Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 44

• Предыдущая
• 44/47
• Следующая

Зранку Некрича викликали до райкому і повідомили, що сталося з Салієм.

— Від кого, від кого, а від Володимира Борисовича не чекав, — сказав секретар райкому якось утомлено, навіть розгублено. — Перевіримо факти — якщо підтвердяться, самі розумієте… — Він безнадійно розвів руки.

Вийшовши з райкому, Іван Михайлович постояв на вулиці, збираючись з думками, і поїхав до Салія.

Йому відчинив сам Вов — у домашньому халаті й тапочках, обличчя пом’яте і очі зовсім потонули в щілинах.

— Ви?.. — Салій посірів, побачивши Некрича. — Ви? Для чого?

— Є розмова, Володимире Борисовичу, не проженете?

Вов відсторонився, і Некрич переступив поріг. Подав Салієві руку, але той ступив крок назад, демонстративно заклавши руки за спину, й Некрич лише знизав плечима. Мовчки стояли один перед одним — Некрич виглядав розгубленим, а Салій оговтався і гнівно зблискував очима.

— Здається, я помилився, і мені не треба було приходити сюди, — нарешті порушив мовчанку Іван Михайлович. — Прошу вибачення…

Він позадкував, та Салій зупинив його:

— Ви!.. — вигукнув. — Ви насмілилися прийти до мене! Як вам не соромно? Після провокації, яку розіграли так вправно!

— Бачу, ви просто не в гуморі, Володимире Борисовичу… Що за провокація? Здається, ви починаєте ставити усе з ніг на голову. Це я міг би назвати вашу статтю провокаційною.

— Голуб! — мало не закричав Салій. — Голуб миру з яструбиними пазурами. Не прикидайтеся, це ви підіслали вчора до мене бандюг, щоб дискредитувати й позбавитися конкурента. — Побачивши у Некричевих очах щире збентеження, вів далі вже не так упевнено: — Ніколи не гадав, що ви можете опуститися до такого…

— До чого? Прошу пояснити.

— Вчора Павлюк святкував день народження, я був у нього, і увечері біля Павлюкового будинку до мене чіпляються два хулігани, влаштовують бійку. Я не був п’яний і все пам’ятаю: їх купили, підіслали до мене.

— Сьогодні вранці мене викликали до райкому й повідомили, що вас затримала міліція.

— Більше того, складено протокол, і довелося ніч провести у витверезнику.

— Вважаєте, у всіх цих неприємностях винен я?

— Хто ж іще?

Некрич замислився на кілька секунд.

— Я прийшов до вас, Володимире Борисовичу, щоб спокійно розібратися у всьому.

— Чого тут розбиратися, тепер я нуль, і Павлюк перший голосуватиме за виключення мене з партії.

— Уже встигли побачитися з ним?

— Не мав іншого виходу.

— А чого ви чекали од Павлюка? Дбає лише про себе…

— Хочете сказати?..

— Так, хочу. Давайте домовимося: я зараз скажу все, що думаю і про вас, і про ситуацію, яка склалася в інституті. А потім разом порадимося, як залагодити вашу справу.

Салій нервово сіпнувся.

— Сипатимете сіль на рани? Але добре, заходьте.

Володимир Борисович запропонував Некричеві крісло у вітальні, сам примостився на пуфику.

— Уважно слухаю вас…

— У будь-якому випадку, трапилося б з вами щось чи ні, я наполягав би на цій розмові… — почав Некрич.

— Тепер на рівних розмови не вийде: тільки добиватимете лежачого.

— Можете вірити мені чи ні, але я вперше чую про ваші вчорашні… — Некрич затнувся, шукаючи слова, — пригоди.

— Однак учора ввечері на квартиру Павлюка дзвонила начебто Гпідашева секретарка, хотіла довідатися, чи присутній я там.

— Я не детектив і навряд чи допоможу вам. Але повторюю: я не маю до вашої історії ніякого відношення. Давайте більше не говоритимемо про не.

— Ще вчора я був вашим єдиним конкурентом…

— Мабуть. Але існують на світі люди, які не бруднять собі руки в конкурентній боротьбі.

— Натяк зрозумів… — процідив Салій. — Проте сьогодні ми в нерівних умовах, і я не можу відповісти…

— Чому ж? Давайте казати один одному у вічі все, що хочемо. Точніше, думаємо.

Салій заховав очі.

“А дзуськи, — вирішив, — якщо б ти знав усе, що я про тебе думаю і чого тобі бажаю, не сидів би зі мною за одним столом”.

— Давайте, — погодився.

— Ну от і добре, — полегшено зітхнув Некрич і вперше подивився на Вова мало не приязно. Подумав: в людині завжди повинні перемагати добрі почуття. Усе краще, що закладене в людську душу, певно, з особливою силою проявляється тоді, коли людині погано. Коли ми щасливі й задоволені життям, ці про що не думаємо, купаємося в щасті чи благополуччі. Та варто насунутись хмарам, як усвідомлюємо, де саме схибили, й самі собі даємо урочисті обіцянки не повторювати помилок. Мабуть, і Салій зараз відчуває те саме. Зрештою, Вов людина талановита, буває, правда, що й розумні люди падлючать, але свідомо падлючити довго не можна, це протирічить усій людській сутності, людина, яка щиро усвідомила, що припустилася негарного, ніколи вже так не вчинить.

І Некрич усміхнувся Салієві приязно — у цю мить він і справді забув усі прикрості, які принесли йому останні дні, він усе простив Салієві і уже обмірковував, що і як вчинити, аби витягнути Вова з болота.

А Володимир Борисович вдивлявся в просвітліле Некричеве обличчя, й лють душила його. Не встиг, так, він лише трохи не встиг, і хтось підставив йому ніжку. Мабуть, не Некрич, точно, не він, у цього не вистачило б кебети, щоб отак вправно й холоднокровно зварганити справу. Але все одно — він чи не він, яке це має значення, — все одно простити йому не можна, тепер треба піти в глибоке підпілля, причаїтися на роки, потихеньку зализувати рани, накопичувати сили, обростати прихильниками, щоб у слушний момент ударити нижче пупа. Так, саме нижче пупа. Салій не посоромився цієї думки: він ніколи не буде добреньким, на цю хворобу страждають лише люди з розм’якшеним мозком, а він лише зовні видається м’яким і лагідним, він і справді може придуритися й придурюється все життя лагідним, чулим і навіть добрим, він уміє посміхатися й казати гарні слова, проте він також уміє продумати й розрахувати кожний крок і ступити тільки тоді, коли впевнений, що не впаде.

Так ішло аж до вчорашнього вечора…

Боже мій, варто було б йому лише відмовитися від Павлюкового запрошення…

Салій не витримав і скреготнув зубами. Виявляється, кінь на чотирьох ногах, і той спотикається.

Але що торочить Некрич?

— Кожна людина, Володимире Борисовичу, мав право на власну думку. У мене нема до вас ніяких претензій щодо рецензії на мою останню книжку. Правда, мені здасться, що ви іноді пересмикуєте факти, проте ми могли б подискутувати з цього приводу, скажімо, на вченій раді.

— Яка підібрана директором й безвідмовно піде за вами.

— Не думаю, що більшість керуватиметься вірнопідданськими почуттями. Погодьтеся, Рубанич, Заваров і Шовкопляс ніколи не плазують переді мною. Тоне я був обурений, що ви хотіли з допомогою відомих і не раз використаних засобів начепити на мене ярлик. Признаюся, гадав, що ніколи не зможу простити вас…

“Давай, давай, — подумав Салій, — я з тобою в разі перемоги розмовляв би зовсім по-іншому. Я б викликав тебе на партбюро й віддав на поталу Павлюкові й Рапакові. А сам би тихо спостерігав, як хрумкотять твоїми кісточками, як перемелюють їх своїми міцними зубами старші й молодші наукові працівники, як п’ють твою червону благородну кров, як мружаться від задоволення. І головне — на високому, так би мовити, ідейному рівні: з посиланням на перебудову, гласність і демократію. Усе чин чипарем, з урахуванням зростаючих сучасних вимог”.

А Некрич казав:

— Давайте так: хто давнє пом’яне, той лиха не мине…

Це сподобалося Салієві, він вимучив посмішку й сказав:

— Мені прикро… Не подумайте, що стріляв у вас з-за рогу, був упевнений, що вчиняю правильно. — Додав, непомітно спостерігаючи, яке враження справлять ці слова: — Розумієте, це була не лише моя думка про вашу книжку… Тепер я усвідомив: мене непомітно підштовхували, так, саме підштовхували й спрямовували усілякі нікчеми й нездари, різні павлюки й рапаки… Вони створювали атмосферу, яка сприяла визріванню помилкових поглядів Я не знімаю з себе відповідальності за звершено, й ваше право відтепер не подавати мені руки…

• Предыдущая
• 44/47
• Следующая