Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 102
- Предыдущая
- 102/161
- Следующая
— Я маю на увазі, що якби наш синьйор курато виконав свій обов'язок, то все вийшло б інакше.
Але коли кардинал почав наполягати, щоб вона висловилась ясніше, Аньєзе опинилася в скрутному становищі: адже їй треба було розповідати історію, де вона зіграла таку роль, признаватися в якій, та ще й такій особі, не дуже хотілося. Проте вона знайшла спосіб вийти зі скрути за допомогою маленької хитрості, а саме: розповіла про домовлене вінчання, про відмову дона Абондіо, не забула згадати, як він посилався на «начальство» (ох і Аньєзе!), перескочила на задум дона Родріго й на те, як після попередження їм пощастило втекти.
— Так,— додала вона наприкінці,— втекти, щоб знову потрапити в пастку. Якби натомість синьйор курато був відверто розповів вам, як стоїть справа, й відразу повінчав бідних моїх молодят, то ми б негайно поїхали геть й сховались у такому місці, що й вітер нічого б не знав. А тепер втрачено стільки часу і вийшло те, що вийшло.
— Синьйор курато відповість мені за це,— сказав кардинал,
— Ні, ні, монсиньйоре,— раптом заговорила Аньєзе.— Я розповіла це не для того. Ви вже його не лайте, бо однаково зробленого не повернути. Та й жодного не вийде пуття, такий уже то чоловік: трапиться щось таке вдруге, все одно вчинить по-своєму.
Але Лючія лишилася невдоволена тим, як мати розповіла всю історію, й докинула від себе:
— Ми теж вчинили погано; мабуть, не було волі божої на те, щоб наша справа скінчилася гаразд.
— І що ж це ви могли вчинити таке погане, люба моя дівчино? — спитав Федеріго.
Дарма що мати крадькома промовисто зиркала на неї, Лючія розповіла про спробу обвінчатися нечесним шляхом у будинку дона Абондіо й скінчила, мовивши:
— Ми вчинили погано, й господь покарав нас за це.
— Прийміть з його рук страждання, які ви перетерпіли, і не занепадайте духом,— відповів Федеріго.— Адже кому радіти й сподіватися, як не тому, хто перетерпів і все-таки ладен звинувачувати себе самого?
Потім він спитав, де перебуває наречений, і, зачувши від Аньєзе (Лючія стояла мовчки, похиливши голову й потупивши очі), що той утік із рідного краю, виявив свій подив та невдоволення; він тут же захотів дізнатися про причину його втечі.
Аньєзе, як уміла, розповіла дещицю того, що знала про Ренцо.
— Чув я про цього, юнака,— сказав кардинал.— Тільки ж як це хлопець, заплутаний у такі справи, міг бути заручений з такою дівчиною?
— Він був чесний юнак,— відповіла Лючія, ґусто зашарівшись, але твердим голосом.
— Тихий хлопець, навіть аж надто,— додала Аньєзе,— про це можете спитати кого завгодно, навіть самого синьйора курато. Хто знає, до якої плутанини, до яких підступів вони там вдалися? Хіба багато треба, щоб виставити бідного чоловіка лиходієм?
— На жаль, це правда,— зауважив кардинал, — я неодмінно дізнаюсь про нього.— І, спитавши ім'я та прізвище юнака, він занотував усе до записника. Потім додав, що розраховує за кілька днів відвідати їхнє село і що тоді Лючія може приїхати туди без усякого страху, а він тим часом поклопочеться й підшукає таке місце, де б вона могла перебувати в цілковитій безпеці доти, доки все налагодиться на краще.
Далі він звернувся до господарів будинку, і вони відразу підступили ближче. Іще раз висловив їм свою вдячність, яку вже раніше переказував через курато, й спитав їх, чи згодні вони на кілька днів прихистити гостей, котрих послав їм господь.
— Звичайно, синьйоре,— відповіла жінка, причому її голос і обличчя висловлювали набагато більше, ніж ота її суха відповідь, викликана ніяковістю.
Зате чоловік, у нестямному захваті від присутності такого визначного відвідувача, палав бажанням показати себе за такої виняткової нагоди і гарячково готував слушну барвисту відповідь. Він морщив лоба, відчайдушно водив очима, стискував губи, до краю напружував свій розум, шукав, копався в пам'яті й раптом відчув, як у нього в голові закружляв цілий рій окремих думок і недомовлених слів,— проте час не чекав, і кардинал знаками вже дав зрозуміти, що розтлумачив, цю мовчанку належним чином. Нарешті бідолаха розтулив рота й бовкнув: «Уявіть собі!» І більше ні на що не спромігся. За це він тільки зневажав себе в ту мить, але й згодом обтяжливий спогад неабияк псував йому задоволення від великої честі, якої його було удостоєно. І щоразу, коли він, згадуючи цю подію, подумки переносився в ту обстановку, йому, як на лихо, лізли до голови найрізноманітніші слова, що, в усякому разі, були кращі за оте безглузде: «Уявіть собі!» Але, як мовиться у старовинному прислів'ї: «Якби ж то той розум спереду, що тепер позаду!»
Кардинал відбув, сказавши: «Хай буде благословення господнє над цим будинком!»
Потім уже, ввечері, він спитав курато, чи не можна якось у пристойний спосіб винагородити цього чоловіка, як видно, небагатого, за виявлену ним таку гостинність, а надто в теперішній час. Курато відповів, що й справді, ні заробітку від ремесла, ні прибутків від дрібних клаптиків землі, які належать йому, в цьому році напевно не вистачить на те, щоб виявляти щедрість іншим; але потім додав, що кравцеві, мовляв, удалося зробити деякі заощадження протягом минулих років, отож він тепер один із найзаможніших в околі і може дозволити собі деякі зайві витрати, що він охоче й робить. Однак немає жодного способу змусити його взяти винагороду від будь-кого.
— А чи є люди,— спитав кардинал,— які неспроможні сплатити йому борги?
— Певна річ, монсиньйоре, є, адже в нас бідняки платять звичайно з решток урожаю, а минулого року жодних решток не було, тож усім бракує навіть найнеобхіднішого.
— Гаразд,— мовив Федеріго,— усі ці борги я беру на себе. А ви, коли ваша ласка, візьміть у нього перелік цих боргів і сплатіть за мій рахунок.
— Вийде чимала сума.
— Тим краще. На жаль, є ще більші злидарі, які не мають боргів, бо ніхто їм у борг не дає.
— Ще б пак! Робиш усе, що можливо, та тільки ж як настачити на всіх у такі часи?
— Нехай він обшиє найбідніших за мій рахунок, а ви заплатіть йому чимдорожче. Щиро кажучи, цього року мені всякий видаток здається крадіжкою, якщо він не йде на хліб, але ж цей випадок — винятковий.
Однак ми не хочемо завершувати розповідь про цей день, не повідавши коротко про те, як закінчив його Безіменний.
Цього разу звістка про його навернення забігла попереду нього в долину; вона хутко поширилася, викликавши всюди подив, тривогу, роздратування, ремство. Першим стрічним браві або служникам (у нього одне й те саме) він зробив знак іти за ним, і отак підряд усім іншим. Вони рушили слідом із незвичайною для них нерішучістю, але із звичним послухом, аж доки він, у супроводі чимдалі більшого почту, прибув урешті до свого замку. Тим, що біля воріт, він також зробив знак приєднатися до решти. Заїхавши до першого дворика, він дістався аж на його середину і там, усе так само верхи, подав свій громовий клич: то був звичайний сигнал, зачувши який, збігались усі його спільники. За одну хвилину люди, розпорошені по всьому замку, з'явилися на поклик і приєдналися до інших; усі вичікувально дивились на свого господаря.
— Ідіть і чекайте мене у великій залі,— сказав він, якийсь час дивлячись після того їм услід зі свого мула. Потім зліз додолу, сам відвів мула до конюшні й пішов туди, де на нього чекали.
При появі Безіменного загальне перешіптування відразу стихло, всі стовпилися на один бік, залишивши вільною для нього значну частину зали. Слухачів було десь чоловік тридцять.
Безіменний підняв руки, наче для того, щоб зберегти цю раптово запалу мовчанку, підніс голову, яка й так вивишалась над головами присутніх, і промовив:
— Слухайте всі, і хай говорить тільки той, кого я спитаю. Сини мої! Шлях, яким ми йшли досі, веде просто до пекла. Не мені дорікати вам, не мені, котрий очолював вас, був найгіршим з вас; але вислухайте те, що я маю сказати вам. Господь милосердний закликав мене змінити життя, і я його зміню, я вже змінив його, і хай із вами всіма станеться те саме. Тож знайте і твердо запам'ятайте: я радше прийму смерть, аніж переступлю його святий закон. Я звільняю кожного з вас від виконання злочинних наказів,— сподіваюся, ви мене розумієте. Крім того, я вимагаю від вас не виконувати жодного з попередніх. І запам'ятайте раз назавжди, що надалі ніхто не сміє чинити лиходійства, прикриваючись моїм іменем, у мене на службі. Хто згодиться на ці умови, той стане мені за рідного сина, і я буду щасливий поки й віку мого, коли відмовлю собі в останньому шматку хліба, щоб нагодувати останнього з вас. Хто не згоден, той дістане всю свою платню ще й подарунок на додачу і хай іде собі з богом; але сюди щоб ані ногою, хіба тільки якщо хто захоче змінити своє життя: тоді я прийму його з розкритими обіймами. Сьогодні вночі обміркуйте все, а завтра я викличу вас поодинці, щоб знати відповідь, і тоді ви дістанете нові накази. А зараз розходьтеся, кожен на своє місце. І хай господь, виявивши до мене таке милосердя, підкаже й вам добре рішення.
- Предыдущая
- 102/161
- Следующая
