Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 55

• Предыдущая
• 55/161
• Следующая

— Хлоп'ята,— закликав капітан поліції,— що ви тут робите? Розходьтеся по домівках. Де ж ваш страх божий? А що скаже суверен, наш король? Ми вам зла не бажаємо, тільки розходьтеся добром по домівках. І якого дідька принесло вас усіх сюди? Нічого в цьому немає хорошого ні для душі, ні для тіла. По домівках, по домівках!

Якби ті, хто бачив обличчя промовця і чув його слова, навіть захотіли послухатися, то скажіть, будьте ласкаві, як би вони змогли це зробити, коли на них натискали задні, а тих у свою чергу також тіснили інші, ніби хвилі, що набігали одна на одну,— і отак аж до самісінького хвоста натовпу, який усе збільшувався. Капітан дихав через силу.

— Здайте їх назад, дайте мені звести дух,— сказав він алебардистам,— тільки нікого не чіпайте. Як би це нам зайти до крамниці? Ану, постукайте, але не давайте їм лізти вперед.

— Здай назад! Здай назад! — закричали алебардисти, кидаючись усі гуртом на передніх і штовхаючи їх держаками алебард. Ті загорлали, почали відступати назад, навалюючись спинами на задніх, упираючись ліктями їм в животи, наступаючи на ноги. Почалась штовханина, тиснява, тож ті, хто потрапив у гущу, не знали, як їм і вибратися. Тим часом біля самих дверей зробилося дещо просторіше. Капітан поліції й далі настійливо стукав і горлав, щоб його впустили. Ті, що були всередині, виглянувши в вікна, бігцем кинулися вниз сходами й відімкнули двері. Капітан зайшов і покликав за собою алебардистів, які один за одним попротискувалися вперед, причім останнім довелося алебардами стримувати натовп, що напирав. Коли всі ввійшли, двері знов замкнули й загородили зсередини. Капітан вибіг сходами нагору й вихилився з вікна. Ну й мурашник!

— Хлоп'ята! — гукнув він; багато голів задерлося вгору.— Хлоп'ята, розходьтеся по домівках! Хто відразу ж піде додому, тому нічого не буде!

— Хліба! Хліба! Відімкніть! Відімкніть-бо! — ці слова чітко вирізнялись у страшному реві, яким відповідав натовп.

— Заспокойтеся, хлоп'ята! Схаменіться, поки ще не пізно. Йдіть геть звідси, розходьтеся по домівках. Хліб ви одержите, тільки ж негоже так чинити. Агей, ви, агей, що то ви там робите? Навіщо чіпаєте двері? Адже я бачу. Ану, перестаньте! Глядіть мені! Це ж справжній злочин! Ось я зараз зійду вниз! Агей, ви там, киньте залізяку, геть руки! Яка ганьба! Вас, міланців, скрізь вважають добрягами. Послухайте, ви ж завжди були славними хло... От сволота!

Таку раптову зміну стилю викликав камінь, кинутий одним із цих добряг, що влучив капітанові поліції просто в лоб, якраз у лівий горб його метафізичної глибокодумності[65]. «Сволота! Сволота!» — горлав він далі, блискавично замикаючи вікно й ховаючись. Та хоч би він кричав, поки й захрип, усе було намарне: і його прохання, і лайка тонули в бурі зойків, що долинали знизу. А там посувалось далі те, що він зміг побачити: люди наполегливо працювали каменями й усякими залізними речами напохваті — працювали над дверима, що їх силкувалися висадити, та над вікнами, де намагалися позламувати грати. І справа посувалася досить успішно.

Тим часом господарі та підмайстри пекарні, позасідавши біля вікон горішніх поверхів із купами каміння (певно, понавивертали з бруківки в дворі), криками й жестами хотіли змусити стовплених унизу кинути свій задум; вони погрожували камінням і кричали, що теж візьмуться за нього. Бачачи, що все даремно, вони й справді стали жбурляти каміння і добре влучали, адже тиснява була така, що, як ото кажуть, і яблуку ніде було впасти.

— Ох ви ж, негідники, шахраї! То ось який хліб ви даєте біднякам! Чорти! Ой-ой! Начувайтеся! — долинало знизу. Багато хто постраждав; двох хлопчаків задушено на смерть. Лють додала сили натовпові; двері було висаджено, грати вивернуто, і людський потік ринув через усі отвори досередини. Бачачи, що непереливки, обложені кинулися на горище; капітан, алебардисти та дехто з мешканців будинку поховались по різних закутках; інші, повибиравшись через слухові вікна, лазили по дахах, мов коти.

Побачивши здобич, переможці відразу забули про криваву помсту. Вони посунули до ящиків, почали хапати хліб, а один кинувся до конторки, збив замок, схопив посудину з грошима, повигрібав звідти жменями вміст і, понабивавши кишені, подався геть, щоб потім повернутися й поживитися хлібом, якщо ще залишиться. Натовп розсипався по комірках. Хапали й тягли мішки, вивертали їх назовні; хто ставив мішок між ноги, розв'язував його і, щоб можна було піднести, висипав частину борошна; хто з криком «Стій, постривай!» нахилявся й підставляв фартух, хустку чи капелюха, щоб усипати туди дар божий; один біг до діжі й хапав шмат тіста, який тягся й розповзався врізнобіч; другий, заволодівши ситом, ніс його, високо піднявши над головою. Одні йшли геть, інші тільки приходили: чоловіки, жінки, діти; всюди штовханина, крики та біла курява, що летіла звідусіль, застилаючи все довкола. Натовп на вулиці складався з двох зустрічних течій, які то роз'єднувались, то зливалися знову: одні йшли зі здобиччю, другі поспішали по неї.

Поки відбувались оці спустошення, власники інших міських пекарень теж не могли почуватися спокійно і в безпеці. Проте до жодної з них не збіглося стільки народу, як до першої, отже, особливої загрози погрому не було. В одних хазяї повстигали зібрати підмогу; в інших, де бракувало сили для захисту, йшли на поступки: роздавали хліб біднякам, коли ті починали товпитися біля крамниць, аби тільки вони порозходилися. І люди йшли собі геть, не так тому, що були вдоволені, як через те, що алебардисти й варта, які трималися якнайдалі від тієї страшної пекарні, з'являлися в інших місцях у достатній кількості для того, щоб вселити страх тим нещасним, які бродили купками. Отож безпорядки знай посилювались біля злощасної першої пекарні, бо ті, в кого свербіли руки облагоджувати вигідну справу, бігли туди, де перевага була на боці бунтарів, а безкарність забезпечена.

Такий був стан речей, коли Ренцо, дожувавши врешті свій буханець, ішов по передмістю Східних воріт і, сам того не відаючи, прямував до головного вогнища безпорядків. Він ішов то швидко, то сповільнюючи ходу через стрічний натовп, водночас роззираючись на всі боки й дослухаючись до глухого гомону розмов, щоб зрозуміти бодай щось. І ось дорогою йому випало почути, скажімо, таке:

— Тепер,— кричав один,— виявився нахабний обман тих мерзотників, які заявляли, нібито немає ні хліба, ні борошна, ні зерна. Тепер усе видно, мов на долоні, і їм годі нас дурити далі. Хай живе достаток!

— А я вам кажу — все це ні до чого,— говорив другий,— це однаково, що дірка в воді; буде навіть гірше, коли не поквитатися з ними як належить; хліб вони продаватимуть дешево, зате домішуватимуть туди отрути, щоб перетруїти бідних людей як мух. І так уже кажуть, що нас забагато; в хунті так прямо й заявлено; я вже це знаю напевне, бо сам чув про це від своєї куми, а вона подружка родича кухонного служника одного з цих синьйорів.

Третій з піною на губах знай лаявся, притискуючи шматок носовика до скуйовдженої й закривавленої голови. А дехто з його сусідів, наче щоб утішити його, вторив йому.

— Дорогу, дорогу, синьйори, коли ваша ласка, дозвольте пройти бідному батькові родини, що несе їсти п'ятьом своїм дітям,— так говорив чоловік, який ішов, похитуючись під вагою величезного мішка з борошном; і всяк намагався відступитися, щоб дати йому пройти.

— Як на мене,— говорив пошепки один своєму співрозмовникові,— то я дам драла. Я чоловік бувалий і знаю, чим починаються й кінчаються такі справи. Ці дурні, які зараз так галасують, завтра або післязавтра сидітимуть по домівках, дрижачи від страху. Я вже бачив декотрих синьйорів, які вештаються, прикидаючись дурниками, а насправді все примічають, хто та що. А потім, коли все скінчиться, підіб'ють підсумок і візьмуться за кого належить.

— Хто підтримує пекарів,— кричав дзвінкий голос, привернувши увагу Ренцо,— так це завідувач продовольством.

— Усі вони негідники,— мовив хтось поблизу.

• Предыдущая
• 55/161
• Следующая