І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько - Рауд Эно Мартинович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/25
• Следующая

— Дякую вам, — сказала жінка. — Я буду весь вечір удома.

Доки точилася ця розмова по телефону, Муфтик і Півчеревичок підійшли до палати, де лежав Вольдемар. Звідти чувся знайомий стогін, який урвався відразу ж, як тільки Муфтик і Півчеревичок постукали у двері.

— Ввійдіть! — прогоготів Вольдемар. І щойно кумедні чоловічки ступили до палати, радісно скрикнув:

 —Ну, нарешті, нарешті! Я чекаю на вас ще зранку!

Муфтик простягнув Вольдемарові букет квітів, а Півчеревичок поклав на тумбочку велику коробку шоколадних цукерок. Цього разу вони вмить зголосилися, який гостинець прихоплять із собою для хворого. І їм не довелося про це жалкувати, тому що Вольдемар дуже зрадів, одкрив коробку і простягнув кумедним чоловічкам.

— Їжте сміливо, — попросив він. — Не соромтесь.

Вони й не соромились. Муфтик узяв одну, а Півчеревичок — сім шоколадних цукерок.

— Як ви почуваєтесь? — запитав Муфтик. Вольдемар невдоволено пророкотав:

— Зі здоров’ям усе гаразд. Тільки вони залюбки тримали б мене в лікарні до кінця життя. Вночі я бачив уві сні свого слона. Жити без нього — безпросвітна мука. Туга діймає. Тілесні страждання у порівнянні з цим — ніщо. Ви, мабуть, не зможете цього зрозуміти.

— Чому ж ні! — вигукнув Півчеревичок. А Муфтик додав:

— І нас же силоміць розлучили з нашим найкращим другом.

— Невже? — Вольдемар підвів голову. — Вас теж?

Муфтик і Півчеревичок почали розповідати. Вони виклали все: про відвідини жінкою готелю і про зникнення Мохобородька, про зустріч у парку і про те, як їм пощастило дізнатися, де мешкає злодійка.

— І там він тепер і погойдується в господарчій сумці, висунутій на держакові швабри з вікна третього поверху, — сказав Півчеревичок насамкінець.

Вольдемар слухав цю пригоду з глибоким занепокоєнням і цікавістю.

— Ну, звичайно, ці жінки… — зітхнув він. — Я все життя тримаюся від них подалі і, виявляється, чиню мудро. Не чекай від жінки нічого хорошого. Так воно є і так лишиться надалі.

Двері палати ледь чутно відчинилися, ввійшла медсестра Кірсіпуу. Вона чула останні Вольдемарові слова.

— Все-таки ви несправедливі щодо слабкої статі, — посварилася пальцем на Вольдемара. — Хто б тоді піклувався про чоловіків, якби не було жінок? Хто доглядав би вас тут, у лікарні? Доводиться мені, представниці слабкої статі!

Вольдемар з ввічливості не перечив, та по виразу його обличчя можна було легко прочитати, що саме про догляд медсестри Кірсіпуу він не особливо високої думки.

Муфтик і Півчеревичок зауважили, що Кірсіпуу ні мала нагальної потреби заходити до палати. І Воль демар теж її не кликав, бо весь час тримав руки п далі від кнопки дзвоника.

— Можливо, я чимось допоможу? — безпорадні запитала медсестра і, помітивши принесений Муфти ком букет, одразу ж вигукнула: — Ну, звісно, ох ц нинішні чоловіки! Щоб же ви робили без жінок Квіти треба негайно поставити у воду!

— Так-так, зрозуміла річ, — вибачливо пробу боні Муфтик, роззираючись навколо у пошуках вази

Та вона вже була в руках медсестри, яка набрала з крана води й поставила квіти. Тоді поправила по-| душку в узголів’ї Вольдемара і, полишаючи палату,| сказала:

— При потребі — подзвоніть.

Коли двері за нею причинилися, Вольдемар пробурчав:

— Як набридає оця надмірна турбота. Іноді мені здається, що вона грається зі мною, мов із живою лялькою.

— Я й на крихтину не здивуюся, якщо Мохобородька спіткала приблизно така доля, — сказав Муфтик.

— Так-так, — кивнув Вольдемар. — Адже в цього ] Мохобородька величезна борода, еге ж? Саме такі подобаються жінкам найбільше. Як працівник зоопарку можу вас запевнити: що волохатіший звір, то в більшому захваті від нього жінки. В зоопарку повсякчас можна бачити, як саме жіноцтво з неослабною увагою роздивляється волохатих тварин. І саме з таким виглядом, що їм кортить взяти звірятко на руки і поторсати… Та я запевняю вас, мої друзі, — тварина не якась там цяцька…

— Маєте рацію, — підтримав його Півчеревичок. — Правда, наш Мохобородько не якесь звіря, але все-таки…

Вольдемар урвав його:

— Але все одно він жива істота, чи не так? А з будь-якої живої істоти не можна робити іграшку. Кожну живу істоту треба шанувати вже за те, що вона живе.

Сказавши це, Вольдемар замислився. На його переніссі з’явилася глибока зморшка. Муфтик і Півчеревичок і не здогадувались, про що він мізкує, але в нього був такий зосереджений вигляд, що зараз вони не наважувались турбувати його запитаннями.

Нарешті Вольдемарове обличчя проясніло.

— Цього Мохобородька ми знімемо з вікна хоботом, — рішуче сказав він.

— Хоботом?! — вигукнув Муфтик.

— Яким хоботом?! — запитав Півчеревичок.

— Звичайно, слоновим, — пояснив Вольдемар. — Яким же ще!

— Боже поможи! — пролунало раптом від дверей. Усі троє воднораз поглянули в той бік. Медсестра

Кірсіпуу так нишкома ввійшла до палати, що ніхто не звернув на неї уваги.

— Боже поможи! — повторила вона знову. — Який сміливий і дотепний план. Чи ви й справді гадаєте, що слонові пощастить звільнити Мохобородька?

Вольдемар не відповів. Він пильно й недовірливо поглянув на медсестру Кірсіпуу.

— Пригощайтесь, будь ласка, цукерками, — сказав він нарешті.

Кірсіпуу взяла запропоновану шоколадну цукерку.

— Беріть іще, — припрошував Вольдемар.

Він розумів, що до сестри Кірсіпуу треба якомога дужче піддобритися. Тепер, коли вона посвячена в плани звільнення Мохобородька, не варто її гнівити. В протилежному випадку все може провалитись.

— Дякую, — мовила сестра Кірсіпуу і поклала до рота другу цукерку. — Ви сьогодні вельми доброзичливі.

— Сподіваюся, що ви взаємно відповісте мені тим же, — пробасив Вольдемар.

— Безумовно, — усміхнулася медсестра Кірсіпуу. Вона знову поправила подушку в узголів’ї Вольдемара і вийшла з палати. Нечутно, як і з’явилася.

Як тільки вона зникла, Вольдемар швидко сів, а по хвилі й підхопився. Він став ходити палатою туди-сюди, та ось зупинився і вдоволено прорік:

— Ми звільнимо Мохобородька вже цієї ночі. Для такої благородної справи сил у мене вистачить, незважаючи на всі зламані ребра.

— Ти коли-небудь бачив живого ведмедя? — запитав Муфтик Півчеревичка.

Після відвідин Вольдемара вони повернулися до готелю і мали доволі часу роздивлятися трьох ведмежаток на картині.

— Я навіть не бачив живого слона, — пошкодував Півчеревичок. — Та сьогодні увечері, сподіваюсь, така нагода випаде.

— І я всім серцем уповаю на це, — сказав Муфтик. — Та ще більшою радістю була б зустріч із живим Мохобородьком.

— Золоті слова, — погодився Півчеревичок. — Було б чудово після тривалої розлуки знову потиснути руку живому Мохобородьку.

За розмовою вони й не помітили, як надворі почало сутеніти. Невдовзі вони почули глухі удари годинника на ратуші.

— Десяту пробило, — полічив Муфтик.

— Пора діяти, — мовив Півчеревичок.

Вони встали, і Комірець, який сумирно лежав біля ніг Муфтика, теж підхопився. Усі гуртом спустилися ліфтом униз і підійшли до адміністратора розплатитися.

— А що, бородань теж знайшовся, якщо ви полишаєте готель? — поцікавився працівник готелю.

— Саме так, — ствердив Півчеревичок. — І через години дві він буде остаточно вільний.

— Вітаю, вітаю, — зрадів адміністратор. — Але, як я розумію, питання з бороданем ще не вирішено до кінця. Може, мені про всяк випадок на днів два притримати для вас кімнату? Може, знову повернетесь?

Муфтик покрутив головою:

— План звільнення Мохобородька продумано до найменших подробиць.

А Півчеревичок додав:

— Ми спалюємо за собою всі мости. Спалення мостів — уже півперемоги, чи не так? -

Та, здавалося, адміністратор усе ще вагався.

— Одна справа — план, — задумливо почав він. — Зовсім інша — дійсність. План можна обдумати блискуче, а втіленню його завадить якась нісенітниця.

• Предыдущая
• 21/25
• Следующая