Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 22

• Предыдущая
• 22/125
• Следующая

Ці щити були дуже примітні. Вони були зроблені з тонкого листового заліза, обтягнутого буйволячою шкірою сірого кольору. Озброєння воїнів було простим, але викликало повагу. Воно складалося з короткого і важкого двосічного списа з дерев’яним руків’ям і лезом близько шести дюймів у поперечнику в найширшій частині. Ці списи не призначалися для метання, а, подібно до зулуського бангвана або кинджального дротика, використовувалися тільки в рукопашному бою, причому рани, нанесені ними, бували страхітливі. Окрім цих бангванів, воїни були також озброєні трьома важкими ножами, кожен вагою близько двох фунтів. Один ніж був заткнутий за пояс із хвоста буйвола, а ще два укріплені на тильному боці круглого щита. Ці ножі, які кукуани називають толлами, замінюють їм метальні ассегаї зулусів. Кукуанський воїн може метати їх з великою точністю з відстані до п’ятдесяти ярдів. Зазвичай перед рукопашним боєм кукуани посилають назустріч супротивнику хмару цих ножів.

Загони стояли непорушно, як ряди бронзових статуй, але, коли ми підходили до чергового загону, за сигналом командира, якого можна було вирізнити за плащем зі шкури леопарда, загін виступав на кілька кроків уперед, списи здіймалися в повітря, і з трьох сотень горлянок несподівано виривався оглушливий королівський салют: “Куум!” Коли ж ми проминали загін, він шикувався позаду і супроводжував нас до краалю, аж поки увесь полк “сірих” (що отримав цю назву через сірі щити), добірна військова частина кукуанської армії, не попростував позаду нас чіткою ходою, що стрясала землю.

Нарешті, трохи відхилившись од Великої Дороги царя Соломона, ми підійшли до широкого рову, що оточував крааль, який мав площу не менше милі довкруж і був обгороджений міцним частоколом із товстих колод. Біля воріт через рів було перекинуто примітивний підйомний міст, який варта спустила, щоб ми могли ввійти. Крааль був чудово розпланований. Через його центр проходила широка дорога, яку перетинали під прямим кутом інші, вужчі дороги, розділяючи у такий спосіб купи хатин на квартали, причому в кожному з них був розквартирований один загін.

Хатини з куполоподібними дахами мали, подібно до зулуських, каркаси з лози, дуже майстерно переплетені травою, проте, на відміну від зулуських хатин, у них були двері, через які можна було ввійти, не згинаючись. Крім того, вони були набагато просторіші, і їх оточувала веранда завширшки близько шести футів, зі зручною підлогою з міцно утрамбованого товченого вапняку.

Обабіч дороги, яка перетинала крааль, стояв чималий гурт жінок, які прагнули подивитися на дивних чужинців. Як на тубілок, ці жінки винятково вродливі. Вони високі на зріст, граційні й мають прекрасну будову. Хоча волосся їхнє й коротке, але воно в’ється і не схоже на шерсть, риси обличчя у багатьох досить тонкі й губи не такі товсті, як у більшості африканських народностей. Але що вразило нас понад усе — це їх дивовижно спокійний, сповнений власної гідності вигляд. Вони були по-своєму ґречні, доброзвичайні, не поступаючись щодо цього завсідницям світських салонів, і це вигідно відрізняло їх від зулуських жінок і їхніх родичок — жінок народності мазаї, які живуть в місцевості на південь від Занзібару. Хоча, вони й прийшли сюди з цікавості, але жоден грубий вигук, жодне безцеремонне зауваження не зірвалося з їхніх вуст, коли ми втомлено брели повз них. Навіть коли старий Інфадус непомітним порухом звертав їхню увагу на найбільшу з усіх дивовиж — на “прекрасні білі ноги” бідолашного Гуда, — вони не дозволили собі висловити вголос те захоплення, яке, вочевидь, викликало у них це ні з чим не зрівняне видовище. Вони лише прикипіли своїми темними очима до їх чарівно-прекрасної сніжної білизни, і тільки. Але для Гуда, людини скромної за вдачею, і цього було більше аніж досить.

Коли ми підійшли до центру крааля, Інфадус зупинився біля входу у найбільшу хатину, яку на певній відстані оточувала низка менших хатин.

— Увійдіть, сини зірок, — промовив він урочистим голосом, — і відпочиньте в нашому скромному житлі. Щоб вам не довелося затягувати свої паски з голоду, сюди зараз принесуть трохи меду і молока, одного або двох биків і кілька овець. Це, звичайно, дуже мало, мої повелителі, але все ж таки це їжа.

— Гаразд, — відповів я. — Інфадусе, ми стомлені подорожжю через повітряні простори. Тепер дайте нам відпочити.

Ми увійшли до хатини, яка вже була чудово впорядкована для відпочинку. Для нас були наготовлені постелі з дублених шкур і стояла свіжа вода для вмивання.

Раптом ззовні почулися крики, і, підійшовши до дверей, ми побачили процесію дівчат, які несли молоко, печені маїсові коржики і горщик меду. Позаду них кілька хлопців гнали вгодованого бичка. Ми прийняли дари, тут же один із молодиків вихопив з-за пояса ніж і вправно перерізав бичкові горлянку. Через кілька хвилин потому бика оббілували і розчинили тушу. Кращі шматки були відрізані для нас, а решту я від нашого імені підніс воїнам. Вони урочисто поділили між собою “дар білих людей”.

Амбопа при допомозі вельми вродливої молодої жінки взявся куховарити. Удвох вони зварили м’ясо у великому глиняному горщику на багатті, розкладеному перед хатиною. Коли м’ясо було майже готове, ми послали людину до Інфадуса, щоб передати йому і королівському сину Скраззі запросини до нашої трапези.

Вони негайно прийшли, сіли на низенькі ослінчики, яких у хатині було декілька штук (кукуани зазвичай не сидять навпочіпки, як зулуси), і допомогли нам впорати наш обід. Старий воїн був надзвичайно ввічливий і люб’язний, а молодий, навпаки, дивився на нас із явною підозрою. Як і всі, він відчував забобонний жах перед нашою білою шкірою і магічними талантами. Але мені здалося, що, коли він побачив, як ми їмо, п’ємо і спимо, як звичайні смертні, його жах почав поступатися місцем похмурій підозрі, яка примусила нас триматися насторожі.

Під час трапези сер Генрі висловив припущення, що, можливо, наші нові знайомі щось знають про долю його брата, — може, вони його бачили коли-небудь або чули про нього. Проте я вважав, що зараз краще не торкатися цього питання.

Після обіду ми набили тютюном свої люльки і закурили. Це викликало в Інфадуса і Скрагти неабиякий подив. Очевидно, кукуани не були знайомі з дивовижними властивостями тютюнового диму. Ці рослини росли скрізь, але, подібно до зулусів, вони тільки нюхали тютюн і абсолютно не вживали його в цьому новому для них вигляді.

Я запитав Інфадуса, коли ми продовжимо нашу подорож, і з радістю почув, що вже ведуться приготування, щоб відправитися наступного ранку, і що вже послані гінці, щоб повідомити короля Твалу про наше прибуття. Виявилося, що Твала перебуває в головній своїй резиденції, яка називається Луу, і готується до великого щорічного святкування, що зазвичай відбувається у перший тиждень червня. На цьому святкуванні бувають присутні й проходять урочистим маршем перед королем усі військові частини, за винятком деяких полків, які несуть гарнізонну службу. Там же відбувається і велике полювання на чаклунів, про яке мова йтиме далі.

Ми мали вирушити вдосвіта. Інфадус, який нас супроводжував, сказав, що коли нас не затримає в дорозі паводок, то ми повинні дістатися Луу надвечір другого дня.

Повідомивши нам усе це, наші гості побажали нам доброї ночі. Ми домовилися чергувати по черзі; троє розляглися на своїх ложах і поринули в блаженний сон, а четвертий пильнував, щоб можлива зрада не захопила нас зненацька.

Думаю, що не варто детально описувати нашу подорож в Луу. Скажу лише, що ми йшли туди цілих два дні рівною, широкою дорогою царя Соломона, яка вела в самісіньку глибінь Країни Кукуанів. Що більше ми просувалися вперед, то все плодючішою виглядала земля, а краалі, оточені обробленими полями, траплялися все частіше. Всі вони були споруджені за зразком того крааля, в якому ми зупинялися напередодні, і охоронялися численними гарнізонами військ. У Країні Кукуанів, так само як у зулусів і племені мазаї, кожна придатна до військової служби людина — воїн. Тому у війнах, як наступальних, так і оборонних, фактично бере участь весь народ. На нашому шляху нас обганяли тисячі воїнів — вони поспішали до Луу, щоб узяти участь в урочистому щорічному параді, після якого мало відбутися велике святкування. Ніколи досі мені не траплялося бачити такі численні війська.

• Предыдущая
• 22/125
• Следующая