Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 18

• Предыдущая
• 18/109
• Следующая

А щодо Марічки Мартинчукової, то нам треба повернутись до подій ще з минулого року, точніше, до тієї історії на пралі, коли буцімто Марічка хотіла утопити Куроччину Доцьку.

Коли жандарми наділи Марічці наручники і кинули її на віз, вона ще була при повному розумі. Доки везли селом, то, хоч сором обливав потом очі, почувала себе безпечною. Все мала на думці, що коли б з нею хотіли щось погане зробити, то на її крик повибігали б люди з вилами і кіллям й не дали б її скривдити.

Фіра минула хати, виїхала на вишнянські левади, а Марічка й далі почуває себе безпечною.

Розглядається спокійними очима довкола себе й згадує, що ось туди попри вільхи ходила вона кмину збирати, а там у гайку під вапняною горою, оперезана одним липником (аби хлопці липли), гасала гола з дівчатами в ніч під Івана Купала.

Аж коли виїхала за межі вишнянської землі, Марічку впіймав страх. Була одна серед чужих піль і людей. Хто схоче прийти їй на допомогу, коли б попала в біду?

Стала боятись жандарма, який сидів навпроти неї з карабіном поміж колінами, хоч дотепер не звертала уваги на ту дзьобату пику. Видалося їй, що його очі обмацують її всю, ніби блощиця лазить по ній.

Зсунувся з сидіння (а чи, може, навмисне) так, що його коліно торкалося її колін. Відхилила ноги, оскільки було це можливо, але нога в чоботі знов прилипла до її коліна.

В'їхали в село, і нога в чоботі дала їй спокій. Тільки минули останні хати, як той чобіт знову став примуцьовуватися до її стегна. На превелику силу могла ще чинитись, що не зауважує цього. Але коли червона набрякла рука відірвалася від карабіна і полізла їй в пазуху, Марічка, як і кожна порядна дівчина з села Вишня, не могла вже стерпіти.

Руки її були в кайданах, — чим мала боронитись, як не зубами?

Кричати? А хто ж прийшов би їй на допомогу серед чистого поля?

Перепілка, жайворон а чи польовий коник?

Бігме, от забожилась, не може сказати, чи відкусила поліцаєві кінчик носа, чи не відкусила, бо не пригадує собі, щоб ковтала живе м'ясо, але що під язиком відчула солоний смак, то правда. Що потім настало — не дуже-то й пам'ятає. Знає лише, коли вже з поліції в Нашому перевезли її до слідчої тюрми, то очі їй вигнало так, що на одне зовсім не бачила, а другим схоплювала лише вузеньку шпарку світла. Лежала у в'язничному шпиталі й кілька днів не могла язиком в роті обертати. Давали їй воду крапля за краплею. Мала, певно й високу гарячку, бо пізніше казали, що язик у неї білий, немов щойно сир їла, а губи сині-синезні.

Лише перевели її у камеру і стала трохи приходити до себе, трапилася та паскудна історія з чоботом. Правда, не стосувалася вона Марічки, але такої однієї, що, як і дочка Петра Мартинчука, вперше переступила поріг тюрми. Проте Марічка так до серця сприйняла той неприємний випадок, ніби він трапився з нею самою.

Сімнадцять було їх у камері, а не знайшлося ні одної, щоб опам'ятала ту лярву, аби дала спокій несвідомій дівчині з села.

Досить того, що однієї ночі, тільки погасили світло, щось зашолопотіло біля замка, ніби хто двері зібрався відчиняти, але ні кроків, ні скреготу замка не було чути.

Нараз питає глухий голос, наче десь аж з коридора:

— Є там серед вас Парася з села Ставки?

— Є, — скрикнула дівчина, не замислюючись над тим, що ніхто її з судовиків не міг Парасею називати.

— Слухай, Парасю, — каже далі голос, — твоя справа вияснилася. Сендзя признав, що ти не винна, і завтра пустять тебе додому.

— Йой, та чи то правда? — вистогнала з себе Параска, бо більш нічого не могла сказати, так ошелешила її та радісна вістка.

«Завтра?» — подумала Марічка, начебто про неї річ ішла. Та вже сьогодні, зараз, у пітьму добиралася б до рідного села, аби лише випустили її з цієї залізної клітки.

«Мамко, — подумала ще, — чи не сниться вам у цю годину голуб, що б'ється об вікно нашої хати. То не голуб, мамко мої рідні, то ваша дитина в дорозі додому».

А глухий голос, ну, чисто вам, якби хтось з коридора крізь двері говорив, ще каже:

— А за те, слухай, Парасю, що невинно тебе сюди запроторили, мають тобі з судової каси виплатити тридцять злотих відшкодування. Тому, як завтра рано прийде пані видзялова[25] на провірку, то зажадай, аби тобі не затримували грошей, аби-сь ще завидка могла додому прийти. А як маєш щось з речей коло себе, то роздай тим, що сидять з тобою, бо ж матимеш гроші і купиш собі нове, що тобі треба буде…

Видко, що вістка, ніби вона завтра має йти додому, та ще з грішми, так тарахнула її по голові, що дівчина немов оглухла і осліпла на те, що навколо неї творилось.

Якби не було так, то хіба не чула б, що камера заходиться від сміху, хіба не видався б їй підозрілим той безпричинний регіт? Добре, а чому Марічка не похватилася, що тут щось неладне твориться? Та, либонь, тому, що вона прибула сюди з села й ще не знала, що можна так злобно насміятися з невинної людини.

Вранці на апелі[26] коли з'явилася пані видзялова, Парася (так її навчили ті помийниці!) виступила на крок вперед і попросила не затримувати їй грошей за відшкодування, бо вона хотіла б ще сьогодні дістатися додому. Може, тому, що Парася говорила по-українськи (от, звичайно, як з села), а може, тому, що взагалі говорила нісенітниці, видзялова не зразу второпала, про що їй ідеться. І щойно потім, визвірившись грізно, зацокала на дівчину: «Цо? Цо? Цо?»

Проте нарешті і вона розсміялася з глупої сільської дзєвухи:

— Глупя, глупя, то онє з цєбє вар'ята зробілі. То ктурась в бут мувіла до цєбє, ти, глупі цуваксє![27]

Такій бідній голові, яка була тоді у Марічки, треба було спокою, щоб і мушка не бриніла. Маминої співаночки-колисаночки. Щебету пташки до схід сонця. Росистого, доки ще його сонце не випило, повітря, а не жандармського обцаса в голову, а наостанок ще цього нелюдського жарту.

Звідсіль і пішла та жовтовода, мутна повінь, що залила Маріччину пам'ять. Всі співанки, всі весільні ладкання, всі великодні гагілки, колядки й похоронні голосіння пропали під намулом небуття.

Врятувався від того потоку тільки уривок співанки, ніби писану хустину роздер хтось надвоє:

І от тоді зчинилась з нею, Марічкою, така чудасія, що життя її стало для неї сном, а сон — життям.

Коли наставала ніч (ціле щастя, що сон знемагав її відразу, лише голову до постелі прикладала), Марічка опинялася у Вишні серед своїх людей. То ходила вдома по садочку і журилася, що злодії горобці видзьобали все насіння з чорнобривчиків і навесні прийдеться хіба в дівчат його позичати… То тягла під гору біля попових верб оберемок ріщя, і серце розривалося їй з жалю, що дівчата втекли від неї та залишили саму-одну з тягарем.

Але найчастіше мала здибання з Митром. Недокінчена розмова у Вишні продовжувалася тут.

«Митрику, — каже йому, — я, відаю, сню тебе, небоже. Бо я у криміналі, а ти з Доцькою шлюб взяв. Вона тепер твоя газдиня. Як ти можеш здибатися зі мною?»

А він, ще вродливіший, ще дужчий, як насправді, бере її, немов комашку, на руки, гойдає то вперед, то назад, як у колисці, і лише сміється з такої її дурної бесіди:

«А хто тобі казав, що ти в криміналі? За що тебе, солодятко моє, мали б до криміналу садовити? Чи ти вбила кого, чи обікрала, чи підпалила? А з Доцькою хай газдують мої мама, коли вже так напосілися на багацькі маєтки. Ади, хай сватає їх старий Курочка. Я би хотів видіти, яка буде з них пара… ха… ха… ха…»

Марічка вірить йому і не вірить. Навіть у сні мучить її думка, що він може знову покинути її.

• Предыдущая
• 18/109
• Следующая