Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 17

• Предыдущая
• 17/161
• Следующая

Поки доктор вибалакувався, Ренцо стояв і дивився на нього з захопленою увагою, мов той роззява на базарній площі, що дивиться на штукаря, котрий, напхавши в рота клоччя, тягне потім звідти нескінченну стрічку. Проте, коли він ясно збагнув, що саме мав на увазі доктор та яка вийшла плутанина, він перервав нескінченну стрічку, що тяглася з адвокатових уст.

— Ой, синьйоре докторе, таж ви не так мене зрозуміли! Усе зовсім навпаки. Нікому я не погрожував. Я не займаюсь такими справами: перепитайте хоч і все наше село, і всі вам скажуть, що я ніколи жодних справ із судами не мав. То зі мною обійшлися підло, і я прийшов до вас дізнатися, як мені діяти, щоб домогтися правди. Я дуже радий, що познайомився з цим указом.

— Чорт забирай! — вигукнув доктор, витріщивши очі.— Що це за дурниці ви мелете! Ото завжди так,— усі ви такі! Ви що, не вмієте ясно викладати справу?

— Вибачте мені, але ви самі не дали мені часу на це. Зараз я вам розкажу, як воно є. Так от, щоб вам було відомо, сьогодні я мав повінчатися,— тут голос у Ренцо затремтів,— повінчатися сьогодні з дівчиною, з якою ми заручені з цього літа; і на сьогодні, як бачите, вінчання було призначено самим священиком, і все було готове до весілля. Та раптом синьйор курато починає вигадувати всякі відмовки... одне слово,— не стану вам довго надокучати,— я його змусив говорити як належить, без вивертів, і він мені признався, що йому під загрозою смерті було заборонено вінчати нас. Цей тиран, дон Родріго...

— Замовкніть! — відразу урвав його доктор, насупивши брови, зморщивши свого червоного носа й скрививши рота.— Чого це я повинен ламати голову над такими дурницями? Провадьте такі розмови між собою, коли не вмієте зважувати своїх слів; і не приходьте з цим до благородного чоловіка, який знає, чого вони варті. Ідіть собі, йдіть: ви й самі не розумієте, що говорите! Я з хлопчаками не зв'язуюсь і не хочу слухати такої балаканини, такої маячні...

— Клянусь вам...

— Ідіть собі геть, кажу вам! Нащо мені ваші клятви! Я в цю справу не втручаюся, я вмиваю руки.— При цьому адвокат заходився потирати руки, ніби й справді мив їх.— Навчіться спершу говорити, адже не гоже отак ошелешувати благородного чоловіка!

— Та ви послухайте, послухайте лишень! — марно повторював Ренцо. Однак доктор, не перестаючи лаятись, штовхав його обіруч до виходу. Нарешті, притиснувши його до дверей, він відімкнув їх, покликав служницю й сказав їй:

— Негайно верніть цьому чоловікові все, що він приніс: нічого мені від нього не треба, нічогісінько.

Цій жінці ще жодного разу, відколи вона тут служила, не доводилось виконувати подібного наказу, але його було висловлено з такою рішучістю, що вона не посміла перечити. Взявши чотирьох бідолашних каплунів, служниця віддала їх Ренцо, поглянувши на нього з презирливим співчуттям, ніби хотіла сказати: «Либонь, гарненько ти прошпетився». Ренцо не хотів був брати птахів, але доктор залишився непохитним; і хлопець, вражений і роздосадуваний більше ніж будь-коли, мусив забрати відкинуті жертви й вернутися додому, щоб повідати жінкам про блискучий успіх свого паломництва,

А за його відсутності жінки, зі смутком змінивши святкове вбрання на буденну одіж, знову почали радитися. Лючія при цьому знай ридала, а Аньєзе зітхала. Потому як мати висловилась про значні результати, яких можна було сподіватися від адвокатових порад, Лючія сказала, що треба всіляко шукати виходу; що падре Крістофоро — такий чоловік, який не тільки дасть пораду, але й зробить усе можливе, коли йдеться про підтримку бідних людей; тож, мовляв, дуже добре було б дати йому знати про те, що сталося. «Певна річ»,— підтвердила Аньєзе, і вони вдвох заходилися обговорювати, як це зробити. Піти самим до монастиря, за дві милі від їхньої господи,— на це в них у такий день не вистачало духу, і, звичайно, ні одна розумна людина не порадила б їм так учинити. Але поки вони прикидали так і сяк, зачувся легкий стукіт у надвірні двері і відразу по тому — тихий, але чіткий вигук: «Deo gratias!»[29] Лючія, здогадавшися, хто це міг бути, побігла відчиняти. Досередини зайшов, привітно вклоняючись, послушник-капуцин[30], монастирський збирач милостині. Через його ліве плече був перекинутий подвійний мішок, який він міцно притискав до грудей обома руками, перехопивши його посередині, де був отвір.

— А-а, фра Гальдіно! — мовили обидві жінки.

— Хай прибуває з вами Господь,— відповів капуцин.— А я прийшов по горіхи.

— Піди-но внеси горіхів для братії,— сказала Аньєзе.

Лючія встала й попрямувала до сусідньої кімнати, але на порозі на мить спинилася за спиною фра Гальдіно, який і далі стояв у попередній позі, і, притуливши пальця до вуст, виразно подивилася на матір ніжним, благальним і водночас владним поглядом, що вимагав збереження таємниці.

Збирач, поглядаючи здаля на Аньєзе, спитав:

— А де ж весілля? Адже воно мало відбутися сьогодні. Я спостеріг у селі якесь збентеження, немовби трапилося щось несподіване. В чім річ?

— Та занедужав синьйор курато, і довелось відкласти,— поквапно відповіла Аньєзе. Якби Лючія не подала їй знак, відповідь, мабуть, була б інша. — Ну, то як посувається збір? — вела вона далі, щоб змінити розмову.

— Погано, ласкава донно, погано. Оце тільки й усього! — І з цими словами він зняв мішок з плеча й потряс його обома руками.— Тільки й усього. А я аж у десять будинків заходив — і оце таке зібрав багатство!

— Та вже такі пішли нужденні роки, фра Гальдіно; коли на рахунку кожен шматочок хліба, то тут і на інше не розщедришся.

— Що, по-вашому, потрібно, донно, щоб повернути добрі роки? Потрібна милостиня. Ви чули про чудо з горіхами, яке сталося багато років тому в нашому монастирі в Романьї?

— Сказати правду, не чула... А розкажіть лишень.

— Отож слухайте. Жив собі був у цьому монастирі один наш падре, святий чоловік, і звали його падре Макаріо. Якось раз узимку йде він стежкою через поле одного нашого благодійника, також хорошого чоловіка, і бачить, стоїть цей благодійник біля свого великого горіхового дерева, а четверо наймитів, вимахуючи мотиками, вже почали його окопувати, щоб оголити коріння. «Що це ви робите з бідолашним деревом?» — спитав падре Макаріо. «Ох, падре, ось уже стільки літ воно не родить жодного горіха, то я й хочу зрубати його на дрова».— «Облиште дерево,— мовив падре,— і знайте, що в цьому році на ньому буде більше горіхів, ніж листя». Благодійник, який добре знав того, хто мовив ці слова, відразу наказав наймитам прикидати коріння землею і, покликавши ченця, який уже попростував далі своєю дорогою, сказав йому: «Падре Макаріо, половину збору я жертвую монастиреві». Поголос про пророцтво розійшовся далеко навкруги, і всі знай бігали дивитися на горіхове дерево. І справді, навесні на ньому з'явилося безліч квітів, а з часом — безліч горіхів. Доброму нашому благодійникові так і не довелося збивати горіхи, бо ще до збору врожаю він відійшов у вічність, щоб прийняти винагороду за свою щедрість. Але чудо від цього стало ще більшим,— ви про це почуєте. В цього чоловіка залишився син зовсім іншого складу. І ось, коли настав час врожаю, збирач пішов по належну монастиреві частку. Але той син вдав, що нічого й знати не знає; до того ж він набрався зухвальства відповісти, що зроду не чув, щоб капуцини вирощували горіхи. І знаєте, що сталося? Якось раз (ви тільки послухайте!) зібрав цей непутящий декотрих своїх друзяк — достоту таких, як сам! — і під час пиятики розповів їм історію про горіхове дерево і при цьому насміхався з ченців. Горілчані брати висловили бажання піти подивитися на ту велетенську купу горіхів. Він повів їх до комори. І послухайте! Відчиняв він двері і, мовлячи: «Ось дивіться»,— іде в куток, де в нього була насипана ота велетенська купа. Що ж там виявилося? Велетенський ворох сухого горіхового листя. Чи ж не повчальний приклад? А монастир не тільки не зазнав від цього ніяких збитків, навіть став благоденствувати, бо ж після такої великої події збір горіхів чимдалі більшав, аж один благодійник, із співчуття до бідного збирача, пожертвував монастиреві осла, щоб було легше приставляти зібрані горіхи. І олії з них начавили стільки, що кожний бідняк приходив і брав, скільки йому було потрібно. Бо ж ми мов те море, яке збирає води звідусіль, а потім знов обділяє ними всі ріки.

• Предыдущая
• 17/161
• Следующая