штуковина?
— Чудова річ, — не зовсім точно пояснив Іполитов. — Це так кажуть там, гер оберштурмбанфюрер.
— З цієї штуковини вам доведеться стріляти, Іполитов. — Очі в Грефе звузилися, наче сам прицілювався.
— Рука в мене тверда! — підняв догори порослу чорним волоссям руку Іполитов.
— Ви чули про “Цепелін”?
— Розвідорган?
— Так. Ви мусите пройти спеціальну підготовку в “Цепеліні”, Іполитов.
— Не завадить. Тільки от що, гер оберштурмбанфюрер, — вів далі нахабно, зрештою, тепер міг дозволити собі це, — я хочу, щоб ваші інструктори в процесі підготовки операції прислухалися до моїх порад і побажань.
— Вас готуватимуть кращі спеціалісти рейху.
“А чхати я хотів на ваших спеців, — подумав Іполитов, — бачив в Австрії”, — але вголос мовив поштиво:
— Я усвідомлюю це й глибоко вдячний за піклування, проте ваші спеціалісти іноді не знають тонкощів життя росіян і не можуть врахувати всіх дрібниць.
Він мав рацію, цей пройда, і Грефе не міг не погодитися з ним. Пообіцяв твердо:
— Керівництво “Цепеліну” одержить таку вказівку.
— Я був упевнений, гер оберштурмбанфюрер, що ви погодитесь зі мною.
Грефе зміряв Іполитова важким поглядом. Цей тип нахабнішав з кожною хвилиною, і його щастя, що немає дублера. Але тієї ж миті оберштурмбанфюрер погасив у собі почуття неприязні до Іполитова. Адже успіх справи залежить саме від цих рис його характеру: нахабства, самовпевненості, вміння швидко орієнтуватися в будь-яких обставинах. Зараз цей тіш потрібен їм і можна дозволити йому трохи амбіційності: зробить свою справу, повернеться, у що Грефе, чесно кажучи, не вірив, тоді можна буде поставити його на місце, бо в кожного мусить бути своє місце, і ніхто ще не стрибав вище своєї голови.
Грефе підвівся і потиснув руку Іполитову.
— Бажаю успіху, — мовив щиро. — Про нашу розмову не повинна знати жодна людина. Від сьогодні ви особливо засекречена особа.
— Так точно, — відповів Іполитов і вийшов з кабінету, випнувши груди. Чого-чого, а амбіції йому не треба було позичати.
6
Ліс приступав до самого путівця, і віліс стрибав на вибоях між деревами, гілки нависали над самою дорогою, і доводилося нахилятися, щоб не подряпати обличчя.
Віктор стиха бурмотів щось собі під ніс, а Бобрьонок, насунувши кашкета на лоба, вглядався в кущі. В таких місцях сього можна чекати, не кажучи вже про автоматну чергу з-за дерева.
Нарешті ліс трохи відступив, путівець пролягав невеличкою галявиною, і попереду проглядався крутий завертень. Толкунов торкнувся Вікторового плеча.
— Зупинись тут, — наказав, — нам краще підійти до лісникової хати непомітно.
Бобрьонок, погоджуючись, кивнув. Справді, он розлога береза в глибині галявини, про яку казав їм Гавришків, а перед самим закрутом молодий дуб. Орієнтири визначені точно, і Толкунов має рацію: береженого й бог береже — можливо, в лісниковій хаті засідка, й вони потраплять до неї як останні дурники.
Толкунов зійшов з путівця і рушив попід деревами, вміло обираючи найзручніший шлях у густому підліску. Бобрьонок шов слідом — ніхто краще за капітана не знав лісу й не орієнтувався в ньому: тут авторитет його був безперечний, так само як і в стрільбі з пістолета. Капітан народився в красноярській тайзі і з дитинства звик до таких лісів, у порівнянні і якими місцеві пущі видавалися мало не парками.
Через десять — п’ятнадцять хвилин Толкунов подав знак майорові зупинитися — постояв трохи, виглядаючи щось попереду, і підкликав Бобрьонка.
— Чуєш, димом пахне? — запитав.
Майор принюхався, проте, крім гострого запаху прілого листя і живиці, не відчув нічого. Невизначено похитав головою.
— Невже не відчуваєш? — переможно всміхнувся Толкунов. — У лісника горить в печі.
— А що варять? — не без іронії запитав Бобрьонок, але капітан не сприйняв його під’юджування.
— Ступай обережно, — попередив. Витягнув свого знаменитого пістолета й засунув за пас: тепер ніхто не міг напасти на них зненацька, це було перевірено досвідом — недаремно капітан мав близько тридцяти затримань, а сам був лише раз поранений у плече.
Вони просувалися, часто зупиняючись. Ліс порідшав, нарешті зовсім розступився, попереду за молодими берізками відкрилася галявина, засаджена картоплею. І якийсь чоловік копався там.
Толкунов зробив знак Бобрьонкові лишатися на місці — сам зник у кущах непомітно, наче й не було його зовсім. Не ворухнулася ані гілочка, тільки якась птаха свиснула тривожно й одразу замовкла.
Бобрьонок стояв, спершись плечем об шерехатий стовбур, і дивився на чоловіка в городі. Від нього до майора було півсотні метрів, і Бобрьонок міг чітко його розгледіти. Він копав картоплю акуратно, обдивлявся кожен кущ, обмацував землю в ямках, шукаючи бульби, — працював непоспішливо, безтурботно, не зупинявся і не роззирався, почувався в цілковитій безпеці й був цілком захоплений своєю нескладною роботою.
- Предыдущая
- 13/49
- Следующая
