Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 68

• Предыдущая
• 68/161
• Следующая

Але така вже властива всім людям особливість: коли вони схвильовані, занепокоєні й бачать, що хтось інший може вивести їх із важкого становища, вони настійливо, під усякими приводами, просять про це. Так само й хитруни, якщо вони занепокоєні й налякані, підкоряються цьому людському законові. І тому вони в таких випадках дуже жалюгідні на вигляд. Хитромудрі вигадки й тонкі хитрощі, з допомогою яких вони звикли здобувати перемогу, які стали для них ніби другою вдачею і які — коли вдатися до них своєчасно, з потрібним душевним спокоєм і ясністю думки — завдають удару влучно й приховано, а після вдалого завершення справи стають відомими й викликають загальне схвалення,— саме їх хитруни, потрапляючи в скрутне становище, застосовують сяк-так, наосліп, без усякої вишуканості й тонкощів. Зрозуміло, у кожного, хто бачить ці хитрощі та старання, вони викликають лише жаль і сміх, і той, кого ці хитруни силкуються обдурити, намагаючись нічим не виявити себе, навіть з невеликою пильністю чудово помічає всю їхню гру й обертає всі ці хитросплетіння проти них же самих. Тим-то доводиться всіляко радити професійним хитрунам, щоб вони повсякчас зберігали цілковиту присутність духу або ж завжди намагалися триматися в більшості, що, певна річ, іще надійніше.

Отож, тільки-но вони опинились на вулиці, Ренцо почав роззиратися на всі боки і, нахиляючись то праворуч, то ліворуч, уважно дослухався. А втім, особливого скупчення люду й не спостерігалося. І дарма що на багатьох стрічних легко було прочитати якийсь неспокій, все ж усяк ішов своєю дорогою, й заворушення в справжньому розумінні цього слова не було.

— Спокійно! Спокійно! — нашіптував йому за спиною уповноважений.— Пам'ятайте про свою честь, синку.

Але коли Ренцо, уважно придивившись до трьох перехожих із збудженими обличчями, почув, що вони говорять про якусь пекарню, приховане борошно та справедливість, він подав їм знак очима й покашлюванням, яке говорило про що завгодно, крім застуди. Перехожі уважніше придивилися до процесії й поспинялися, водночас із ними поспинялися й інші, а ті, що були вже пішли вперед, повернули назад, приваблені гомоном голосів. Натовп усе збільшувався.

— Бережіться! Спокійно, синку! Глядіть, адже вам буде гірше; не псуйте собі життя! Ваша честь, репутація...— і далі нашіптував уповноважений. Але Ренцо не здавався. Поліцейські перезирнулись і, гадаючи зробити краще (адже помилятися властиво всякому), злегка стисли «рукавці».

— Ой-ой! — скрикнув Ренцо від болю; на крик люд стовпився довкола щільніше; перехожі збігалися з усіх кінців вулиці; процесія затрималася.

— Це злочинець,— пошепки пояснював уповноважений тим, хто стояв ближче до нього,— грабіжник, спійманий на місці злочину. Краще б ви йшли собі й дали пройти начальству.

Але Ренцо, зрозумівши, що настала сприятлива мить, і побачивши, що поліцейські поблідли від страху, подумав: «Коли я зараз не допоможу собі, то буду сам винен в усьому». Й нараз голосно звернувся до натовпу:

— Братці! Мене ведуть до тюрми за те, що я вчора кричав: «Хліба й правосуддя!» Я нічого поганого не вчинив, я чесна людина, допоможіть мені, не кидайте напризволяще, братці!

У відповідь залунав схвальний гомін, чітко вирізнялися голоси співчуваючих. Поліцейські спочатку наказували, потім стали вимагати й, урешті, просити ближчих до них розступитися, дати дорогу. Юрба натомість напирала й тиснула чимдалі дужче. Зрозумівши, що непереливки, поліцейські повипускали «рукавці» й поквапились змішатися з натовпом, намагаючись непомітно вибратися з нього. Уповноважений палко бажав зробити те саме, але це було нелегко через чорний плащ. Не на жарт перелякавшись і зовсім збліднувши, бідолаха весь зігнувся, стараючись зробитися непомітним, щоб бодай якось сховатися від натовпу, та досить було йому звести очі, як він зустрічався з десятками втуплених в нього поглядів. Він усіляко силкувався видаватися стороннім чоловіком, котрий просто так, зовсім випадково, проходив мимо й виявився затисненим у натовпі, як соломинка в крижині. І, зустрічаючись поглядом із ким-небудь, що пильно дивився на нього й супився грізніше від інших, він, скрививши рота в усмішці й прибравши дурнуватого вигляду, питав: «Що тут сталося?» — «У-у, гайвороння!» — відповідав той. «Гайвороння! Гайвороння!» — гриміло довкола. Вигуки супроводжувалися штурханами, тож невдовзі уповноважений почасти з допомогою власних ніг, а почасти — чужих ліктів, досяг того, що в дану хвилю було для нього найважливіше: вибрався з тисняви.

«Рятуйся, рятуйся, чоловіче добрий!» — «Ось монастир, а онде церква».— «Сюди! Сюди!» — чув Ренцо з усіх боків. Що треба втікати, він, напевно, й сам чудово розумів. Тільки-но в нього сяйнула надія видертися з пазурів поліцейських, як юнак почав розмірковувати, що ж йому робити далі, й прийняв таке рішення: якщо тільки вдасться, іти без передиху, аж доки вибереться не тільки з міста, але й за межі Міланського герцогства. «Адже хоч хай там як, а моє ім'я,— міркував він,— занесено в їхні погані списки; знаючи ім'я та прізвище, вони злапають мене в будь-яку мить». Що ж до якогось притулку в місті, то сховатися там варто було б тільки в тому випадку, якби поліцейські гнались за ним по п'ятах. «Бо ж коли можна бути вільною пташкою в лісі,— думав він,— то навіщо ставати птахом у клітці?»

І він вирішив сховатися в тому селищі Бергамської провінції, де проживав його брат Бортоло, котрий, якщо пригадуєте, не раз запрошував перебратися до нього. Але як знайти туди дорогу — ось у чім заковика. Опинившися в незнайомій частині незнайомого, можна сказати, міста, Ренцо не знав навіть, через які ворота треба вийти, щоб вирушити в напрямку Бергамо. А коли б навіть знав, то не зумів би пройти до потрібних воріт. Ренцо вже хотів був розпитати про дорогу в когось із своїх визволителів, але протягом кількох хвилин, які залишалися в нього, щоб обміркувати становище, він мигцем згадав ще й про зброяра, цього послужливого чоловіка, батька чотирьох дітей, тож зрештою йому не захотілося розкривати своїх намірів перед величезним натовпом, де, чого доброго, міг виявитися другий чоловік з тієї ж породи нишпорок. Юнак відразу вирішив чимскоріше відійти якнайдалі, а про дорогу розпитати потім — там, де ніхто не знатиме, хто він і чому питає. Сказавши своїм визволителям: «Дякую вам, братці, хай благословить вас бог»,— і вийшовши з натовпу, який широко розступився перед ним, Ренцо чимдуж кинувся навтьоки. Він метнувся за ріг, а тоді помчав якоюсь вуличкою. Коли йому здалося, що він відбіг досить далеко, юнак сповільнив біг, щоб не викликати підозрінь, і почав оглядатися, вибираючи чоловіка з обличчям, гідним довіри, до якого можна було б звернутися з запитанням. Та це було не так просто. Всякі розпити вже викликали підозру. Дорога була кожна хвилина. Поліцейські, зібравшися з силами, безсумнівно знов кинуться за ним навздогін. Чутка про втечу арештанта могла докотитися й сюди. Через це юнакові довелось уважно придивитися щонайменше до десятка чоловік, перш ніж вдалося вибрати підходяще обличчя. Он той товстун, що стоїть на порозі своєї крамниці; він розставив ноги, випнув черево і, тримаючи руки за спиною та задерши обличчя з жирним подвійним підборіддям, знічев'я то зводиться навшпиньки всією своєю хитливою громадою, то знов стає на підбори,— уся його фізіономія виказує цікавого базіку, який, замість відповісти, ще почне сам розпитувати. А онде той, другий, що йде навстріч, розквасивши губи, з непорушним поглядом, не тільки не зуміє до пуття розказати дорогу, а й своєї, мабуть, не знає. А отой хлопчак, дуже спритний на вигляд, видно, неабиякий хитрун і, либонь, здатний, просто пустуючи, направити бідного селянина в протилежний бік. Ось так людина, опинившись у скрутному становищі, всюди наштовхується на все нові перепони.

Побачивши врешті одного чоловіка, що простував швидкими кроками, Ренцо подумав, що у цього, видно, якась нагальна справа, тож він одразу, без зайвих розмов, відповість йому. А зачувши, що той іще й бурмоче щось собі під носа, юнак вирішив, що це напевно чоловік щирий. Ренцо підійшов до нього й сказав:

• Предыдущая
• 68/161
• Следующая