Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 6
- Предыдущая
- 6/125
- Следующая
Дорогою я думав над пропозицією сера Куртіса. Перші днів зо два ми не торкалися цього питання, хоча і були гуртом. Я розповідав серу Генрі та Гуду про свої мисливські пригоди, причому нічого не вигадував і не перебільшував, як зазвичай це робить дехто. Поважний мисливець не стане прибріхувати і плести нісенітниці. Життя підкидає часом такі пригоди, що куди там убогим вигадкам! Втім, моєї розповіді це не стосується.
Нарешті якогось чудового січневого дня (січень у нас — найспекотніший місяць) наш пароплав став підходити до Наталя, і ми просувалися уздовж його мальовничих берегів, розраховуючи до заходу сонця оминути Дурбанський мис. Цей берег із його червоними піщаними пагорбами і нескінченними яскраво-смарагдовими зеленими хащами, де ховаються краалі кафрів, дивовижно красивий. Хвилі набігають на прибережні скелі, здіймаються круто і з шумовинням опадають, полишаючи за собою білосніжну смугу піни уздовж всього берега. А які чудові краєвиди на підході до Дурбана! Упродовж віків бурхливі дощові потоки прорізали в пагорбах глибокі ущелини, і згодом вони стали руслами повноводих річок; з-поміж густих лісових хащів, що буйно розрослися, скільки сягне око, часом прозирають гаї хлібних дерев і плантації цукрової тростини. Зрідка серед цієї пишної зелені раптом визирне білий будиночок, що немов усміхається безтурботно-лагідній морській блакиті, додаючи особливої довершеності і домашнього затишку усій цій чудовій картині. Погодьмося, який би прекрасний не був пейзаж, він неодмінно потребує присутності людини. Можливо, мені так здається, бо я надто довго прожив у диких і безлюдних місцях і можу поцінувати блага цивілізації, хоча вона витісняє і звіра, і дичину. Райський сад був, звичайно, прекрасний і до появи людини, але я переконаний, що він незрівнянно виграв, коли в ньому стала гуляти Єва.
Але повернімося до розповіді. Ми трохи помилилися в припущеннях, і сонце давно вже сіло, коли ми кинули якір неподалік Дурбанського мису і почули постріл, що сповіщає місцевих обивателів про прибуття пошти з Англії. Відчалювати на берег було вже запізно; ми подивилися, як вантажать до рятувальної шлюпки пошту, і пішли вечеряти.
Коли ми знову вийшли на палубу, на морі вже простяглася місячна доріжка. Миготливі вогні маяка здавалися примарними в її сліпучому сяйві. З берега долинали п’янкі солодкі пахощі, які мені завжди нагадують церковні співи і місіонерів. Будиночки на Берейській набережній були яскраво освітлені. З великого бригу, що кинув якір поряд із нами, чулася музика, матроси горлали пісень, готуючись вийти в море. О, ці чудові тихі ночі, які зазвичай бувають у Південній Африці. Місяць накрив своїм сріблястим запиналом всю природу, і ця дивовижна ніч спустила на все живе і суще свої благословенні шати. Навіть войовничий бульдог, що належав одному з пасажирів, під впливом цієї урочистої тиші і спокою забув про своє бажання подратувати мавпу в клітці поблизу. Він лежав на порозі каюти і солодко хропів: мабуть, йому снилося, що він здолав мавпу, і тому був нагорі блаженства.
Наша трійця — себто сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я — всілися біля штурвала.
— Ну, містере Квотермейне, — порушив мовчанку сер Генрі, — обдумали ви нарешті мою пропозицію?
— Так, так! — приєднався і капітан Гуд. — Що ж ви вирішили? Сподіваюся, ви візьмете участь у нашій експедиції? Ми були б щасливі, якби ви погодилися супроводжувати нас не тільки до копалень царя Соломона, але повсюдно, де можна було б натрапити на сліди джентльмена на прізвище Невілль.
Я мовчки встав, підійшов до борту і став витрушувати люльку. Я зволікав, мені бракувало якоїсь дрібниці, щоб дійти остаточного рішення. Я завзято поринув у це дійство, а вони терпляче чекали. А коли зблиснула остання іскра, моє рішення раптом дозріло. Так часто буває в житті: ви довго вагаєтеся і не знаєте, як бути, і врешті-решт вирішуєте питання вмить.
— Гаразд, панове, — сказав я, повертаючись на своє місце, — я згоден. З вашого дозволу я висловлю умови, на яких я приймаю вашу пропозицію.
Перше. Окрім того, що ви сплачуєте всі подорожні витрати, вся слоняча кістка і інші цінності, здобуті нами в дорозі, мають бути поділені порівну між капітаном Гудом і мною.
Друге. Перш ніж ми вирушимо в дорогу, ви сплачуєте мені за послуги п’ятсот фунтів стерлінгів. Я ж зобов’язуюся чесно слугувати вам доти, доки ви самі не відмовитеся від вашого наміру, або поки ми не досягнемо нашої мети чи не загинемо.
Третє. Напередодні нашої мандрівки ви повинні оформити зобов’язання, за яким у разі моєї загибелі або важкого каліцтва ви будете виплачувати моєму синові Гаррі, який вивчає медицину в Лондоні, щорічно двісті фунтів стерлінгів протягом п’яти років. На той час він вже стане на ноги і буде в змозі заробляти на життя, якщо, звичайно, взагалі з нього будуть люди. От і всі мої умовини. Може, я забагато вимагаю?
— Ні, ні! — жваво заперечив сер Генрі. — Я із задоволенням приймаю всі ваші умови. Я вирішив будь-що здійснити пошуки брата і від свого наміру не відмовлюсь. Беручи до уваги ваш досвід і виняткову обізнаність у справі, яка мене цікавить, я готовий заплатити вам ще більше.
— Ну що ж, шкода, що мені не спало на думку попрохати більше, — усміхнувся я, — але своїх слів я ніколи назад не беру. А зараз я вам зізнаюся, з яких причин я згодився розділити такий далекий і небезпечний шлях. Передовсім, панове, я всі ці дні придивлявся до вас, і нехай мої слова вам не видадуться зухвалістю, але ви обидва мені дуже припали до душі. Я упевнений, що ми прекрасно доповнюватимемо один одного в спільній запряжці. А коли збираєшся в такі тривалі мандри, це дуже важливо. Що ж до самої подорожі — я маю на увазі нашу спробу перейти Сулейманові гори, — скажу вам відверто, панове, навряд чи ми повернемося звідти живими. Яка доля спіткала старого да Сильвестра триста років тому? А його нащадка двадцять років тому? Що сталося з вашим братом? Скажу вам чесно, джентльмени, я упевнений, що нас чекає те саме.
Я замовк, щоб подивитися, яке враження справили мої слова. Мені здалося, що капітан Гуд трохи стривожився; обличчя ж сера Генрі було таке ж ясне.
— Ми повинні ризикнути, — сказав вій своїм звичним спокійним тоном.
— Вам може здатися дивним, — продовжував я, — що, передбачаючи такий кінець, я все ж таки не відмовляюся йти з вами, тим більше що я людина не ризикова. Але на це є дві причини. По-перше, я фаталіст і переконаний, що моя смертна мить визначена наперед незалежно від моїх вчинків і бажань. І якщо мені судилося загинути в Сулейманових горах, значить, така судилася доля. Звичайно, Всевишньому відомо, як він збирається зі мною вчинити, отож мені не треба з цього приводу турбуватися. По-друге, я людина бідна. Хоча я займаюся полюванням майже сорок років, я нічого не надбав, бо мого заробітчанства ледь вистачає на прожиток. Ви, мабуть, знаєте, панове, що полювання на слонів — справа небезпечна, і ті, хто займається цим ремеслом, живуть у середньому чотири-п’ять років. Я ж цей термін перевищив майже всемеро і тому гадаю, що моя смерть десь уже недалеко. Якщо я загину на полюванні, то після сплати моїх боргів мій син Гаррі, якому ще треба вчитися, щоб стати на ноги, залишиться без жодних засобів для існування. А коли я піду з вами, він буде забезпечений принаймні на ближче майбутнє. Ось вам коротко мої міркування.
— Містере Квотермейне, — сказав сер Генрі, що слухав мене дуже уважно, — мотиви, що спонукають вас приєднатися до нашої експедиції, яка, на вашу думку, може закінчитися так сумно, роблять вам честь. Тільки час і події покажуть, маєте ви рацію чи ні. Але хоч би попереду й чекала вірна загибель, я вирішив довести цю справу до краю. Ну, а якщо вже нам судилося не повернутися звідти, то принаймні у нас буде нагода трохи пополювати. Чи не так, Гуде?
— Атож, — підтвердив капітан. — Ми всі троє звикли дивитися небезпеці в очі і зуміємо захистити себе. Отож відступати не слід. А зараз, джентльмени, давайте спустимося в кают-компанію і вип’ємо по чарчині за щасливий результат нашої подорожі.
- Предыдущая
- 6/125
- Следующая
