Заручені - Мандзони Алессандро - Страница 98
- Предыдущая
- 98/161
- Следующая
— Усе правда, тож простіть мене!
— Він прийшов звільнити вас; він уже не той; він став хорошим, адже ви чуєте, він просить у вас прощення,— шепотіла добра жінка Лючії на вухо.
— Що можна сказати більше? Підніміть же голову вище, не будьте дитиною. Нам треба чимскоріше йти звідси,— умовляв її дон Абондіо.
Лючія підвела голову, подивилася на Безіменного і, побачивши його низько похилене обличчя, його збентежений і розгублений вигляд, перейнявшись воднораз почуттями умиротворення, вдячності й жалості, сказала:
— О синьйоре мій! Хай винагородить вас бог за ваше милосердя!
— А вам — сторицею за ту втіху, яку дають мені ваші добрі слова.
Мовивши це, він повернувся, попрямував до дверей і вийшов перший. Лючія, вся змінившись, узявши під руку добру жінку, рушила за ним; дон Абондіо йшов останній. Вони зійшли сходами й підступили до дверей, які вели в дворик. Розчахнувши їх; Безіменний попрямував до нош, відчинив дверцята і, не без деякої, майже боязкої, чемності (дві зовсім нові для нього риси!), взявши Лючію під руку, допоміг зайти їй, а потім — і добрій жінці. Відв'язавши мула, він допоміг також донові Абондіо сісти в сідло.
— Не завдавайте собі клопоту! — мовив дон Абондіо й видерся на мула куди спритніше, ніж першого разу. Процесія вже рушила, коли Безіменний теж сів верхи. Він підвів голову, і його погляд зробився владним, як і раніше. Зустрічні браві добре бачили на його обличчі відбиток глибокої задуми, якоїсь незвичайної стурбованості, але не розуміли та й не могли зрозуміти нічого більше. В замку ще не знали про ту глибоку зміну, що сталася в цьому чоловікові, а здогадатися самі, звичайно, не могли.
Добра жінка відразу затягла завіски нош, лагідно взяла Лючію за руку й, поздоровивши її, стала ніжно й привітно втішати дівчину. Помітивши, що, крім утоми від пережитого, сама заплутаність і невідомість подій не давала бідолашці повністю відчути радість звільнення, вона розповіла їй усе, що вважала найбільш слушним, щоб прояснити і, так би мовити, скерувати на вірну путь невеселі думки дівчини. Вона назвала їй село, куди вони їхали.
— А-а! — сказала Лючія, знаючи, що це неподалік від їхнього села.— Дякую тобі, пресвята мадонно! Мамо моя, люба мамо!
— Ми негайно пошлемо по неї,— сказала добра жінка, ще не знаючи, що це вже було зроблено.
— Так, так! Господь віддячить вам за це... Тільки хто ж ви? Як ви приїхали...
— Мене послав наш курато, відповіла жінка, — бо той синьйор — Господь торкнувся його серця (хвала Господові!) — прийшов до нашого села поговорити з синьйором кардиналом (він у нас гостює, цей святий чоловік) та й покаявся в своїх тяжких гріхах і хоче змінити своє життя. Тож він узяв та й розповів кардиналові, що дав наказ викрасти бідну невинну дівчину, тобто вас, за домовленістю з іншим, який не боїться бога, тільки наш курато не сказав мені, що то за чоловік.
Лючія звела очі до неба.
— Можливо, ви його й знаєте, — провадила жінка, — ну та нехай... отож синьйор кардинал і вирішив, що коли, мовляв, ідеться про молоду дівчину, то, виходить, їй для товариства потрібна жінка, і наказав нашому курато підшукати кого-небудь, а курато звернувся до мене...
— Хай віддячить вам бог за вашу доброту!
— Отож, бідна моя дівчинко, що ж далі? Синьйор курато мені сказав, що треба втішити, й відразу постаратися заспокоїти вас, і пояснити, яким чудом урятував вас Господь...
— Так, саме чудом... дякуючи заступництву мадонни...
— Отже, вам не слід занепадати духом, а простити того, хто вчинив вам зло; треба радуватись, що господь виявив до нього милосердя, навіть молитися за нього; адже це зарахується й вам, а до того ж і душу собі полегшите.
Лючія відповіла їй ствердним поглядом, красномовнішим від усяких слів і таким сумирним, що важко пояснити словами.
— Славна ви дівчина! — провадила жінка.— А що ваш курато теж прибув до нашого села (їх стільки зібралося з усіх усюд! Либонь, вистачило б на чотири святкові обідні), то синьйорові кардиналу спало на думку послати і його задля товариства, тільки ж із цього не вийшло жодного пуття. Я вже чула, що чоловік він нікчемний, а це вже й сама побачила, що він і геть непутящий, не кращий за курча в клоччі.
— А цей...— спитала Лючія,— цей, що став хороший... хто він?
— Як? Ви не знаєте? — здивувалася жінка й назвала його.
— О боже милосердний! — вигукнула Лючія. Скільки разів чула вона, з яким жахом згадувалося те ім'я в незліченних розповідях, де цей чоловік неодмінно поставав ніби чудовисько із страшної казки. І ось тепер від думки, що вона перебувала під його страшною владою, а зараз перебував під його милостивим заступництвом; від думки про таку жахливу небезпеку й такий несподіваний порятунок; думаючи про те, чиє обличчя вона бачила спочатку похмурим, потім схвильованим і, врешті, упокореним,— вона була зовсім вражена і тільки зрідка вигукувала:
— О милосердя боже!
— Так, це воістину велике милосердя,— підтвердила жінка,— добрих півсвіту зітхне з полегшенням. Подумати лишень, скільки народу тримав він під вічним страхом, а ось тепер, як мені сказав наш курато... що й говорити, досить подивитися на нього — святий, та й годі! Відразу видно по вчинках...
Було б неправдою сказати, що ця добра жінка не палала цікавістю дізнатися дещо докладніше про пригоду, в якій їй довелось узяти участь. Проте на її користь треба додати, що, перейнявшись шанобливим співчуттям до Лючії та до певної міри відчуваючи важливість і значення дорученої їй справи, вона й не подумала поставити дівчині яке-небудь нескромне або пусте запитання. Всі слова, які вона говорила, були словами ласки та заспокоєння.
— Ви ж, мабуть, не їли бозна-відколи!
— Та вже не пам'ятаю... досить давно!..
— Біднесенька! Вам треба підкріпитися.
— Так,— кволим голосом відповіла Лючія.
— У мене вдома, слава богу, ми відразу знайдемо чогось. Потерпіть, тут уже недалеко.
Лючія знеможено відхилилася в глиб нош і ніби задрімала; і тоді добра жінка дала їй спокій.
Певна річ, для дона Абондіо це повернення було не таке тривожне, як дорога до замку; проте й це годі було назвати прогулянкою задля розваги.
Коли безпідставний страх минувся, курато спочатку відчув цілковиту полегшу, але потому його почали мучити сотні інших переживань, як ото буває, коли вирвати з коренем велике дерево: якийсь час грунт чистий, а далі всуціль заростає бур'янами. Дон Абондіо зробився чутливішим до всього іншого: і тепер, і в думках про майбутнє у нього, на жаль, було досить багато причин для занепокоєння. Він відчував тепер набагато дужче, ніж спершу, незручність цього способу пересування, до якого був мало звичний, а надто спочатку, під час спуску від замку в долину. Погонич, спонукуваний знаками Безіменного, ревно підганяв своїх мулів; обидва осідлані мули, не відстаючи, бігли позаду так само швидко. Тож і виходило, що на деяких найкрутіших місцях дона Абондіо заносило вперед, ніби його чимось підважували ззаду, і, щоб зберегти рівновагу, бідолаха хапався рукою за луку сідла. Проте він не зосмілювався попросити, щоб їхали повільніше, та й, з іншого боку, йому й самому хотілося чимскоріше вибратися з цих місць. Крім того, там, де дорога йшла по кручі або гребенем, мул, вірний своїй природі, наче на зло, намагався триматися скраю й ступав по самісінькому укосу, тож дон Абондіо бачив перед собою майже прямовисний схил або ж, як йому здавалося,— безодню.
«І ти теж,— звертався він подумки до тварини,— за своєю клятою схильністю прешся саме туди, де найнебезпечніше, коли є стільки стежок!» — і тяг повіддя в протилежний бік, але даремно. Справа скінчилася тим, що, розлючений і наляканий, він цілком здався на милість мула.
Браві вже не вселяли йому такого страху відтоді, як він краще пізнав спосіб думання їхнього господаря. «Проте,— міркував він при цьому,— якщо звістка про велике навернення пошириться по всій долині, поки ми ще не виїхали звідси, то хто знає, як вони розтлумачать її собі! Хто знає, що з цього вийде! А що, як вони візьмуть собі в голову, що я з'явився до них у ролі місіонера! Горе мені! Таж вони мене замучать!» Похмурий вигляд Безіменного не викликав у нього неспокою. «Щоб тримати в послуху ці пики,— міркував він,— потрібно принаймні ось таке обличчя, адже я це також розуміло; тільки ж чому саме я опинився серед них!»
- Предыдущая
- 98/161
- Следующая
