Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 95

• Предыдущая
• 95/161
• Следующая

— Це недалеко звідси,— сказав кардинал,— хвала богові; і, можливо...— Мовивши це, він швиденько підійшов до столу і подзвонив у дзвіночок. Негайно із заклопотаним виглядом зайшов капелан і найперше подивився на Безіменного. Він побачив змінене обличчя, почервонілі від сліз очі, і, перевівши погляд на кардинала, помітив на його виду, під незмінною стриманістю, вияв особливої поважної радості і якоїсь майже нетерплячої заклопотаності. Капелан завмер, уже готовий розкрити рота від подиву, та кардинал вивів його з цього споглядального стану, запитавши, чи немає серед присутніх священиків курато із ***.

— Він тут, монсиньйоре,— відповів капелан.

— Негайно покличте його сюди,— звелів Федеріго,— і разом з ним — місцевого курато.

Капелан вийшов і попрямував до кімнати, де зібралося духівництво. Всі погляди повернулись до нього. А він, так і зоставшися з розкритим ротом і все ще сповненим подиву обличчям, мовив, вимахуючи піднятими руками:

— Синьйори, синьйори! Наес mutatio dexterae Excelsi.[116] — І якусь хвилину постояв мовчки. Потому, відразу перейшовши на свій звичний діловий тон, додав: — Його превелебність викликає до себе місцевого синьйора курато і курато з ***.

Перший названий відразу ступив уперед, і водночас в глибини натовпу зачувся протяглий здивований вигук:

— Мене?

— Ви синьйор курато з ***? — спитав капелан.

— Так, але...

— Його превелебність викликає вас!

— Мене? — повторив той самий голос, явно бажаючи сказати цим одним словом: «При чому ж тут я?» Цього разу, водночас із вигуком, наперед вийшов і другий курато — дон Абондіо власною персоною. Ступав він неохоче, і його обличчя виказувало щось середнє між подивом і досадою. Капелан зробив йому знак рукою, який означав: «Прошу йти за мною, чого ж ви баритеся?» Отак, ідучи попереду двох курато, він попрямував до кімнати і ввів їх досередини.

Кардинал випустив руку Безіменного, з яким встиг за цей час обговорити, що належить робити далі. Відійшовши трохи вбік, він знаком підкликав до себе місцевого курато. Коротко розповів йому, в чім річ, і спитав, чи той не зможе швидко знайти порядну жінку, яка погодилась би вирядитись у ношах до замку по Лючію; потрібна розумна й добросердна жінка, що змогла б виконати таке несподіване доручення й зуміла б знайти найслушніше обходження та найдоречніші слова, щоб сповнити надією, заспокоїти бідолашку, в чиїй душі, після стількох тривог і хвилювань, саме звільнення, чого доброго, викличе нове сум'яття. Подумавши якусь хвилину, священик відповів, що в нього є на прикметі така жінка, і вийшов.

Підкликавши кивком голови капелана, кардинал наказав йому негайно спорядити ноші та носіїв і осідлати двох мулів. Коли й капелан пішов, кардинал звернувся до дона Абондіо.

Дон Абондіо, який тримався чимближче до кардинала, аби тільки бути далі від другого синьйора, весь час поглядав спідлоба то на того, то на того, знай ламаючи собі голову над тим, що ж означає вся ця метушня. Підступивши ближче й уклонившись, він сказав:

— Мені повідомлено, що ваше високопреосвященство кликали мене, але я гадаю, що сталася помилка...

— Ніякої помилки немає,— відповів Федеріго.— Маю, для вас добру звістку і воднораз утішливе, якнайприємніше доручення. Одна з ваших парафіянок, котру ви напевне оплакували як загиблу, Лючія Монделла, знайшлася й перебуває у сусідстві, в будинку ось цього мого любого друга. Ви негайно вирядитеся з ним і з однією жінкою, яку зараз мав привести місцевий синьйор курато, вирядитесь, повторюю, по цю вашу парафіянку й приставите її сюди.

Дон Абондіо хотів приховати досаду,— ба, мало того,— тривогу й прикрість, які викликало в нього це доручення, або, вірніше, наказ. Та вже не маючи часу приховати гримасу невдоволення, що скривила його лице, він низько похилив голову на знак послуху. І підняв її тільки для того, щоб зробити другий глибокий уклін — цього разу Безіменному, водночас жалібно глянувши на нього, мовляв: «Я в ваших руках, пощадіть: parcere subjectis[117]».

Кардинал спитав його, чи є в Лючії родичі.

— З близької рідні, з ким вона живе або могла б жити, в тільки мати,— відповів дон Абондіо.

— А зараз мати вдома, в селі?

— Так, монсиньйоре.

— А що цю бідну дівчину,— провадив Федеріго,— не дуже швидко можна повернути до рідної оселі, то для неї великою втіхою буде чимшвидше побачитися з матір'ю; тому, якщо тутешній синьйор курато не повернеться, доки я піду до церкви, прошу вас переказати йому, щоб він підшукав віз або ж мула чи коня й послав путящого чоловіка по цю жінку, щоб привезти її сюди.

— А може, поїхав би я? — спитав дон Абондіо.

— Ні, ні! Я вас попросив уже про інше,— відказав кардинал.

— Я мав на увазі,— заперечив дон Абондіо,— підготувати нещасну матір. Це дуже чутлива жінка, і тут потрібен чоловік, який її знає, зуміє до неї підійти, бо коли б замість добра та не вчинити їй зла.

— Саме тому я й прошу вас попередити синьйора місцевого курато, щоб він вибрав підходящого чоловіка. А ви потрібніші в іншому місці,— відповів кардинал.

Він хотів додати: для цієї бідної дівчини зараз найважливіше побачити в замку знайоме обличчя, вірну людину, потому як вона стільки годин мучилася в такій страшній невідомості щодо свого майбутнього. Та він не наважився відкрито висловити ці міркування в присутності Безіменного. І все ж кардиналові здалося дивним, що дон Абондіо не зрозумів його з півслова і сам не дійшов такого висновку. Пропозиція дона Абондіо і ота його настійливість здалися кардиналові недоречними, і він одразу запідозрив, що під цим криється ще щось. Глянувши донові Абондіо в обличчя, він легко здогадався, що той боїться їхати з цим страшним чоловіком, боїться зайти до його замку навіть на кілька хвилин. Тому, бажаючи остаточно розсіяти підозри дона Абондіо і воднораз вважаючи нечемним відводити вбік курато і шептатися з ним у присутності синьйора, його нового друга, Федеріго вирішив, що найкраще поговорити самому з Безіменним. З його відповідей дон Абондіо нарешті зрозуміє, що це вже не той чоловік, якого треба боятися.

Отож кардинал підійшов до Безіменного і з тим невимушеним і довірливим виглядом, який буває при новій і великій прихильності, як і при давній дружбі, звернувся до нього:

— Не подумайте, що з мене досить на сьогодні цих ваших відвідин. Адже ви повернетесь, чи не так, разом із цим шановним отцем церкви?

— Чи повернусь я, питаєте? — відповів Безіменний.— Та якби ви навіть прогнали мене, то я, мов жебрак, уперто стояв би під вашими дверима. Я повинен говорити з вами, чути, бачити вас! Ви мені необхідні!

Федеріго взяв Безіменного за руку, потис її й промовив:

— Зробіть таку ласку — зостаньтеся потім пообідати з нами. Я чекатиму на вас. Тим часом я піду молитися й висловлювати хвалу Всевишньому разом із народом, а ви йдіть збирати перші плоди милосердя.

Дон Абондіо був присутній при цих звіреннях, мов той боязкий хлопчик, котрий бачить, як при ньому хтось спокійно гладить свого велетенського лютого пса з налитими кров'ю очима, про якого всі знають, що він кусається й наганяє страх, і водночас чує, як хазяїн каже, що його песик — добра тваринка, спокійна-спокійна. Хлопчик дивиться на хазяїна і не заперечує, але й не підтакує, дивиться на пса і не зважується підступити до нього, боячись, коли б, бува, ця добра й спокійна тваринка не вишкірила зуби та не розправилася з ним, але не сміє й відійти, щоб його не стали вважати боягузом; а сам собі думає: «Утекти б чимшвидше додому».

Коли кардинал попрямував до дверей, не випускаючи руки Безіменного й ведучи його за собою, йому знов потрапив на очі бідолаха дон Абондіо, який залишився там, де стояв, ображений, невдоволений, із набурмосеним обличчям. Подумавши, що це невдоволення могла викликати думка, нібито до нього поставились без належної уваги й наче забули в далекому кутку, а надто порівняно з тим, як тепло прийняли і приголубили такого лиходія, кардинал, ідучи, обернувся до курато й, спинившись на мить, мовив з привітною усмішкою:

• Предыдущая
• 95/161
• Следующая