Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 46

• Предыдущая
• 46/161
• Следующая

— Чудово, чудово, вельмишановна мадре. Я повністю схвалюю вашу сумлінність. Цілком правильно... Але можете не сумніватися...

— Ну що ви, що ви, князю... Я говорила, виходячи зі своїх обов'язків, до того ж...

— Звичайно, звичайно, мадре.

Перекинувшися цими нечисленними словами, співрозмовники розкланялися й розійшлися, ніби кожному з них було обтяжливо довго залишатися віч-на-віч з другим. Кожен пішов до своїх, один — за межі монастирської огорожі, а друга — досередини.

— Ну, вже пора,— сказав князь,— скоро Гертруда дістане змогу вдосталь натішитися товариством шановних сестер. А досі ми їх уже добряче потомили.

Мовивши це, він розкланявся; вся родина рушила за ним; іще раз обмінялися люб'язними словами. І, врешті, поїхали.

Дорогою назад Гертруді не хотілося ні про що говорити. Налякана зробленим нею кроком, присоромлена свідомістю своєї нікчемності, відчуваючи прикрість за інших і за себе, вона з сумом перебирала в пам'яті ще наявні для неї можливості сказати «ні» і боязко давала собі обіцянку виявити в інших випадках більше твердості й присутності духу. Однак страх, викликаний похмурим виглядом батька, досі не пройшов, і Гертруда крадькома позирнула на князя, аби пересвідчитися, що на його обличчі не залишилося ані найменшого сліду гніву. Вона побачила, що він цілком задоволений, і на хвилю відчула якусь полегшу.

Коли приїхали додому, довелось перевдягатися, міняти туалети. Потім обід, кілька візитів, прогулянка в екіпажі й, урешті, вечеря, наприкінці якої князь підняв нове питання: про вибір хрещеної матері. Так звалася дама, під чию опіку, на прохання батьків, віддавали юну кандидатку в черниці на весь час від подання прохання до вступу до монастиря. Цей час було присвячено огляду церков, палаців, вілл, святих місць, одно слово, всіх визначних пам'яток міста та його околиць, щоб юні дівиці, перш ніж проказати свою обітницю, гарненько подивилися на те, від чого вони відрікалися навіки.

— Треба подумати про хрещену,— сказав князь,— адже завтра для випробування з'явиться вікарій черниць, після чого буде порушено питання про капітул[59], щоб сестри висловили свою згоду на її прийняття.

Ці слова було звернено до княгині, яка, зрозумівши, що її запрошують висловитися, почала:

— Либонь, найкраще...

Але князь урвав її:

— Ні, ні, княгине, хрещена передусім має припадати до душі самій нареченій, і хоча за заведеним звичаєм вибір надається батькам, однак Гертруда своєю розсудливістю й розважністю цілком заслужила, щоб для неї було зроблено виняток.— І, звертаючись до Гертруди з виглядом людини, яка повідомляє про незвичайну милість, провадив далі: — Будь-яка дама з тих, що були в нас сьогодні ввечері, володіє всіма якостями, необхідними для того, щоб бути хрещеною дівчини нашого дому, і я вважаю, що серед них не знайдеться жодної, котра не вважатиме за честь виявлену їй перевагу,— тож вибирайте самі.

Гертруда добре бачила, що такий вибір зайвий раз означатиме її згоду. Але пропозицію було висловлено з такою урочистію, що відмова, ба навіть найнесміливіша, могла б видатися образою або ж щонайменше свавільним капризом. І ось вона зважилась і на цей крок, назвавши ту даму, яка того вечора припала їй до душі, тобто ту, яка найбільше від усіх пестила й розхвалювала її, поводячися з нею з тією фамільярністю, щирістю й запобігливістю, що в найперші хвилини знайомства скидаються на давню дружбу.

— Чудовий вибір,— сказав князь, який саме цього і сподівався.

Випадково чи то навмисно, проте вийшло достоту так, як буває, коли ото штукар ляскає перед вашими очима колодою карт і пропонує запам'ятати яку-небудь карту, а потім угадує її, але при цьому показує карти в такий спосіб, що ви помічаєте тільки одну. Ця дама цілий вечір стільки вертілася коло Гертруди, так настійливо займала собою її увагу, що дівчині коштувало б великих зусиль пригадати яку-небудь іншу. Старання цієї дами були ще й не безпричинні: вона вже давно накинула оком на молодого князя, ладячи його за свого зятя, через це всі справи цього дому вважала ніби своїми, і цілком природно, що любій Гертруді вона приділяла нітрохи не менше уваги, ніж найближчі її родичі.

Назавтра Гертруда пробудилася з думкою про вікарія, котрий мав прийти. Саме коли вона розмірковувала, чи не можна скористатися з цієї вирішальної хвилини, щоб якось повернути назад, її покликали до князя.

— Ну, дочко моя, сміливіше! — сказав їй батько.— Досі ви поводили себе чудово, сьогодні треба завершити справу. Все, роблене до цієї хвилини, робилося з вашої згоди. Якби за цей час вашою душею заволодів якийсь сумнів, боягузливе каяття або ще якісь примхи молодості, вам треба було сказати про це; але тепер справа зайшла так далеко, що дитячі вихватки просто недоречні. Добрий чоловік, який має прийти сьогодні, поставить вам сотні запитань про ваше покликання, запитань на зразок: чи за своєю волею ви йдете в черниці, та чому, та як і таке інше. Коли, відповідаючи йому, ви вагатиметеся, то він водитиме вас на мотузочку бозна-скільки часу, що буде для вас справдешньою тортурою. Але може вийти й набагато гірше. Після всіх привселюдних доказів, які вже мали місце, найменше вагання, помічене в вас, поставить на карту мою честь, а то ще й наведе на думку, що я сприйняв вашу похапливість за тверде рішення, що я прискорив справу, що я... таж чи мало ще чого можна придумати! В такому випадку я опинився б перед сумною необхідністю вибирати між двома однакового тяжкими рішеннями: або ж дозволити цілому світові скласти собі негативну думку про моє поводження — чого жодною мірою не дозволяє мені почуття обов'язку перед самим собою; або ж — розкрити істинну причину вашого рішення і...

Але тут, побачивши, що Гертруда густо почервоніла, очі їй налилися сльозами і все обличчя стислося, ніби пелюстки квітки в задушливу спеку перед грозою, князь урвав свою тираду і провадив далі втішливим тоном:

— Ну гаразд, гаразд, усе залежить від вас, від вашої розважливості. Я знаю, що її у вас багато і що ви не дівчинка, щоб в останню хвилину зіпсувати добре налагоджену справу; але я повинен був завбачити всякі можливості. Та нумо не говорити більше про це: погодьмося на тому, що ви відповідатимете щиро, щоб у голові цього доброго чоловіка не змогло виникнути й тіні сумніву. Та й ви самі швидше відбудете всю цю процедуру.

Потім, підказавши кілька відповідей на найімовірніші запитання, князь почав, як завжди, розводитися про втіхи та радощі, приготовані для Гертруди в монастирі. Отак він займав її своїми розмовами, аж доки служник доповів, що прийшов вікарій. Князь нашвидку повторив найважливіші настанови і, як і належало, залишив дочку наодинці зі священиком.

Добрий чоловік з'явився з майже готовою думкою, що Гертруда має велике покликання до чернецтва,— про це сказав йому князь, прийшовши запрошувати його. Щоправда, добросердий вікарій, знаючи, що сумнів — це одна з найважливіших чеснот його служби, дотримувався правила не дуже вірити таким заявам і всіляко стерегтися упереджених думок, однак рідко буває, щоб настійливі й переконливі слова авторитетної людини так або інак не вплинули на того, хто їх слухає.

Після перших поздоровлень вікарій сказав: 

— Синьйорино, я прийшов до вас у ролі спокусника — поставити під сумнів те, що ви в своєму проханні оголосили твердим рішенням: я прийшов відкрити вам усі труднощі обраної вами путі й упевнитися, чи ви їх гаразд зважили. Дозвольте запропонувати вам кілька запитань.

— Прошу, запитуйте,— відповіла Гертруда.

Тоді добрий пастир заходився розпитувати її за приписаними статутом правилами:

— Чи відчуваєте ви в своєму серці вільне, не вимушене рішення стати черницею? Чи не було зостосовано погрози або зваблення? Чи не зазнали ви чийогось впливу, приймаючи своє рішення? Скажіть це щиро людині, чий обов'язок — дізнатися про вашу справжню волю, щоб зашкодити застосуванню будь-якого насильства.

Щира відповідь на це запитання постала перед внутрішнім зором Гертруди в усій своїй страшній правдивості. Щоб дати її, треба було б усе пояснити, розповісти, хто і як погрожував їй, одно слово, всю історію... Нещасливиця з жахом відсахнулася від такої думки; вона квапливо стала підшукувати іншу відповідь і знайшла єдину, яка могла швидко й певно звільнити її від цієї муки,— відповідь, найбільш далеку від істини.

• Предыдущая
• 46/161
• Следующая