Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 70

• Предыдущая
• 70/161
• Следующая

— Мабуть, можна; спитаєте в першому ж селі, яке трапиться вам, коли підете праворуч.— І вона назвала село.

— Гаразд,— мовив Ренцо. Він встав, забрав шматок хліба, який залишився від бідної трапези. Цей хліб дуже різнився від того, який він знайшов напередодні біля підніжжя хреста Сан-Діоніджі. Юнак заплатив, вийшов і звернув праворуч. А щоб без потреби не подовжувати собі шляху, він від поселення до поселення, з назвою Горгонзоли на вустах, дістався врешті туди за півгодини до настання темряви.

Іще дорогою він вирішив зробити там другу коротку зупинку, щоб під'їсти дещо краще. Йому кортіло лягти на ліжко й трохи поспати, але Ренцо ладен був скорше впасти від утоми на дорозі, аніж піддатися такому бажанню. Він хотів дізнатися в першому-ліпшому шинку відстань до Адди, уміло роздобути відомості про якийсь путівець до неї і вирушити далі в дорогу відразу ж після їди. Народившися й вирісши поблизу, так би мовити, другого витоку цієї ріки, він не раз чув, що десь на певному своєму відтинку вона править за кордон між міланськими й венеціанськими володіннями. Він не знав, де саме й на якому саме відтинку пролягав кордон, але зараз було необхідно будь-що переправитися через річку, і якщо пощастить, то ще сьогодні. Він був ладен іти доти, доки стане часу й сили, а потім перечекати до світанку десь у полі, на будь-якому пустирищі, де бог дасть, тільки не в шинку.

Пройшовши кілька кроків по Горгонзолі, він побачив вивіску якогось шинку, зайшов і попросив у хазяїна попоїсти й півпляшки вина: кілька зайвих пройдених ним миль і пізня година прогнали в ньому надмірну огиду до вина. «Прошу вас поквапитися,— докинув він,— мені треба негайно вирушати далі». Він сказав це не тільки тому, що воно було й справді так, але й через побоювання, коли б хазяїн, подумавши, що він збирається ночувати, не став питати його ім'я, прізвище, та звідки він, та в якій справі... Краще якнайдалі!

Хазяїн відповів, що зараз подасть. Ренцо сів край столу, чимближче до дверей,— на звичайне місце невибагливих відвідувачів.

У кімнаті вже сиділо кілька місцевих гультяїв, які, обсудивши й розтлумачивши по-своєму важливі міланські новини вчорашнього дня, жадали дізнатися, що ж там діялося сьогодні, тим паче що вчорашні новини змогли тільки більше розпалити цікавість, аніж вдовольнити її: повстання не придушене, але й не звитяжне — скорше перерване настанням ночі, аніж закінчене; справа незавершена — швидше кінець однієї дії, ніж розв'язка всієї драми.

Відокремившись від решти, один із відвідувачів підійшов до новоприбулого й спитав, чи він, бува, не з Мілана.

— Хто, я? — спитав спантеличений Ренцо: йому потрібно було виграти час.

— Так, ви, якщо дозволите запитати.

Ренцо, похитуючи головою, підібравши губи й видавши якийсь незрозумілий звук, відповів:

— Мілан, скільки я чув... видно, не те місце, куди нині слід було б ходити без особливої на те потреби.

— Отже, там і досі зчиняють шум? — усе настійливіше допитувався цікавий.

— Треба побувати там, щоб знати це,— відповів Ренцо.

— То ви, виходить, не з Мілана?

— Я з Ліскате,— швидко відповів юнак, що вже встиг обдумати свою відповідь. Точно кажучи, він справді прийшов звідти, бо проходив через Ліскате, а назву дізнався дорогою від одного подорожнього, який показав йому це селище — перше, кудою він мав пройти, добираючись до Горгонзоли.

— А-а! — протяг цікавий, ніби бажаючи сказати: «Воно було б краще, якби ти прийшов з Мілана». Проте він відчепився не відразу.— А в Ліскате нічого не чутно про Мілан?

— Можливо, хтось там і знає дещо,— відповів горець,— тільки я нічого не чув.

Ці слова він промовив з особливою інтонацією, яка ясно промовляла: з мене досить. Цікавий повернувся на своє місце, а десь за хвилину з'явився й хазяїн, несучи їжу.

— Скільки звідси до Адди? — спитав Ренцо, процідивши це крізь зуби з заспаним виглядом, який ми вже бачили в нього за інших обставин.

— До Адди — щоб переправитися? — спитав хазяїн.

— Тобто... атож... до Адди.

— А ви хочете переправитись через міст біля Кассано чи поромом з Каноніки?

— Та все одно... Це я тільки так питаю, з цікавості.

— Тому я вам так і відповів, бо тут переправляються порядні люди — ті, в кого все гаразд.

— Зрозуміло! То скільки ж туди?

— Та вважайте так, що і туди, й туди буде однаково — десь миль із шість.

— Шість миль! А я й не думав, що це так далеко,— мовив Ренцо, а потім із цілковитою, доведеною до останнього ступення байдужістю додав: — Ну, а якщо комусь потрібно пройти найкоротшим шляхом, то є ж і інші місця для переправи?

— Звичайно, є,— відповів хазяїн, втупивши в нього погляд, повний лукавої цікавості.

Цього було досить, щоб усі інші наготовані запитання завмерли в юнакових устах. Він підсунув до себе страву й, дивлячись на поставлену хазяїном на стіл пляшку, спитав:

— А вино не розведене?

— Щире золото,— відповів хазяїн,— спитайте будь-кого в нашому селі й в усьому околі, хто в цьому тямить. Та ви й самі побачите.— Мовивши це, він повернувся до компанії гостей.

«Кляті хазяї! — подумки вигукнув Ренцо.— Що більше я їх пізнаю, то гіршими вони мені здаються». І все ж він узявся до їжі з великим смаком. Однак при цьому, не показуючи зовні, що це його стосується, він уважно дослухався до розмов, намагаючись намацати ґрунт, з'ясувати, що тут думають про велику подію, в якій йому довелось брати немалу участь, а головне — подивитися, чи не знайдеться серед присутніх надійного чоловіка, на якого бідолашний хлопець міг би звіритися й розпитати про дорогу, не побоюючись, що його притиснуть до стіни й присилують розповісти все про себе.

— Ого! — сказав один.— Видно, цього разу міланці постановили діяти по-справжньому. Ну що ж! Найпізніше завтра щось та стане відомо.

— Шкода, що я не пішов до Мілана сьогодні вранці,— зауважив другий.

— Якщо ти вирушиш завтра, то й я з тобою,— сказав третій, а за ним — іще два-три чоловіки.

— Я хотів би знати таке,— знов озвався перший,— чи подумають міланські синьйори і про бідних селюків, чи, може, захочуть виправити закон тільки на свою користь. Адже ж ви їх знаєте! Городяни гордії: все тільки для себе, а інших ніби в світі нема.

— Рота, звичайно, й ми маємо, і щоб попоїсти, і щоб сказати своє слово,— мовив другий тихим голосом, зовсім не відповідним такій рішучій заяві,— тож, якщо справу вже почато...— Але він не визнав за потрібне доказувати фразу до кінця.

— Зерно приховано не тільки в Мілані,— почав був ще один із похмурим і підступним виразом обличчя, та в цю мить зачувся цокіт копит. Усі кинулись до виходу й, упізнавши новоприбулого, висипали йому назустріч. То був міланський купець, який, навідуючись щороку по кілька разів у своїх торгових справах до Бергамо, звичайно зупинявся ночувати в цьому шинку. А що він майже завжди заставав тут ту саму компанію, то знав усіх присутніх. Його обступили: один потримав вуздечку, другий — стремено.

— З приїздом! З приїздом!

— Радий вас бачити.

— Добре їхалось?

— Чудово. А ви тут як?

— Та живемо помаленьку. А які новини привезли ви нам з Мілана?

— Ти ба! Новин захотіли! — мовив купець, злазячи з коня й передаючи його служникові.— Таж ви,— провадив він далі, заходячи з усією компанією до шинку,— ви зараз, мабуть, знаєте все краще від мене.

— Сказати правду, нічого ми до пуття не знаємо,— наввипередки заговорили завсідники шинку, б'ючи себе в груди.

— Не може бути! — сказав купець.— Ну що ж, тоді я вам таке понарозповідаю... дуже кепська історія. Агей, хазяїне, моя постійна постіль не зайнята? От і гаразд. Склянку вина і закуску, як завжди, та швидше! Я збираюсь лягти спати чимраніше, щоб устигнути до Бергамо на обід. То отже ви,— провадив він, сідаючи навпроти Ренцо, який мовчки й уважно слухав,— зовсім нічого не знаєте про всю цю вчорашню катавасію?

— Про вчорашню знаємо.

— От бачите,— вів далі купець,— та ви ж знаєте геть усе! Адже я казав, що ви вічно сидите тут, аби випитувати новини в переїжджих.

• Предыдущая
• 70/161
• Следующая