Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 35

• Предыдущая
• 35/49
• Следующая

Лише тоді Бобрьонок розповів, що сталося.

Толкунов покашляв у кулак і мовив незадоволено:

— Кажеш, голова з “яструбками” пішли брати?..

— Гадаєш, мені це подобається? Чорти б їх забрали, невже диверсант утече?

— Усе може статися… — якось флегматично відповів капітан, та одразу вибухнув гнівом: — Теж мені художня самодіяльність! Пішли диверсанта брати, нам би його дай боже взяти, а то “яструбки”!

У глибині душі Бобрьонок поділяв капітанові почуття, але повністю погодитися з ним не міг.

— Люди життям ризикують, а ти… — сказав не те що докірливо, але й не зовсім схвально.

— А хто їх просить ризикувати? — пробуркотів Толкунов під ніс, однак не так уже й запально.

— Совість.

— А якщо диверсант утече?

— Погано.

— Не те слово. Вони в таке підпілля підуть, що спробуй знайти. Чи взагалі передислокуються.

— Так, — погодився Бобрьонок. — Якщо диверсанти в Квасові чи біля нього, ми б їх завтра намацали. Давай, Вітю…

Але Віктор і так робив усе, що міг, і віліс стрибав по вибоях розбитої дороги.

Десять кілометрів до Квасова подолали за лічені хвилини, ще хвилини три чи чотири шукали сільраду, нарешті побачили два освітлені вікна, єдині на селі, й під’їхали просто під ганок. Голова почув звук мотора ще здалеку й вийшов назустріч. Стояв на сходах і дивився, як вистрибують з відкритої машини двоє офіцерів.

— Що?.. — нетерпляче вигукнув Бобрьонок. — Що сталося і де диверсант?

— Убитий.

— Ех!.. — з докором видихнув Толкунов. — Що ви наробили?

— Убили диверсанта! Хіба неправильно?

Бобрьонок одразу заспокоївся: диверсанта не випустили, це вже було добре, звичайно, краще було б узяти живим, та що ж… Зсунув кашкета на потилицю, наказав:

— Розповідайте, як сталося.

Голова зробив жест, запрошуючи до приміщення, проте офіцери лише приступили до нього, дивилися нетерпляче, й він розповів:

— Прибіг хлопець… Отже, невідомий, прошу вас, виявився бандерою, але гарним хлопцем, бо повідомив, що в мірошниковій хаті диверсант. Вони разом прийшли до села, диверсант подався до мірошникової жінки, а бандера сюди. І повідомив нам, мені, отже, й двом “яструбкам”. Я подзвонив до району, проте, самі знаєте, додзвонитися в нас… Отже, вирішили брати самі. Бандера нам свій автомат дав, то зовсім не боялися і були впевнені, що візьмемо. А в диверсанта гранати… Вбив нашого Трохима, але після цього і його з автомата поклали…

— Де той бандера? — швидко запитав Бобрьонок: одразу збагнув, що від свідчень людини, котра спілкувалася з диверсантом, залежить дуже багато.

— А тут… — голова відступив, звільняючи прохід. — До речі, він з автомата й поклав тамтого диверсанта.

Бобрьонок двома кроками подолав сходи на ганок. У кімнаті тьмяно світила закіптюжена гасова лампа, на лавці сиділи двоє хлопців — білявий з вихором, зовсім ще пацан, і шатен з довгим волоссям і великими живими очима — він утупився в офіцерів не те що лячно, але з тривогою, і Бобрьонок одразу зрозумів, що саме цей хлопець прийшов у село з диверсантом.

Ступив до нього.

— Ти?.. — запитав. — Ти привів диверсанта в село?

Хлопець зблід і підвівся. Був високий, одного росту з майором — стояли й дивилися один одному у вічі. Нарешті хлопець відповів:

— Так, ми прийшли разом.

— І що далі?

— Він лишився в Семенюків, а я побіг до сільради.

— Злякався? — запитав Толкунов.

Юрко відповів твердо:

— Ні, чого б мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?

— То чого ж?

— Так він же німецький диверсант!

— А ти хто?

Юрко знітився.

— Але ж не гітлерівець, — відповів тихо.

— Бандерівець?

— Так.

— Звідки?

— З куреня Сороки.

— А що робив з диверсантом?

— Мали завдання прийти до Класова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.

— Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями…

— Ні, — впевнено перервав його Юрко, — тепер не скажу.

Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:

— Ти прийшов до села з одним диверсантом, — запитав, — де ж другий?

— У схроні.

— У якому схроні?

— Кілометрів за десять.

— Хто там?

— Німецький радист і сотник Муха.

— І що вони робили разом з диверсантами?

— Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.

— І знайшли?

— Так.

— Де?

— На захід від села верст вісім.

— Ходили туди всі?

— Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.

— Знаєш, де схрон?

— Знаю.

— І знайти зможеш?

— Звичайно.

— Хочеш допомогти нам?

— Чого ж ні? — махнув рукою Юрко. — Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною, що хочете.

Голова подав майорові “шмайсер”.

— Ось зброя, — пояснив. — Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта.

— Дострілялися… — поремствував Толкунов.

Голова образився:

— Хто знав, що ви приїдете? А він би побачився з мірошницею і до лісу…

Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:

— У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваша прізвище?

— Василем Стефураком звуся.

— А по батькові?

— Лук’яновичем.

— Шкода тільки, Василю Лук’яновичу, що хлопець ваш загинув.

— Шкода. Гарний був хлоп. Фронтовик, там пронесло, а тут поклали.

— Смерть у бою!

— Так, — погодився голова, — почесна, та коли гине свій чоловік…

— А де жінка, в якої ночував диверсант? — запитав Бобрьонок.

Голова вказав на двері сусідньої кімнати.

— Комора там, — пояснив. — Без вікон, не втече.

— А труп шпигуна?

— Лишили на подвір’ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, — додав винувато, — сюди спішили, щоб зателефонувати.

Все було правильно. Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.

— Ти, — кивнув на білявого юнака, — лишайся тут і стережи жінку. Це тобі, — передав “шмайсера”, — заслужив у бою. А ми до мірошникового подвір’я. До речі, а він сам де?

— Поїхав до району.

— Повернеться, не прогавте.

— Овва! — аж образився голова. — Ми того клятого посіпаку!..

— Поїхали, — наказав майор. — І ти з нами, — взяв Юрка за лікоть, — треба побалакати. — Він пішов уперед, не озираючись.

Бобрьонок освітив ліхтарем убитого диверсанта. Точнісінько такий, як описав його Степан Олексюк: високий, чорнявий, горбоносий. У формі старшого лейтенанта. Толкунов обшукав його, але нічого, крім ще однієї гранати, документів та цигарок із запальничкою не знайшов.

Офіцерська книжка виписана на старшого лейтенанта Іллю Івановича Горохова. Командировочне посвідчення, власне, все. Ні, не все: намацав у комірі ампулу, спритно вирізав її. Отже, за інструкцією не мали права здаватися — краще легка смерть від ціанистого калію.

Лишивши голову сільради на подвір’ї, Бобрьонок з Толкуновим, прихопивши з собою Юрка, зайшли до хати. Хлопець сів на лаву під стіною, капітан засвітив лампу, влаштувався поруч, а майор присунув важкого стільця і сів навпроти.

З розбитого вікна тягнуло свіжістю, світло в лампі мерехтіло. Юрко намагався не дивитися на нього, але притягувало — бачив, як поступово закіптюжується скло від невміло прикрученого гнота, й слухав майора, не дивлячись йому у вічі. Бо зустрітися з ним очима було важко, не тому що боявся, страх уже минув і не хвилювався за те, що станеться з ним, відчував навіть не вину, а незручність і тривогу, як школяр, котрий стоїть перед суворим учителем і не знає, яке саме запитання поставлять йому.

— Ваше прізвище, ім’я та по батькові? — сухо запитав Бобрьонок.

— Штунь Юрій Пилипович.

— Звідки?

— Зі Львова.

— Давно в курені Сороки?

— Півроку.

— Брали участь в акціях?

— Ні.

— Чому?

— Я гімназію закінчив і був у курені начебто писарем. Гімназистом і називали — прізвисько.

— Що привело вас до бандерівців?

• Предыдущая
• 35/49
• Следующая