Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 20

• Предыдущая
• 20/109
• Следующая

…Перша зустріч з слідчим суддею для хворої ще Марічки перетворилася на тортури.

— Прізвище?

— Мартинчук.

— Ім'я?

— Марія.

— Ім’я! — кричить суддя, бо ж він з досвіду знає, як це властиво для всяких злочинних елементів надавати собі чужі імена чи псевдоніми.

— В метриці Йосафата, — допіру тепер здогадується Марічка, чого від неї хочуть.

— Рік народження?

— Тисяча дев'ятсот шістнадцятий.

— Віросповідання?

— Греко-католицького.

— Розповідай судові, як ти вбивала свою нешлюбну дитину і куди ти поділа її трупа.

— Я не вбивала дитини, бо її не мала.

— Ага, — шкірить суддя свої білі зуби, від яких відгонить м'ятними цукерками, — а якби ти мала дитину, то задушила б? Піш, пан, — звертається до секретаря. В чорному убранні, сутулий, з довгим носом, він нагадує Марічці ворону.

Марічка сказала два слова, а «ворона» шкрябає пером та шкрябає.

— Чому ти хотіла втопити Явдокію Савицьку?

— Явдокію Савицьку? У нас у Вишні є одна лише Савяцька, жінка Ілька Повішеного, але то Дмитрова мати.

«Ай люди, таж він мене про Доцьку питає!»

— Так, прошу ясного суду, так, — хоче сказати йому Марічка, що вже розуміє, про кого він її питає.

— Піш, пан, підсудна признається, що хотіла втопити… А чого ти хотіла її втопити?

— А хто каже, що я хотіла її втопити? — настрашується Марічка, бо вже бачить, що напасть валиться на неї, наче стеля, під якою стоїть. — Я не хотіла її смерті…

— Піш, пан, підсудна плутається у зізнаннях.

— Я не плутаюся, — набирає Марічка відваги заговорити непитана, — я лише хочу розповісти ретельну правду, як воно було. Я не хотіла Доцьки топити. Не варта вона того, аби-м через неї я гріх на душу брала. Хотіла-м лише здерти в неї з голови по-молодицьки пов'язану хустину, аби так не гонорувалася, бо не вона мала її носити… Я лише замахнулася…

— А все ж таки замах був. Піш, пан, підсудна не заперечує, що замах мав місце. Напад на постерункового виконала підсудна з доручення комуністичної організації?

Який напад, люди добрі? Ой боженьку, то, певно, та сліпа «ворона» геть все дочиста поперемішувала у паперах, а тепер таке ще вийде, що Марічка перша почала гиндричитись з поліцаєм. Люди добрі, бодай скажіть, що тепер буде зі мною?

— Підсудна розуміє, що її питають?

— Не розумію, прошу ясного суду, бо тут хтось набрехав на мене або, — зиркає крайчиком ока на «ворону», — не так позаписували у паперах. А я хочу сказати ретельну правду, як то було. Жандарм почав перший зачіпатись зі мною.

— Докладніше. Що значить — зачіпатись з підсудною? Судові не ясно.

— Мені соромно, прошу ясного суду…

— Тут суд. Тут не може бути сорому, а одна правда. Відколи ж то підсудна така сором’язна стала? Ге? Отже, як то було? Суд питає, як то було з тим зачіпанням?

— Ми їхали полем. Поліцай…

— Пшодовник, — поправив суддя.

— Пшодовник почав сунути свою ногу мені між коліна.

— Цо? І то вшистко? І це була причина, що підсудна кинулася з зубами на пана постерункового під час виконання ним службових обов'язків? Ге? А може, на фірі місця не було, і панові пшодовникові затерпла нога, ге?

— Може, й затерпла, — погоджується без переконання Марічка, аби тільки перестали на неї кричати.

— І через ту затерплу ногу підсудна кинулася з зубами на представника польської власті? Ге?

— Не через ногу…

— А пшез що?

Марічка чує холодний піт на переніссі. Він лоскоче її до нестерпності, але вона не може спромогтись на сміливість обтерти його. Вважає такий жест непристойністю перед лицем суду.

Боїться натякнути про свій сором, бо вже раз сказали їй, що в суді немає й не може бути сорому, а тільки одна правда.

— Підсудна буде відповідати?

— Буду.

— А вєнц, як було з тією ногою? — сміється їй просто в очі суддя, а дочка Петра Мартинчука, яка скоріше стерпіла би шпильку під нігтем, ніж образу гонору, тепер мусить мовчати.

— Я за ногу нічого не кажу… хоч то дуже не файно було з його боку… але я ще терпіла… але коли він поліз мені рукою за пазуху…

— Ах, так, — знову показує свої м'ятні зуби суддя, — і це підсудну так вивело з рівноваги… так образило, що вона ладна була нанести панові пшодовникові важкого ушкодження тіла… зробити калікою на ціле життя… Ге?

Марічка не знає, що вона могла б відповісти на це, а тому мовчить. Не хотіла нікого робити калікою, — але хіба повірять, коли скаже?

— Підсудна з села?

— Так, село Вишня, Нашівського повіту.

— І скільки років підсудній?

— Двадцять два роки…

— Двадзєсця два лятка вєйскей дзєвухе… І дотепер жоден парубійко не сунув підсудній руки в пазуху, ге? Але підсудна на жодного з них не кидалася з зубами, хоч то були прості хлопи, а пан пшодовник інтелігент… Хай краще підсудна перестане бавитись з судом в хованего і признається нам, з ким вона зв'язана організаційно…

— Я ні з ким не зв'язана. Була б з одним зв'язана, але мама намовила його… І він оженився з іншою.

Очевидно, що того роду зізнання, коли дивитись на них окремо, без застосування методу розгортання «плаценти» справи, могли б кваліфікувати підсудну як тупе, несвідоме, мало що не відповідальне за свої вчинки створіння.

Але суддя Матіясек в той час мав уже дані про те, що Йосафата, фальзе Марія, Мартинчук — дочка відомого комуністичного діяча Петра Мартинчука, особистого друга теж відомого на Нашівщині комуніста Броніслава Завадки.

Далі було відомо, що в селі Вишня існували два політичні табори: про- і контрурядові. Контрурядовий табір очолюють комуністи Петро Мартинчук і Василь Загайчик. Проурядовий, лояльний до влади табір очолює фактично (хоч і не формально) Степан Курочка, багатий хлібороб з того ж села. І тому намірене вбивство через утоплення з боку Йосафати Мартинчук відносно Савицької, дочки Степана Курочки, треба перш за все розглядати як акт політичного терору, а особисті мотиви, які фігурують у цій справі, — це лише один з досить популярних прийомів у діяльності вивротовців.

Намір завдати важкого ушкодження тіла представникові державної поліції з боку вищезгаданої Мартинчук — це ще один доказ спонтанної, непогамовної зненависті комуністки до польського мундира. Бо ж наївним і смішним було б припускати, що сільська дзєвуха, яку запідозрено у дитиновбивстві, могла аж так ревно реагувати на кавалерський жарцік з боку пшодовника Купки. Невідомо ще, чи той жарт взагалі мав місце, бо потерпілий заперечує.

Маючи такі дані, слідчий суддя будуватиме свій акт оскарження за артикулом 99 карного кодексу.

Але перед тим, аби надати стрункості будові акта оскарження, треба буде вилучити справу дитиновбивства. Тим паче, що були попередні дані про те, що підсудна взагалі не родила. Зрештою, новочасний процес, як учили колись Владислава Матіясека, намагається осягти не повноту доказів (пленіссіма пробаціо), а висвітлити правду.

Все ж таки формально треба було піддати оскаржену лікарському оглядові. Довелося в цьому випадку мимоволі порушити артикул 131 карного поступовання, який передбачає, що при огляді повинен бути бєгли[33] тої самої статі, що підсудний, проте шалений опір оскарженої (змушені були застосувати фізичних методів, щоб вгамувати роз'юшену дівку) не знаходить ніякісінького виправдання для себе.

Розуміється, був то не дівочий сором невинної бялоглови, а лише ознака низької побутової культури темного русинського людику. Як виявив огляд, роди не відбувалися, але дефлорація мала місце.

І так, завдяки Матіясековому методові розгортання «плаценти» справа з типово кримінальної стає політичною, хоч, може, й не зовсім типовою. Коротко можна сформулювати її так.

Розгнуздані вивротові комуністичні елементи, які досі стримувалися від застосування індивідуального терору, тепер змінили тактику, залучаючи до терористичних актів і жінок.

Озвірілі мегери кидаються не лише на громадян польської національності, але й на тих представників русинського населення, що ставиться лояльно до Польської держави.

• Предыдущая
• 20/109
• Следующая