Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 13

• Предыдущая
• 13/109
• Следующая

А що гуляла з багатьма? Ну, то що з того? Була вільна, як птаха. Могла гуляти, скільки хотіла і з ким хотіла. А кому слинка тече із завидків, то хай би і собі погуляв.

А відколи зв'язалася з Бронком, будьте хоч капку справедливі, баби, — то хто може про неї півслова лихого сказати? А коли хочете знати, кохані жіночки, то з тих гулящих зразкові дружини й матері бувають. Дівка всього перепробувала, як то кажуть, і на возі, і під возом, от і знає ціну родинному кубелечку. Вона собі вважає, що чоловік їй ласку зробив, оженившись з нею та прикривши своїм чесним ім'ям її дівочі гріхи. Така старається на кожному кроці віддячити чоловікові. А візьми на свою голову якусь ходячу невинність, то як зачне тобі мухи показувати, то, їй-бо, відхочеться вже тобі й її превелебної цноти.

Такі балачки чоловіків ще більше розлючують жіноцтво. Виходить, що ті, хто зберігають свою дівочу цноту, дурепи якісь?

Дурепи не дурепи, цього ніхто не каже, — відповідають чоловіки, — але й особливої заслуги перед паном богом за це не матимуть. Для нас, чоловіків, важить не те, що було до нас, а те, що при нас буде. А ми хіба всі, як один, такі дуже святі?

— Чого ж ви тоді, гаспиди лукаві, — накидалися на них жінки, — двадцять чи десять хоч би років тому мовчали? Якби ми дівчатами знали, що для вас усі корови сірі, то, можливо, й ми були б скуштували не з одної печі хліба.

— Ге-ге, — регочуться чоловіки, — той хліб, бабоньки, це вам не борщ, щоб його куштувати. Це вже від матінки природи даний людині такий темперамент, така кров, — розумієте? А раз воно богом дане, то, мабуть, бог і не судить за нього.

Зрештою, всі ці розмови чоловікам до… Дунаю, як кажуть на Мнихівці. Подумаєш, преважна проблема. Для них має значення вже те, що Сташка сама на себе заробляє. А що ж. Заробляє пристойно, бо дівчисько вміє відстояти свої права. На фабриці Гольдштрома вона — перший організатор серед робітниць, можна сказати, у всьому там рій водить. Було раз так, що Гольдштром спробував звільнити її з роботи, і вийшов пшик з того. Робітниці всі, як одна, обстали за нею, і виявилося, що в Сташки більше сили, ніж у Гольдштрома з усім його кагалом.

А те, що було, те загуло. Сказано-бо у святому письмі («Дивіться, дивіться, — глузують собі жіночки, — які побожні стали наші чоловіки»): «Хто з вас без гріха, киньте в мене камінь». І коли вже хочете знати чисту правду, то саме Сташка найбільш відповідає як дружина, подруга життя такому хлопцеві, як Бронко Завадка…

— Вона? Падоньку ти наш. Вона?

— Вона. Бо йому, власне, такої жінки і треба, щоб і газетою поцікавилася, і про політику могла два слова сказати, і щоб коло хати вміла лад дати, і… — затинаються чоловіки, — свої обов'язки жінки розуміла, як належить.

— Ви, бабоньки, можете лахи дерти[17] на ній скільки завгодно, але що Стаха погана господиня — цього жодна з вас не може їй закинути. Підіть у хату до Кукурбів. Таж там чисто, як у церкві… Завадка коли ожениться з нею, то матиме друга, до кого буде слово по-людському промовити, а не те, що ми, бідні. Прийдеш, буває, з тієї роботи та й тільки чуєш, що той черевики подер, а та з лави впала, а там коза щепу обгризла чи сусідська квочка грядки розпорпала. Від такої милої розмови хоч капелюх на голову та просто до корчми.

— А ви так і робите, — відгризаються жінки.

— Може, і робимо. І, може, не робили б, коли б нас інакше вдома зустрічали.

— Нічого, нічого, — злостяться жінки, — піде Сташка заміж за Завадку, то від неї навчимося вже, як коло чоловіків ходити, щоб вони більше хати держалися.

Тьху. Подуріли хлопи. Не досить того, що виправдують ту помийницю, та ще ставлять її вище за порядних жінок.

Сама Сташка чує і не чує, що за її плечима базікають, та це її якраз стільки обходить, що торішній сніг, як то кажуть. В неї тепер роботи та приємної, зв'язаної з підготовкою до весілля метушні вище вух. Їй-бо, правда. І хату треба побілити, і борошно на калачі просушити, і костюм віддати пошити, і до тітки у Жовкву написати, щоб обов’язково на весілля приїжджала, і качок для відгодівлі накупити, і в когось добрих рецептів на печиво дістати. Певно, усім мала б зайнятись, власне, мати, але що вдієш, коли стара Кукурбиха від щастя ходить, наче пава, розпустивши крила, і, замість закасати рукави та взятись до діла, тільки те й робить, що хвалиться перед усіма доччиним щастям.

— Бронко, — звіряється Сташка сусідкам, вдаючи, буцімто вона не знає, що вони ладні її в ложці води втопити, — хоче якнайскромнішого весілля. Каже: «Для себе женюся, а не для людей». А я йому кажу: «Я раз у житті заміж іду, то хай і в мене буде так, як у людей».

— Ти у фаті братимеш шлюб? — хоче вколоти її котрась, натякаючи на давно загублену Стащину невинність.

Сташка червоніє, але не з сорому, а від злості. Та становище нареченої вимагає від неї скромності, тому й відповідає чемно:

— Я у костюмі братиму шлюб… Фата тепер не в моді. І Бронко не хоче такої комедії…

…Напередодні шлюбу зайшов Бронко до нареченої і не застав там нікого, крім свого майбутнього тестя. Старий Кукурба, вже напідпитку, сидів на високому ліжку, не досягаючи ногами землі, молов усе, що слина йому на язик приносила.

— Сідай, Броник, сідай, зятю. І мовчи. Тихо. Нема твоєї. Побігла кудись. Бігає тепер, мов посолена… хі… хі… Я нічого не кажу. Що мені? Хай собі бігає на здоров'я. Сам колись бігав. Бронику, а чого ти сумний? Га? А я тобі кажу: не впадай у туск. То тільки перших сім років біда страшна, а потім звикає чоловік. Ти гадаєш, що я… той… хотів із своєю женитися? Я, брате, от як ти, до дівки ходив, вигоду собі мав, а як прийшлося ж до женячки, то й гов, пр-р. І точно, кажу тобі, як тебе, мене теж було одурили.

— Хто мене одурив? — спитав насторожено Бронко.

— Ге… ге… А ти хіба не знаєш? Але слухай, Бронику… — старий поліз цілуватись, та Бронко посадив його на місце, — шляк тебе трафить, як ти мене зрадиш…

Це правда, що старий п'яний й може верзти бозна-що, та однаково Бронко вже не дасть йому спокою, поки не витрясе з нього все, як із запорошеного віха.

— Де ж би я вас зрадив, тату? За кого ви мене маєте?

— Та, — чухався п'яний у потилиці, — я нібито знаю, що з тебе порядний хлоп… а… а… ніби тебе й не знаю… А то ще таке буде: я тобі візьму і скажу, а ти здіймеш шухер… Я не здивуюся, бо я на твоєму місці те саме зробив би… Зробиш вітер і підеш собі, а на мені все окошиться. Ні, вже краще буду мовчати…

Бронкові якось наче холодно стало всередині. Буквально начеб вийняли з нього нутрощі і всипали туди товченого льоду. Опанував себе і мовив ласкаво, щоб тамтой не втратив до нього довір'я:

— Та що ви, тату. Поговоримо між собою, як двоє мужчин. Ви знаєте, що чоловік — то чоловік, а баба бабою. Ви мені таки скажіть, хто мене обдурив?

Старий подивився на нього боязкими очима:

— Що мені з тобою робити? І боюся, і мушу тобі сказати правду. Не можу тобі збрехати… Вони змогли, а я не можу… Такі вже чортячі очі в тебе, що, вбий, не можу їм збрехати. Та коли ти мене зрадиш, Броник, то кажу тобі: життя мені в цій хаті не буде. Це я тобі точно кажу…

— То ви мені, виходить, не вірите?

— Ей, або не знаю, що мені, бідному, робити? І хочу, і боюся. Нещастя моє, що випив. А знаєш, як випив? Гадаєш, пішов до корчми та й нажльопався, як свиня? Ні, впився по-дурному, по-бабськи, можна сказати. Я тобі кажу… Ти чуєш мене? Принесла стара тут спирту та й каже: поналивай у бутлі з наливками. Та покуштуй, каже, аби не було ні заміцне, ні заслабе, розумієш, щоб у сам раз було. А я як зачав куштувати, то ади, що вийшло…

— Та вийшло, бачу, що вийшло. Але ви ще не сказали, хто мене обдурив.

— Ей, ти таки направду не знаєш чи тільки вдаєш, що не знаєш? — прискалив око старий Кукурба. — А мені здається, що ти вже здогадався. Га?

— Та кажу вам, що ні про що не здогадуюсь.

— То я тобі скажу, тільки, Бронику, ясний шлячок тебе трафить, як ти хоч слово писнеш. Слухай, дай сюди вухо, бо то знаєш… я не мав би що в цій хаті шукати. Точно тобі кажу. Слухай, ти, Сташка — не вагітна. Аби я так до ранку не дочекав, коли не кажу правду. Це вони так, точно тобі кажу, придумали із старою, щоб тебе оженити…

• Предыдущая
• 13/109
• Следующая